Якщо порівняти китайську літературу з деревом (тільки обов’язково тисячолітнім!), то ХХ ст. для нього – це складний період оновлення й приживлення. Перше виявляється у безжальній вирубці старих і віджилих гілок, друге – у прищепленні молоденьких живців із дерева європейської літератури. Проте лінійно ХХ ст. поділяють лише на два етапи – нову літературу до 1949 р., і новітню літературу після 1949 р. Це досить штучно для складного органічного розвитку, якого зазнала література насправді, проте зручно для короткого історичного огляду.
Вирубка старих гілок почалася у мовній площині. На поч. ХХ ст. у Китаї функціонувало дві мови – письмова веньянь і розмовна байхуа, які суттєво різнилися. Розходження між цими мовами почалося ще в VI ст., і відтоді письмова мова веньянь тяжіла до «консервації» такого свого стану, який було визнано ідеальним (а це мова творів Конфуція – VI ст. до н.е.!), тоді як розмовна мова байхуа розвивалась за іншими законами. З часом прірва між усною та письмовою мовами тільки поглиблювалося, і на поч. ХХ ст. мова веньянь стала вже мертвою, її потрібно було опановувати майже як іноземну, тож володіли нею далеко не всі – крім того, що її зовсім не розуміла неписьменна частина населення. Навіть ті, хто міг отримати освіту, знали її не завжди. Попри це, високою літературою на початку ХХ ст. продовжували вважатися тільки твори, написані мовою веньянь, тоді як байхуа було відмовлено в художній вартості, незважаючи на те, що нею писалися класичні романи XIV–XVIII ст.
Звичайно, така ситуація гальмувала розвиток літератури і не влаштовувала китайську інтелігенцію. Тож у літературних колах Китаю розпочалася дискусія про статус мови веньянь. У 1916 р. виник журнал «Нова молодь», який виступав за демократію та розвиток науки і техніки, а також за скасування в суспільному житті старих конфуціанських норм. У січні 1917 року професор Пекінського університету Ху Ши опублікував статтю під назвою «Особиста точка зору на поліпшення літератури», що відкрито символізувала початок руху “за байхуа” і містила вимогу визнати байхуа літературною мовою. Після публікації Ху Ши ще кілька авторів виступили з подібним заявами. У січні 1918 року «Нова молодь» реалізувала свої вимоги й надрукувала власний номер мовою байхуа. У травні того ж року журнал вмістив перший художній твір цією мовою – «Нотатки божевільного» визначного письменника Лу Сюня (між іншим, цей твір було написано під впливом Миколи Гоголя!). Після цього виникло ще декілька друкованих видань мовою байхуа і стало очевидно, що вона остаточно закріпила свої позиції у суспільстві.
Однак спочатку активний рух за визнання байхуа літературною мовою наражався на суттєвий опір. Відомим є вислів спеціаліста з давньо-китайської мови Ліня Шу, який назвав байхуа «мовою рікш та торговців». Інші вчені вважали, що введення байхуа не протримається довго, тому що люди не зможуть її розуміти. Проте, вони помилилися.
У 1919 р. спалахнув антиімперіалістичний та антифеодальний рух “4 травня”, і спроби закріпити за байхуа статус літературної мови отримали несподівано широку підтримку. У 1925 р. Лу Сюнь опублікував ще кілька статей на підтримку байхуа, продемонструвавши, що прихильники мови веньянь самі вже її не розуміють і використовують із численними помилками. Унаслідок такої активної діяльності прогресивних викладачів і вчених за мовою байхуа врешті закріпився статус офіційної літературної мови. Крім твору Лу Сюня “Нотатки божевільного”, у площині прози цей факт підтверджувався його ж повістю “Історія АQ”, а в площині поезії – збіркою відомого письменника, поета й каліграфа Ґо Можо «Феї».
Власне, натоді й припадає умовна дата народження нової китайської літератури – 4 травня 1919 року. Кардинальні відмінності цієї літератури від традиційної були закладені наприкінці ХІХ ст., коли в закритий до того часу Китай хлинув потік інформації із Заходу. В країні почали багато перекладати, зокрема й художньої літератури (ніби готували живці для прищеплення). Найбільший інтерес спершу викликали твори романтиків, атмосфера мандрів у яких виявилась дещо співзвучною власне китайській пригодницькій літературі на байхуа. Однак поступово позиції завойовував реалізм. Сприйнявши реалістичний метод через переклади, китайські автори самі почали писати твори, дотримуючись його засад. Тож найяскравіше серед напрямів нової літератури в Китаї ХХ ст. виділяється саме він. Але, насправді, говорячи про цей час, цікавіше розглядати не напрями, а особистості – адже творчий пошук і експериментаторство окремих письменників виявилися більше на часі, ніж пасивне запозичення методів західних літератур. Серед яскравих постатей, які визначили обличчя нової китайської літератури і зробили значний внесок у скарбницю літератури світової, були Лу Сюнь, Ба Цзінь та Лао Ше.
