Чомусь мені завжди гадалося, що Стокгольмом мають гасати малюки з пропелерами, а вітрини магазинів конче мусять рясніти симпатягами у розквіті сил. Аж ніяк. Виявляється, шведи не надто шанують Карлсона та його маленького друга. Єдиним винятком є хіба що флігель на одному з пересічних столичних будинків, де начебто мешкав наш герой. На нього не забувають вказувати сумлінні гіди, приховуючи таємницю, чому ж саме на цьому даху, а не якомусь іншому, жив великий любитель варення та інших солодощів.
Одначе, крім славнозвісного флігеля, є ще одне місце, де часто згадують Карлсона. Це велична будівля Королівського драматичного театру, чий вишукано розцяцькований фасад одразу ж впадає в око, коли довго мандрувати столичною набережною. Саме там, 1969 року відбулася перша в Скандинавії, а заразом і в Західній Європі, вистава про історію Карлсона, який живе на даху. До речі, цікаво, що за рік до того спектакль на ту ж тематику було поставлено в Московському театрі сатири. Водночас саме радянські екранізації, точніше мультиплікації із Карлсоном у головній ролі, передували шведським або ж європейським, тому в більшості наступних іноземних версій Карлсона й Малюка змальовували саме з їхніх російських прототипів.
А от іншими персонажами Ліндгрен місцеві кіношники вже не гребували, народжуючи на світ численні серіали про Пеппі Довгупанчоху, фільми про юного детектива Каллє Блюмквіста, мультики про маленьких тролів та багатьох інших. Такий шведський режисер, як Уллє Хелльбум, наприклад, у період з 50-х по 80-ті роки зняв аж 17 стрічок за книгами Ліндгрен!
Тож саме у Стокгольмі легко переконатися, що абсолютним лідером популярності серед героїв Ліндгрен є саме Пеппі, перевага якій надається щороку (можливо, ґендерний аспект чи особливості шведської родини даються взнаки). Місцеві дівчатка та їхні іноземні колежанки можуть не лишень бавитися з численними сувенірними ляльками у вигляді своєї улюблениці, а й на певний час (або ж і назавжди) перетворитися на неї. Для цього треба тільки вмовити батьків придбати їм спеціальний а-ля карнавальний костюм, що неодмінно передбачає наявність русокосої, недбало зачесаної перуки та різноколірних безрозмірних панчішок. Вбравшись у такий «стрій» відчуваєш себе стовідсотковою господинею «вілли Догоридригом».
Астрід Ліндгрен (тоді ще Еріксон) опинилася в Стокгольмі з власної волі, у віці вісімнадцяти років, на четвертому місяці вагітності, без чоловіка, без грошей, без зв’язків, без професії, влітку 1926 року. Місто аж ніяк не було привітним, але то був її вибір й вона не могла відступати. Народивши маленького Ларса, Астрід змушена була віддати його на виховання до однієї родини в Данію. Вона закінчила курси секретарів і зрештою влаштувалася працювати за спеціальністю до Королівського автоклубу. Якби казка про Попелюшку не була написана задовго до неї, то Ліндгрен могла б її сміливо привласнити, адже минуло лише кілька місяців роботи на новому місці, як вона стала дружиною… свого шефа, Стуре Ліндгрена. Звісно, вони відразу ж забрали до власної затишної квартири з вікнами на Васа-парк малюка Ларса, а незабаром Астрід народила ще й дівчинку Карін і стала типовою європейською домогосподаркою, котра начебто вже й забула, як відразу ж після школи першою в рідному провінційному містечку зробила коротку зачіску й сама напросилася працювати журналістом до місцевої газетки.
