На першій сторінці кишенькової книжки Юлі Бурковської, випущеної видавництвом «Маузер», найголовніший у світі займенник «я» трапляється 7 разів (плюс один раз – «моє»). Враховуючи розмір сторіночки та обсяг тексту на ній, читач швидко розуміє, чим же його годуватимуть на наступних ста десятьох.
А годуватимуть відбірною «тра-ля-льою» (іншими словами «бла-бла-блою») у форматі ранкового ефіру ординарного радіо. Таке вмикають водії маршруток і таксисти, аби створити звуковий фон, аби тільки не було тиші. Байдуже, про що слова, які лунають із динаміка – це знають і слухачі, й ті, кому ці слова належать. Завдання мовця – весело щебетати про все на світі й ні про що водночас. Кар’єра радіодіджея, про яку ми дізнаємося з анотації до книжки Юлі Бурковської, відточила авторське щебетання до діамантового блиску. Жоден із ранкових водіїв не відрізнить одну штамповану радіостанцію від іншої. Натомість людині властиво піддаватися спокусі покупатися у сяйві чужої слави. Тому водій може з упевненістю сказати пасажирові, коли той раптом виявиться співробітником якоїсь радіостанції: «Так, авжеж, я слухаю вашу передачу!» Героїня Бурковської – солодка Мілочка Сопілочка – радо цим користується, застосовуючи всю силу свого шарму і значущість ефірної зірки. Водії тануть, як дороге морозиво, куплене в одному із клубів «Козирної карти» (Мілочка дуже добре знає, як це виглядає) й підвозять героїню у всі кінці міста безкоштовно, з надією (щоправда, марною) на подальший розвиток стосунків. Власне, нічого, крім дівчачих теревенів розбещеної Мілочки, на сторінках цієї книжки вас не чекає.
Отже, у вишуканому ресторані «Тра-ля-ля» на перше вам подадуть звіти про мандрівки у далекі екзотичні краї. Гурманів тут потішить опис відпустки, проведеної у Таїланді разом із Дмитром Лазуткіним. Читач дізнається, як вигідно бути в цій країні трансвеститом і як досягти нірвани, лежачи коло басейну на тридцятому поверсі готелю (Сіддхартха Гаутама передавав усім по фм-привіту!). Інша родзинка радіоепосу – мандри Сопілки у Стокгольм та в Будапешт на фестиваль Сігет, де вона проникла у самі хащі зіркових пристрастей і залюбки ділиться з вірними читачами: лідер гурту Phonetic Conversation Луї постійно курив траву, відтак запоровши їй прямий ефір, а хлопці Гопака На Причалі Гангу постійно пили алкоголь, причому відрами. Хоробра Міла стоїть на сторожі порядку і моральності. Вона викриває перед необізнаними шанувальниками гріхи їхніх кумирів: Олексія Курилка, Асії Ахат, Сашка Положинського та багатьох інших.
Юний киянин, узявши до рук цю бузкову книжечку, надибає чимало знайомих імен і топонімів. Бурковська побіжно згадує художницю Лєну Міросєдіну, літераторів Галю Ткачук, Софійку Сітало, Макса Лижова, фестиваль Godskitchen, бібліотеку Вернадського, Картопляну хату, а також станції метро та знайомі з дитинства місця заторів на дорогах… Це, безумовно, втішає душу знудженого читача бодай теплими спогадами про закапелки рідного міста.
Тут ми підійшли до другої страви від зіркового шеф-кухаря. Мілочка Сопілочка ділиться секретами знайомства з успішними чоловіками, таємницями жіночого кокетування, і, що парадоксально, – екзистенційною максимою про вічну глибинну самотність і неможливість щастя. Цікаво, чому Міла, володіючи такими цінними знаннями, досі не заволоділа ключами від серця омріяного олігарха. Наскрізним мотивом роману виступає розмова героїні з власним домашнім улюбленцем – мініатюрною собачкою Діною, яка у всьому хоче бути схожою на господарку. Їхня розмова – це розмова покинутої Міли із власним ego. Собачка Діна явно увиразнює екзистенційну складову книжки. Втім, ця складова звучить хвилинною ноткою суму серед здоровенної бочки меду, яку вивалює на нас роман.
До речі, поговорімо про типологічну приналежність твору. Літературознавець, якому ця книжка чомусь потрапить до рук (ну, а раптом!), задумається над тим, чи можна назвати «Тра-ля-лю» романом узагалі. Ствердної відповіді на це питання він не дасть. На щастя, книга написана для людей, далеких від цієї складної науки, тому жодного обурення подібне невігластво не викличе. Цільова аудиторія, живучи у постмодерну (від слова мода) добу, не завдає собі клопоту відрізняти повість від новели чи шкіц від памфлету. Їхня зброя ось у чому: нині будь-що можна назвати будь-чим. Назвали би цю книжку драматичною поемою чи хоку – а хай би й так. Байдуже, що сюжетна лінія всього одна. Та й сюжету в тексті – не дуже. Юля Бурковська доречно вклала у вуста своєї героїні слова, що характеризують українську молоду еліту: «Дін, він плутає Умберто Еко і Ричарда Баха, бо не читав ні того, ні іншого, і це, в принципі, хороша ознака, та все ж…»
Авторка досягає виразного реалістичного ефекту, описуючи підступність радіоконкурсів, розпиття горілки у Закопаному, автомобільні поїздки, групи у телефонному й аськовому списках контактів, рахунки за роумінг (до копійки), вечірній туалет туристок у Європі тощо. Іншими словами, змальовуючи життя у формах самого життя.
Кредо Міли Сопілки звучить так: «Мені дійсно не хочеться виглядати тупою білявкою, якою я є насправді, мені прагнеться скидатися на серйозну, впевнену жінку, якій, втім, дуже знадобиться міцне волохате плече самця». Чи вдалося Мілі досягти свого і чи вдалося Юлії Бурковській зіронізувати над сучасною золотою і срібною молоддю, судитиме кожен читач, бо ж ми живемо у постмодерну добу, еге ж?
Останній, 26-й розділ роману – то мав бути десерт. Авторка завершила свою книгу цілком несподівано. Цей кавалок виймається із тексту з легкістю шухляди. Зібганий фінал за відсутності сюжету не був би чимось дивним. Проблема в тому, що «роман» збудовано досить однорідно, та кінцівка порушує навіть цю хистку гармонію, залишаючи читача у зніяковінні.
Гадаю, не слід зупинятися на таких речах, як система персонажів, еволюція характерів, архітектоніка, смислові пласти, символіка. Їх тут нема. Зате можна подивитися малюночки.