Одним із перших реалістичну прозу почав писати Лу Сюнь (1881–1936), якого китайці вважають не тільки «батьком» сучасної китайської літератури, а й визнають «душею нації». Його літературна спадщина складається з романів, публіцистичних творів і незначної кількості віршів. Ці твори перекладено понад 50-ма мовами світу (зокрема, й українською – переклади Івана Чирка), а за деякими романами знято художні фільми.
Лу Сюнь збирався стати лікарем: його батько помер через недбальство і шарлатанство китайських лікарів, тож він поставив собі за мету навчитися рятувати людей. Поїхав до більш прогресивної на той час Японії вивчати медицину, однак там несподівано відкрив для себе таку істину: медик може врятувати тіло людини, але від того вона не стане вільною; слід рятувати душі китайців, а це може зробити лише література. Лу Сюнь облишив медицину і почав через японські переклади знайомитися з досягненнями світової літератури, а потім писати сам.
Він повернувся у Китай в 1909 р. і відтоді займався літературною діяльністю. У творах (переважно публіцистичних) висвітлював закостеніння китайської душі, спонукаючи тим самим цілу націю до самоочищення й подальшого розвитку. Особливого значення для китайців набув його твір «Історія АQ», в якому безжально констатовано: у своїй відсталості винуваті самі китайці, і показано помилки, щоі призвели до цієї відсталості.
Інший письменник-реаліст – Ба Цзінь (1904–2005). Всесвітньо відомою є його «родинна сага», яка так і називається «Сім’я» (про життя кількох поколінь однієї родини в складних соціальних умовах початку ХХ ст.).
Реалістичним романом вважають також і «Рікшу» Лао Ше (1899–1966), хоча цей письменник працював не тільки в царині реалізму. Його твір «Нотатки про котяче місто» написано в жанрі антиутопії, популярному на той час і в Європі.
Несприятливий для розвитку літератури період війн тривав у Китаї до 1949 року, коли було проголошено Китайську Народну Республіку. З її появою пов’язують другий етап китайської літератури ХХ століття – новітню літературу. Саме тоді виникли нові політичні умови й реалії, на які не могла не зреагувати й література. Хоча її основні завдання продовжували вбачати в тому, щоб висвітлювати нагальні соціальні проблеми.
Друга половина ХХ ст. у китайській літературі – це період розквіту різних напрямів та течій, як власне китайських, так і запозичених. Серед останніх як найбільш цікавий варто назвати феміністичний напрям, а серед перших – літературу молодої інтелігенції. Оригінальні твори було написано й у межах літератури «пошуків коріння» – напряму, що втілив загальносвітовий інтерес до власних національних коренів.
Виникнення літератури молодої інтелігенції пов’язане з «Культурною революцією». Ця література розпочинається із творів, що описували життя молодих інтелігентів 50–60-х рр., культурний та інтелектуальний потенціал яких держава вирішила використати на «підняття культурного рівня села». Першими письменниками цього напряму були вихідці з сіл, які, отримавши освіту, поверталися до своїх «малих батьківщин» і з ентузіазмом бралися за їх «індустріалізацію». Наприклад, любов до землі й красу праці зображено в повісті Вана Веньши «Літня ніч», герої якої – сільські юнак і дівчина, діти революціонерів, тепер працюють трактористами, захоплюючись життєвими перспективами, що їх відкриває для них робота на землі. Проте, в романі іншого письменника – Лю Ціна («Історія індустріалізації»), написаному приблизно в той же час, статус «сільської інтелігенції» зображено вже не так романтично. Письменник, глибше аналізуючи реальні події, ніби передчував наближення «Культурної революції» і зміну ставлення уряду до сільської інтелігенції.
