Фатальна помилка Клима Поліщука

Одне з поширених книжкових формулювань твердить: людина може неушкодженою проходити будь-які випробування, легко пробігати над прірвою, навіть вичворяючи при цьому які-небудь фокуси – і все зійде їй з рук, аж поки доля на занесе над нею свій меч. Наскільки правдива ця, здавалось би, банальна літературщина, показує доля українського письменника першої половини ХХ століття Клима Поліщука.

Опинившись „у тіні” свого знаменитішого за ранньо-радянських часів однофамільця, авангардиста Валер’яна Поліщука, цей письменник на сьогодні виявився практично невідомим автором. Його творчість і життя доводиться відкривати мало не з нуля.

Отже, Клим Поліщук народився 25 листопада 1891 року в місті Краснопіль на Житомирщині в селянській родині. Грошей на повноцінне навчання не було, тому мінімальну елементарну освіту Клим отримав від батька. Проте цього вистачило, аби захопитися книжками та малюванням. Певний час він навіть заробляв малюванням вивісок.

Судячи з усього, під впливом творчості Шевченка Поліщук почав писати доволі скромні з художньої точки зору пафосні народницькі вірші, і їх навіть друкувала не надто численна й зовсім не розкішна тогочасна українська періодика. Одна з таких публікацій у журналі Олени Пчілки „Рідний край” супроводжувалася редакторською заміткою про те, що непогано би подбати, аби талановитий хлопець одержав освіту. Охочі допомогти знайшлися – передусім учитель О. Масюкевич та організація „Громада”. Так Клим Поліщук опинився у Петербурзі, де навчався в училищі при Академії Художеств, відвідував психоневрологічний інститут (його лекції, схоже, відігравали якусь непересічну роль у становленні тодішніх молодих українських письменників, адже на них ходив і, наприклад, засновник вітчизняного футуризму Михайль Семенко) та кооперативні курси.

Але на Петербург скоро не стало грошей. 1912 року Поліщук повертається в Україну, до Житомира, де влаштовується на роботу у Волинському губернському земстві. У Житомирі він буватиме регулярно і стане якщо й не найвідомішим, то вже точно одним із найяскравіших авторів, які писали про це місто.

Ще 1909 року у львівському журналі „Дзвін” було вперше опубліковано оповідання Клима Поліщука. Тоді ж він познайомився з Ганною Барвінок (вона називала його своїм „літературним онуком”), увійшовши таким чином до літературного середовища. Рання творчість Поліщука була під впливом невибагливих штампів тодішнього українського псевдосимволізму. Але, можливо, завдяки саме цьому напрямку він зацікавився містикою легенд і межовими станами людської психіки, а ці речі стануть основою його пізніших найвдаліших текстів. Помітного читацького визнання ранні літературні спроби не дістали.

Щасливі пригоди
У 1915 р. починаються справжні пригоди – Клима Поліщука заарештовують за сепаратистську діяльність. Важко сьогодні сказати, чим таким антидержавним він займався. Доступні джерела про це мовчать. Але можна припустити, що то могли бути зв’язки з якою-небудь партією, зрештою, під час війни навіть культурницька діяльність могла трактуватися як сепаратизм. Так чи інакше, Поліщука засилають спершу до Кременчука, потім до Курська. А вже за рік його мобілізують на фронт – у розпалі Перша світова. Літературознавець Сергій Яковенко розповідає про поневіряння письменника північними фронтами на території нинішніх країн Балтії, а в новелах Поліщука про часи Першої світової часом фігурує й Україна. Навіть після революції він заїздить до Житомира, а потім чомусь продовжує якийсь час перебувати на фронті. Взагалі, географія, яку наводить Яковенко, не може не дивувати: Курляндія-Житомир-Рига-Лівонія-Псков-Київ. Втім, сьогодні годі до кінця зрозуміти причини, через які у ті роки людей так носило збуреною територією зруйнованої імперії.

Під кінець 1917 року Клим Поліщук опиняється в Києві. Розпочинається Громадянська війна, яка, крім нещасть, принесла йому той досвід і ті враження, що відіб’ються у найкращих новелах. Поліщук не був активним учасником власне політичних подій, натомість брав активну участь у мистецькому житті: був серед засновників групи „Музагет”, „Мистецького цеху”, виступав у „Льоху мистецтва” тощо. При цьому працював у найрізноманітніших виданнях, через що йому навіть часом дорікали політичним пристосуванством.

Про це нічого не говорять доступні біографії, але можна припускати, що протягом громадянської війни Клим Поліщук перебував у Києві не постійно, а міг час від часу виїздити, наприклад, до Житомира, до Краснополя, або на якісь села. Надто вже рельєфно прописані в його текстах саме сільські перипетії війни й революції і надто нав’язливим є мотив утечі.

Отож, Поліщук познайомився з кривавими подіями й дивакуватими героями війни. Будучи загалом прихильником УНР, він однак зберіг відсторонене скептичне бачення подій. І чітко фіксував такі речі, як масовий психоз, стрибки натовпу від бунту до абсолютної покірності, невмотивоване насильство, воєнну пристрасть і воєнну байдужість. Зрештою, — навіть такі вічні й, здавалось би, незворушні речі, як кохання і ненависть, що набували в цих екстремальних умовах нових рис і вимірів. А ще – маловідомі тепер легендарні персонажі й легендарні події війни.

Усе це можна прочитати у таких його новелах, як, приміром, „Отаманша Соколовська”, „Друг мертвих”, „Воєнко”. Чітка сюжетність у поєднанні з гіркою іронією й „готичною” романтикою оповідань часів „горожанської війни”, здається, лишилася неперевершеною в поліщуковому літературному доробку. Правда, написав він більшість цих творів переважно пізніше, за кілька років, у Галичині.

