The Long аnd Winding Road

Anyway you’ll never know, the many ways I’ve tried
But still they lead me back to the…
Long, winding road

Так сталося. Я не написав про «Бітлз» у свої шістнадцять – тоді, коли безкомпромісне сотворіння ідолів відбувалося в органічний, майже заповітний спосіб; коли в 1986 році за платівку «Please, Please Me» житомирським фарцовщикам платилося двадцять п’ять рублів (студентська стипендія), а кожна з пісень завчалася з друзями до найдрібнішої ноти. Так сталося, і сьогодні я не певен, чи напишу про жуків-ударників, про яких, за свідченням Володимира Діброви, в радянській пресі сповіщалося, «ніби вони на концертах б’ють стільці й ходять з унітазними сідничками довкола шиї», у свої шістдесят чотири роки – when I’m sixty-four. Але, перебуваючи на майже рівній відстані як від 16 так і від 64, припускаюся думки: щоб з причетністю розповісти про «Бітлз», треба обов’язково зафіксувати на папері принаймні декілька вибраних (чи, може, вибганих) фрагментів зі свого життя – життя, в якому віддавна асимільовано бітлівську естетику і за декілька годин якого, пишучи про «Бітлз», можна написати про вчорашнє, теперішнє, завтрашнє…

Окрім платівок «A Hard Day’s Night» та «A Taste of Honey», котрі фірма грамзапису «Мелодія» видала у другій половині вісімдесятих років (себто з двадцятилітнім запізненням), інших записів «Бітлз» в спеціалізованих магазинах не було. Тому в обласних, а, можливо, і в районних ательє здійснювалися записи на магнітофонні стрічки, тоді як у столиці на вулиці Червоноармійській, розповідає в «Піснях Бітлз» Володимир Діброва, навіть рентгенівський знімок «із ребрами-костями» перетворювали на гнучку платівку – своєрідну «чорну яєчню», яка шкварчала під корундовою голкою радіоли чи в щасливішому випадку – під алмазною голкою програвача «Радіотехніка».

І хоча «Мелодія» не шанувала радянських бітломанів, у моєму фотоальбомі зберігається світлина: я тримаю розгорнутим двоплатівкове вінілове видання «Love Songs» – збірку пісень ліверпульської четвірки, експортовану в СРСР болгарським «Balkanton’ом». У переліку фірм грамзапису, чиї видання були доступні в Союзі, «Balkanton» за якістю «пластмаси» поступався іншим фірмам (із соціалістичних країн), серед яких впевнено козиряв чехословацький «Supraphon». Мабуть, тому на балкантонівських паперових кружальцях «Love Songs» – там, де вписують назви пісень – замість зображення класичного бітлівського логотипу (ціле яблуко на side А і розрізане – на зворотній sіde В) сяяли довільні зірочки. Знані назви «Every Little Thing», «You’ve Got to Hide Your Love Away», «She’s Leaving Home» на балкантонівській платівці законно перекладалися болгарською. І я, вдячний болгарам за їхні щораз зрозуміліші назви – «Всяко малко нещо», «Трябва да скриеш любовта си», «Тя напуска дома си» і за те, що під кожною зазначався рік написання композиції (навіть у таких дрібницях давався взнаки інформаційний голод), недоречними зірочками на кружальцях не переймався.

Збірка «Love Songs» презентувала творчість бітлів від ранніх записів до завершальних пісень, одну з яких – «The Long and Winding Road» Пол Маккартні виконує у супроводі жіночого хору. Пам’ятаю, як від уперше почутих на бітлівській платівці жіночих голосів зрадливі мурахи повзали по спині, викликаючи невідворотне передчуття. І хоча на той час я знав, що у 1970 році вийшов останній бітлівський альбом – «Let It Be», а в 1980-ому загинув Джон Леннон, проте, слухаючи, як Маккартні зі своєї далекої, аж віртуальної Англії співає про довгий, дуже довгий шлях, я забував, що «Бітлз» майже двадцять років тому перестав існувати, отож усі невідворотні передчуття – принаймні, пов’язані з історією бітлів – вже давно збулися.