Нове відродження на сільську інтелігенцію чекало після провалу політики «Великого стрибка», коли на село було покладено завдання вивести країну з економічної кризи. Показовим для тих часів є роман Лі Чжуня «Літопис орних земель», де зображено долю сільської дівчинки, що вивчилась на метеоролога й організувала в своєму селі метеостанцію. При цьому підкреслено підтримку її справи з боку партійних робітників. У 60-х рр. поряд із літературою сільської інтелігенції виникає література інтелігенції міської. Це було пов’язано з тим, що для зменшення економічного тиску на міста після «Великого стрибка» уряд вирішив мобілізувати міську молодь на роботи в селах. Важливою для цього періоду була п’єса «Молодь одного покоління» (автори – Чень Юнь та Сюй Цзінсянь), де аналізується поведінка двох випускників Шанхайського інституту геології. Один із них пожертвував своїм особистим життям і здоров’ям і підкорився державному розподілу до провінції Цінхай (місцевість із складними природними умовами, образно кажучи – китайський Сибір), де шукав корисні копалини для держави, а інший, сфабрикувавши собі довідку про хворобу, залишився в Шанхаї і почав зустрічатися з дівчиною.
Користувався популярністю й роман Дена Пу «Донька армії», за яким було відзнято кінофільм («Факел життя»). У романі йдеться про 15-річну дівчинку, яка записалась до військового загону, що мав розбудовувати виробництво в Сіньцзяні (автономний округ, де проживають національні меншини). Рятуючи державне майно, вона зазнала серйозної травми, внаслідок якої оглухла й була паралізована, проте за підтримки інших членів загону, які піклувалися про неї, врешті-решт здолала хворобу.
У середовищі міської інтелігенції, що не була мобілізована в села, в 60-х роках почали виникати мистецькі салони. Зазвичай вони організовувалися навколо дітей відомих особистостей, доступ до різноманітної інформації і якість освіти в яких були найвищими в країні. У цих салонах почало зароджуватися вільнодумство й лунати критичні зауваження на адресу політики «Культурної революції». Література, яка створювалася учасниками цих салонів, набула ознак критичного реалізму. Один із перших творів цієї течії – повість Ґаня Хуейлі «Коли розквітне лотос». У ній зображено складну ситуацію кохання сина політпрацівника до доньки «ворогів народу» (у Китаї – це ті, хто підтримував Ґоміньдан). Діяльність салонів сприяла й більш вільному ставленню до літературної форми, тож у 1972 р. з’явився перший роман «потоку свідомості» в китайській літературі – «Сон» Вана Цзяна, а також поширилась поезія в стилі модернізму (найбільш відомий поет – Бай Яндянь). Нарешті, в 1978 р. (через два роки після завершення «Культурної революції») політику примусових переселень молоді в села було засуджено й розпочалася не менш складна для суспільства кампанія з її повернення в міста. Література молодої інтелігенції тепер рясніла спогадами про важкі часи, проведені в глухих селах, про примусову розлуку з родиною і дискримінацію за походженням із «неблагонадійних родин». Ця література стала називатися «літературою шрамів» – за назвою знакового роману Лу Сіньхуа «Шрам», у якому, вперше без прикрас було зображено долю людини в часи «Культурної революції». З одного боку, ці твори були спрямовані на те, щоб відкрити читачам правду про несправедливості, що замовчувалися, й викликати співчуття до героїв, які стільки страждали. Проте з іншого – відчувався жах перед усвідомленням безглуздості дарма витраченої молодості. Прямо висловили цю думку і розвінчати «героїзм страждань» наважиться тільки наступне покоління письменників, яке заявить про себе новим напрямом – «літературою пошуків власного коріння».
Тож спроба переосмислити досвід «Культурної революції» характерна для літературного напряму «пошуків власного культурного коріння», що виник у китайській літературі в середині 80-х років. Тоді письменники почали активно цікавитися традиційним китайським мисленням та народною культурою. Напрям виник як реакція на проникнення у Китай із Заходу культури модернізму й досвіду модернізації. У зв’язку з цим перед китайцями постало запитання – чи впроваджувати західну модель, чи модернізувати свою культуру? Ті, хто обирав другий шлях, розуміли, що для модернізації слід знати витоки явища. Тому й виник окремий літературний напрям «пошуків культурного коріння».
Однак цей напрям зовсім не означав «відродження» традиційної культури чи фольклору. Навпаки: ідея полягала в тому, щоб, відшукавши коріння власної культури, створити сучасну (модерну) оригінальну культуру, яка б стала повноправною складовою світової. На представників цього напряму мали значний вплив латиноамериканський магічний реалізм, творчість письменників різних національностей Радянського Союзу та творчість японця Кавабати Ясунарі, які разом складали світовий напрям «пошуків коріння».
Теоретичне підґрунтя цієї течії було закладене в 1985 р. у статті Ханя Шаоґуна «Коріння літератури». Але в художній творчості ідеї цього напряму виникли ще раніше – у 1982 р. поет Ван Лянь публікує декілька збірок, а письменник Ван Мен – серійний роман «На Ілі», пов’язані з ідеєю пошуку власного культурного коріння. У 1983 р. з’явилися твори кількох молодих письменників, зокрема Цзя Пінва та Ван Аньї, навколо яких і почав формуватися напрям. 1985 рік вважається часом розквіту літератури «пошуків власного коріння» і, водночас, переломним роком в історії китайської літератури з часів «Культурної революції», адже тільки тепер письменники звільнялися від тиску політиків, які вимагали від них переосмислення історії й критики реальності, і починали приділяти увагу власне мистецькій сутності літературного твору.