1919 року Клим Поліщук разом із військами УНР та значною частиною інтелігенції республіки перебрався до Кам’янця-Подільського, а після остаточної перемоги російських більшовиків виїхав на окуповану поляками Галичину. На жаль, більшість численних біженців з УНР не поспішали усвідомлювати Західну Україну як частину своєї батьківщини. До того ж, облаштуватися в Галичині, яка щойно пережила Першу світову та українсько-польську війни, було з побутового боку не так і просто, тож багато хто затулився від реальності сентиментальним ярликом „еміграція” і починав тужити за „Великою Україною”. Дивно, що й сьогодні часто доводиться зустрічати в цілком адекватних текстах про міжвоєнні часи стереотип „еміграції”. Схоже, багато авторів так само легко віддають Галичину Польщі, як це свого часу зробив Петлюра. Між тим, якби тоді, у 1920-х, серед біженців з УНР не було такої підігріваної ззовні істерії „повернення на Батьківщину”, велика кількість людей елементарно зберегли б собі життя. Хай вони б не взяли участь у радісних експериментах УСРР двадцятих, але й не загинули б у репресіях тридцятих.

Меч долі
Далі говоритиму про «еротичний простір». У новелах Клима Поліщука він перебуває у романтично розірваному стані. Героїні, котрі є виразними об’єктами пристрасті, тут зазвичай поєднують у собі дві протилежні тенденції. З одного боку, вони – ніби строжитні „ідеальні коханки”, нерухомі, повітряні й щемливі. З другого – в них чимало садизму, загостреного обставинами громадянської війни. Вони, наче вампіри, смокчуть кров і життя з героїв чоловічої статі, зводять їх на манівці, штовхають на вірну загибель. Так, одна з героїнь провокує свого коханого зайнятися задля неї політичної діяльністю й піти на війну. Вони розлучаються, а потім її привид змушує його знову йти воювати, аби помститися її вбивцеві, чекісту. Інша жінка, помітивши, що її вигідний „сожитель” збирається поїхати від неї з другом на село, перетворюється на кішку, намагається загризти друга й насилає на нього хворобу.

Усе це до того, що, схоже, своїми гендерними страхами Клим Поліщук наврочив собі долю. Щасливо перейшовши лихоліття Першої світової, громадянської війни та революції, він перечепився об „просте сімейне щастя”. 1921 року в Галичині Поліщук одружився з іще однією втікачкою з УНР, Галиною Мневською, письменницею, артисткою і педагогом, більш відомою під псевдонімом Галина Орлівна. Незабаром у них народилася дочка Леся. Настав саме той момент, коли над щасливчиком здіймається невблаганний меч.

Роки перебування у Західній Україні були для Клима Поліщука найбільш творчо плідними. Тут написано найцікавіші його речі. Активною творчою діяльністю займалась і Галина Орлівна. Втім, „емігрантський” неспокій, галицький громадський консерватизм та пропаганда радянської українізації робили своє. З пізніших листів Поліщука та з деяких згадок його сучасників стає ясно: із середини двадцятих років Галина почала переконувати чоловіка переїхати до СРСР. Можливо, був тут і конфлікт темпераментів, її більш рвучкого і його більш поміркованого.

Попри свої нечіткі політичні погляди, Клим Поліщук не мав ілюзій щодо Радянського Союзу та, вочевидь, здогадувався, що на нього там чекає, але… Цитата з листа до Галини від 14 грудня 1934 року: „Не слухати, а своє робити треба було… Це все я, звичайно, робив би, якби не тяга до „ґрунту” та не твоє бажання скорше повернутись до нього… Мусив піддатися, бо ж любив я тебе й любив Лесю, і не міг дозволити собі лишатися там самому… Не міг дозволити, хоч знав, які наслідки можуть бути, передчував і у видженнях своїх бачив їх”. Схоже, що дружина поставила Поліщуку ультиматум: або вони їдуть разом, або вона їде сама з дитиною.

1925 родина Поліщуків приїхала до Радянської України. Спочатку стався творчий провал – Поліщукові оповідання середини двадцятих, публіковані в радянських журналах, — це бліда й ляклива тінь оповідань, написаних у Галичині.

Розпався й шлюб – чи не 1927 року в Галини Орлівни почався кількарічний роман із російським письменником Володимиром Юрезанським (у сьогоднішній Україні він фігурує головно як автор нарису про конотопський трамвай). А 4 листопада 1929 року Клима Поліщука заарештували. За деякими даними арешту міг передувати донос колишньої дружини. Все може бути, але в опублікованих листах до Галини з таборів Поліщук ні на що таке навіть не натякав. Зате переїздом до СРСР дорікав невтомно й методично, хоча загалом тон листів був дружній і примирливий.

Йому дали десять років – стандартний строк. Змучений і хворий, він, однак, дожив до тридцять сьомого і навіть час од часу продовжував працювати. До нас дійшли написані в таборах доволі цікаві спогади про Ганну Барвінок. 1937 року Клим Поліщук сподівався на швидке звільнення, але 3 листопада його розстріляли в сумнозвісному Сандармосі.

У 1930 році арештували й Галину Орлівну. Вирок був легший – заслання до Казахстану. Проте й це випробування підірвало здоров’я: Галина Мневська померла 1955 року.

Не дивно, що дотепер мало хто міг прочитати твори Клима Поліщука. Втім, завдяки декільком останнім публікаціям, передусім „смолоскипівській” книжці вибраних творів, сьогодні ми маємо нагоду познайомитися з цими текстами, з „іншою літературою двадцятих”, не менш яскравою й цікавою, ніж „Червоний ренесанс”.