Я забував: і безкомпромісні ідоли залишалися зі мною, а «Balkanton» продовжував уводити в органічну, майже заповітну оману. Слухаючи пісню, в якій ішлося про те, що чимало доріг доведеться пройти, аби знову повернутися на свій шлях, я здогадувався, наскільки правдивими можуть виявитися простенькі слова і наскільки однозначною – символіка. Але не міг уявити, що через два десятиліття Пол Маккартні казатиме зі сцени київського Майдану Незалежності: «Це пісня для Джона, а це – для Джорджа»…

Ідея написати у вісімдесятих роках щось на кшталт «Пісень Бітлз» дотепер видається мені абсолютно фантастичною. Фантастичною у сенсі своєї очевидності. Здавалося, бери бітлівську тему з повітря і клади на папір: назви новел можна скалькувати з назв бітлівських пісень, із тих самих пісень узяти віршовані епіграфи; у списаних із власного життя новелах можна розповісти про музичні уподобання, «складання хіт-парадів», кохання, читання Бердяєва, Рільке і Мандельштама, читання в бібліотеці, захист кандидатської дисертації, «спільний з ленінградцями проект», підозру в подружній зраді, працю інженером у конторі etcetera. Але передовсім – розповісти про себе і свій час.

І, мабуть, оповідань та різноманітних віршованих присвят на бітлівську тематику було написано чимало, але сьогодні ми не маємо можливості їх прочитати: вони зникли назавжди; їм судилося бути поглинутими рікою забуття – без пафосу, в звичайному робочому режимі. Чи були серед щезлих творів достойні читацької уваги? Не знаю. Проте у будь-якому припущенні зберігається нехай і мізерний, але відсоток ймовірності, а відтак варто скласти подяку безіменним творцям апокрифічних текстів і сказати уголос, аби нас почули і зрозуміли: нехай буде так! ми вас не знаємо, але здогадуємося про вас!
На відміну від зниклих текстів, цикл із дванадцяти оповідань «Пісні Бітлз», який належить до ранніх творів Володимира Діброви, недаремно зазнав іншої і – якщо пам’ять протиставляти забуттю – щасливішої долі. (Аналогія так і штурхає в плечі: подібних до «The Beatles» ансамблів лише в Ліверпулі нараховувалося кілька сотень, але їх назви сьогодні нікому невідомі.)

Але коли я дочитав «Пісні Бітлз», мені пригадалися слова гітариста ансамблю «Procol Harum» Робіна Трауера відносно записаного в 1967 році альбому «A White Shade of Pale». (NB: в славнозвісному шістдесят сьомому році бітли записали унікальний за якістю музичного матеріалу «Sgt. Pepper’s Lonely Hearts Club Band».) Робін Трауер сказав таке: «Це найкраще, що ми зробили. Якби ми мали час записати матеріал з тією любов’ю та уявою, на яку він заслуговував, це був би один з класичних альбомів тих років». Враховуючи те, що «A White Shade of Pale» музиканти «Procol Harum» і дійсно награли за три дні, тоді як «Сержант Пеппер» бітли записували протягом 129 днів (700 годин студійної роботи), можна припуститися думки, що Р. Трауер мав на увазі саме фактичний час. Хоча, як відомо, час втрачає вирішальне значення, коли йдеться про людей, здатних створити непересічний мистецький твір.