Втім, сімейна рутина не завадила молодій матусі залишатися певною мірою і самій дитиною. Вона заходилася вигадувати казки й оповідала їх доньці, коли та хворіла. А одного зимового дня, як оповідає легенда, послизнувшись на вулиці й забивши ногу, Астрід мусила тривалий час вилежуватися в ліжку й саме тоді поклала на папір власні оповідки. Спершу — як подарунок улюбленій Карін, а потім і як посилку до найбільшого столичного видавництва «Бонньєр». Звісно ж, там на неї чекало повне фіаско. Але письменницький моторчик уже запрацював, і ніщо не могло його зупинити. 1944 року Ліндгрен виграла конкурс на кращу книжку для дівчат, який проводило тоді ще маловідоме видавництво «Рабен і Шьогрен». Її повість «Брітт-Маррі виливає душу» надрукували, а самій авторці запропонували посаду редактора дитячої літератури у видавництві. Новоспечена письменниця не відмовилась і пропрацювала там аж до 1970 року, поки врешті-решт не пішла на цілком заслужену пенсію.
Ось так усе й починалося. А потім були трилогії, дилогії, детективи, збірники казок і пісень, книжки-картинки і навіть п’єси, і звісно ж, всесвітнє визнання й безліч премій. Не лише «дитячих», а й дорослих, адже Ліндгрен ніколи не обмежувалася винятково писанням, будучи активною учасницею різних соціальних рухів, опікувалася долею тварин, переймалася сільськогосподарськими проблемами й несправедливою системою оподаткування. І все це у Стокгольмі, поруч із міськими дітьми, заради них і завдяки їм. Навіть нині всі охочі можуть відчути увагу й тепло Астрід до себе, варто лишень відвідати одне дивовижне місце…
Завітавши на музейний острів Юргорден (між іншим, шведська столиця розташовується аж на 14 островах!), ви легко потрапите в гості до Астрід Ліндгрен. Зробити це майже не складно – варто лишень придбати квиток за 120 крон (близько 150 грн, звісно, дорогувато, але заради дитинства можна піти й не на таке шаленство) до споруди із загадковою назвою Юнібакен, що, власне, і являє собою дивовижний музей усіх казок письменниці, що вміщує під своїм затишним дахом незабутніх героїв. Привітна господиня в садочку перед будинком привітає вас ласкавою усмішкою, й ви навіть зможете сісти поруч із нею на бильце крісла й зазирнути в розгорнуту книжку в неї на колінах. Здається, що вона вигадує новий сюжет, адже казки ніколи не кінчаються.
Всередині ж треба дочекатися, коли прийде ваша черга… на потяг, а оскільки малечі звідусіль хочеться на ньому покататися, то краще або запастися цікавою книжкою і смачним морозивом, або ж устигнути завітати до якогось іншого музею, бо ж їх на острові так багато. Головне — вчасно повернутися й не проґавити чергу, щоби не довелося знову чекати. Музейне приміщення аж ніяк не велике, але завдяки сучасній техніці (поєднанню дивовижних комп’ютерних і реальних інсталяцій) півгодинна подорож у чарівному потязі видасться напрочуд змістовною й неймовірною: ви мандруватимете від однієї казки до іншої, поряд із вами відбуватиметься бій Братів Левове Серце зі злим Драконом, ви станете такими ж маленькими, як Нільс, і злякаєтеся величезного пацюка, у лісі зустрінете маленьку доньку розбійника Роню, познайомитеся з Емілем та його сестричкою Ідою; звісно, трохи політаєте над містом у компанії Карлсона і побачите ще купу всіляких див. А потім матимете можливість потрапити на віллу Пеппі, де не діють жодні заборони й закони, тому всі її відвідувачі одразу ж на очах дитиніють.
На жаль, у музеї заборонено фотографувати. Втім, це, мабуть, правильно й справедливо, адже насправді неможливо спіймати казку – в неї можна тільки вірити, нею варто жити. Цьому нас вчила Ліндгрен, і це відчувається в ЇЇ Стокгольмі.
Народилася 1985 рок в місті Києві. Аспірантка «Києво-Могилянської академії». Редакторка видавництва «Смолоскип»