У зв’язку з обома напрямами – і літературою молодої інтелігенції, і літературою пошуків коріння – цікаво звернутися до «Дядечкової історії» Ван Аньї. Цей твір вважають першим постмодерним твором китайської літератури. Написаний у 1990 р., він містить узагальнення щодо літературної творчості двох поколінь – того, що пережило «Культурну революцію», і наступного, до якого вважала себе належною і сама Ван Аньї. Деякі інші твори цієї письменниці, написані в середині 80-х рр. у межах літератури «пошуків коріння» – «Селище Сяобао» та «Селище Далю» – дотичні до зовсім іншого літературного напряму – фемінізму.
Насправді, своя феміністична література з’являється в Китаї ще в першій половині ХХ ст., тобто, в межах нової літератури. Проте, війни й революції відсували цю проблематику на другий план, тож належний інтерес феміністична література почала викликати тільки після 1978 р., коли політична ситуація в суспільстві нарешті стабілізувалася. Однак не сказати про одну з найперших представниць цього напрямку – Чжан Айлін (1920 – 1995), яка писала й у першій, й у другій половинах ХХ ст., проте не весь час у Китаї й китайською, просто неможливо. Ця жінка наважилася не зрадити своїм інтересам – а її не цікавили події зовнішнього світу, боротьба за владу чи своє місце в суспільстві; цікавив тільки внутрішній світ людини, природа людини, тому жити в ідеологічно заангажованому суспільстві після 1949 р. вона не змогла, тож 1952 року виїхала до Гонконгу, а 1955 року – до США, де прожила відлюдницею сорок років і самотньо померла в Лос-Анжелосі. Її творчість певний час захоплювала тільки китайську діаспору, оскільки в самому Китаї була забороненою, але у 80-х рр. континентальний читач відкрив для себе Чжан Айлін, і відтоді її твори, як і приклад її особистого життя, надихають нові покоління читачів. До класики фемінізму відносять її «Яшмову пісню», «Нотатки золотого замкá», «Кохання в місті красунь».
Сучасні письменниці, які творять у традиціях фемінізму, – це, крім Ван Аньї, також Хун Їн (1962 р.н.), Т’є Нін (1957 р.н.) та Шу Тін (1952 р.н.).
«Не така, як усі» – це про Хун Їн, мабуть, найбільшу оригіналку поміж сучасних китайських письменниць – як у творчості, так і в способі життя. Своєю оригінальністю вона відома не лише в Китаї, а й у світі. За свої твори Хун Їн отримувала різноманітні китайські та світові нагороди, її прізвище фігурувало в різноманітних рейтингах відомих осіб. Але, найголовніше, що її твори перекладено 25-ма мовами світу, і вона знайшла свого читача майже на всіх континентах. Як вільна сучасна жінка мешкає між Пекіном і Лондоном, проте найбільш відомі твори присвячені Шанхаю – романи «Шанхайський чарівник», «Князь Шанхаю», «Смерть у Шанхаї».
Т’є Нін – донька відомого художника Т’є Яна, почала писати ще в 12-річному віці. Її перший же великий твір – «Серп, що вміє літати» – було надруковано в пекінському збірнику дитячої літератури. Її «дорослі» твори присвячені долі жінки в суспільстві, яке ще не остаточно позбавилося патріархальних упереджень, тож її творчість пов’язують саме з феміністичним напрямом у літературі. Актуальна для жінок проблематика осмислюється в романах «Трояндові ворота», «Дурненька квітка», у повісті «Скільки триває вічність?» тощо.
Шу Тін – поетеса, представниця потужного напряму 80-х рр. «поезія імли». Наприкінці 70-х рр. написала вірш «До дуба», в якому висловила цілком нове розуміння взаємин між статями: рівність при визнанні їх відмінностей, тим самим приєдналася до феміністичного напрямі, і продовжує творити в його межах.
Протягом ХХ ст. на тисячолітньому дереві китайської літератури виросло немало молодих гілочок і прижилося чимало живців. Потужні соки цього дерева живлять усі нові відгалуження. Завдяки їм дерево не втрачає зв’язку із сучасністю, а китайська література залишається цікавою й актуальною для читачів як у Китаї, так і поза його межами.