Пригадавши слова гітариста «Procol Harum» і не відразу збагнувши, чому вони зринули в пам’яті, я вирішив зафіксувати свої цілком суб’єктивні враження від прочитання циклу оповідань В. Діброви…

Написані живою, розмовною мовою «Пісні Бітлз» читаються без зусиль, потреби повертатися до прочитаних сторінок не виникає. Характерна для письменника відсутність розлогих філософських роздумів, надмірних психологічних заглиблень засвідчує в «Піснях» молодість п’ятнадцятилітніх–вісімнадцятилітніх персонажів, чиї зацікавлення, бажання та устремління власне і забезпечують достатню, правдиву мотивацію їхніх вчинків (оповідання «I Saw Her Standing There», «Hello Good Bye», «Here Comes the Sun»). Натомість той самий письменницький підхід у змалюванні деяких дорослих персонажів призводить до недостатньої вмотивованості дій (оповідання «Rock-and-Roll Music»). Змістовне навантаження «Пісень Бітлз» – ясне, тому читач, переказуючи будь-яке з оповідань, навряд чи відійде далеко від авторського задуму. Так виникає відчуття, що, прочитавши «Пісні», їх дійсно прочитуєш. Проте скінченність тексту – як і будь-яка інша з умовних величин – та розставляння Володимиром Дібровою крапок над «і», не принижуючи і не вивищуючи художнього твору, сприймаються виключно у контексті авторського стилю.

Реальність у творах письменника – підготовлена: вулиці й міста мають назви, а літературні персонажі – прототипів. В. Діброва вміє змальовувати з натури, вміє «без втрат», «короткими, прозорими реченнями» переносити на папір розмови своїх героїв. Пригадується зізнання героя оповідання «Paperback Writer» (літературного початківця, який показує знайомому митцю свій перший твір): «У мене – все як у житті. В мене за кожним образом, за кожним висловом хтось або щось стоїть. І, якщо треба, я можу назвати імена, з кого це списано, та обставини, за яких це відбувалося. Я тут нічого не вигадав». Коли ж митець, переглянувши сторінки опусу, каже, що «це прекрасний приклад борщової стихії» і пропонує юному письменнику зосередитися на «якійсь, буквально, краплі», яка є «частиною океану», відтворивши яку, «впустиш у свій твір весь океан!», літератор-початківець подумки запитує: «Чи можна без метафор? Він хоче, щоби я щось скоротив? То нехай вкаже, що саме. Але отак взяти й викинути все, що вистраждав… Я не згоден! Як знати, може, у цьому – особливості мого стилю, мого бачення життя?» І відразу, ніби на підтвердження власної письменницької методи, детально розповідає: про збирання на озері букета з чудо-очерету; про святкову, схожу на китайського дракона, процесію, яка суне в свято пролетарської жінки вулицею міста – «у супроводі собак», «на чолі з п’яненькою бабою у вінку» і баяністом, котрий «мордує пісню й ніяк не може втрапити пальцями у потрібні кружальця»; про дівчинку на автобусній зупинці, котрій дістаються останні очеретяні стебельця… Не виникає сумнівів: це одна з історій, яка колись сталася на очах у Володимира Діброви і яку він із фотографічною точністю переніс на папір – так само, як це зробив літератор-початківець, коли, повернувшись від митця додому, «чесно записав до синього зошита» все, що відбулося з ним за день.

Коли я прочитав цикл повністю, зрозумів, що припустився помилки, після кількох прочитаних оповідань передчасно зарахувавши «Пісні Бітлз» до повістей. «Пісні Бітлз» – цикл, який аж до останнього оповідання «Why Don’t We Do It in the Road» сприймається як доволі зв’язна розповідь, оскільки дорослішання героя попри певні протиріччя відбувається у хронологічній, хоча й епізодичній послідовності: «I Saw Her Standing There» (15 років), «Hello Good Bye» (17 років), «Here Comes the Sun» (18 років), «You Can’t Do That» (студентський вік), «Paperback Writer» («через вісім місяців буде сім років, як я заробляю гроші»), «Ballad of John and Yoko» (будні подружнього життя), «Rocky Racoon» («гнаний ревнощами герой вдирається з пістолетом до номерів, щоб спіймати на гарячому невірну коханку»), «Back in the USSR» (написання дисертації), «Piggies» (святкування після захисту дисертації), «Hey Bulldog» (35 років, телефонує однокласниця – чи не та, про яку йдеться в «Here Comes the Sun»?), «Rock-and-Roll Music» (не менше 30 років, оскільки один з персонажів встигнув двічі одружитися).

І тільки після прочитання оповідання «Why Don’t We Do It in the Road», в якому герой зненацька перетворюється на студента-археолога, ілюзії остаточно розвіюються і доводиться визнати: в основі «Пісень Бітлз» – довільне розташування епізодів, узятих з життя різних людей; з тих епізодів випадково (ніби поза авторською волею) уклалася оповідь з quasi-наскрізним сюжетним диханням. Мені здається, циклічна будова «Пісень Бітлз» виявилася б вдалішою, якби В. Діброва до кінця оповіді зберіг хронологічну послідовність або ж, навпаки, з самого початку від неї відмовившись, розташував об’єднані єдиною темою оповідання з більшою контрастністю. Тоді б читач отримав можливість насолодитися циклом оповідань, а не кожним оповіданням поокремо.

Юрій Лотман писав про те, що художня ідея має реалізуватися в адекватній структурі. На мою думку, взірцем такої адекватності може слугувати бітлівський альбом «Sgt. Pepper’s Lonely Hearts Club Band», логічна і наскрізна драматургія якого змушує слухача повірити: кожну з тринадцяти пісень записано в єдиний можливий спосіб. Натомість прослуховування платівки «A White Shade of Pale» (про яку згадав, прочитавши «Пісні Бітлз») наштовхує на думку, що імпровізаційність її звучання – не стільки мета, яку поставили перед собою музиканти «Procol Harum», скільки наслідок недостатньо виваженого опрацювання музичного матеріалу. Можливо, музикантам і справді забракло часу, а отже Робін Трауер був правий, коли казав про незреалізовані «любов та уяву», на яку заслуговував альбом. Хоча… в одному Р. Трауер таки помилився: альбом «A White Shade of Pale» став класичним. Як і бітлівський «Сержант Пеппер», чию назву прикрашає квітами у зошиті один з героїв «Пісень Бітлз», тоді як його товариш вписує літери в краплі – «наче на конверті альбому „Гумова душа”»…

За кожним оповіданням «Пісень Бітлз» вгадуючи й одну зі своїх – незаписаних, а тому забутих, але завдяки В. Діброві відчитаних з недосяжної пам’яті – життєвих історій, казав собі: саме так і було, письменник усе розповів чесно, нічого не вигадав. Концерти самодіяльності, книжки для активних піонерів, районні комсомольські конференції, культмасовий сектор, трансляції Бі-Бі-Сі, «Сіяющіє колокольчікі», «Сюрреалістичний компот», кочування музикантів з однієї біт-групи до іншої, вирізки з журналу «Ровесник» та читання «Юності», цілування під «Here Comes the Sun» (чи під «Because»), букіністична книгарня, «Як гартувалася сталь» М. Островського іспанською мовою (у моєму варіанті – перекладені французькою поезії М. Цвєтаєвої) і так далі – не умовні декорації, а з достовірністю закумульована в художньому тексті реальність, яка і через двадцять років спонукає пригадувати або моделювати ситуації, аналогічні до тих, що відбуваються з героями твору. Тому навіть тоді, коли однозначність «Пісень Бітлз» здаватиметься остаточно узаконеною, а поза скінченою зрозумілістю начебто не залишатиметься невитлумачених слів, оповідання Володимира Діброви змушуватимуть читача до тривалих рефлексій: принаймні, я, поклавши перед собою balkanton’івське видання «Любовних пісень», діставши з шухляди фотоальбом, а з фотоальбому – пожовклу світлину і, написавши довгий, дуже довгий вступ до статті, зробив саме такий висновок.