Книжка Міста після падіння комунізму: Реформування культурних ландшафтів та європейської ідентичності, що її упорядкували Джон Чаплічка, Ніда Джелазіс і Блер А. Рубл, видана в рамках проекту Центру Вудро Вілсона, – явно не перша спроба осмислити те, що відбувається з усіма нами в турбулентний період змін, де символічною віхою відліку «нового історичного наративу» є падіння Берлінської Стіни. Втім, не можна сказати, що це є рядове/прохідне явище в довгому ряду таких публікацій – і наших, і зарубіжних. Прикметні тут – і ракурс, і тема: місто, його простори, мешканці – громада, роль культурних ландшафтів і просторів у формуванні та ре-формулюванні ідентичності у всіх її інваріантах (національному, ґендерному, культурному, політичному, етнічному тощо). Не сповна осмислене і, що важливіше, аналізоване в нашій культурній ситуації і літературі банальне твердження про місто та його простори як важливий чинник і основне середовище нашого життя (адже в Україні, зокрема, в містах зосереджено понад 70 % населення), де, як у дзеркалі, відбиваються грандіозні геополітичні, геокультурні, економічні, соціальні трансформації, спонукає пильніше придивитись до часово-просторових «зсувів» реальних фізичних та міфічних ландшафтів – трансформацій образу міста і в уяві його мешканців-городян-громадян, і у проекціях-образах міста, що їх мешканці прагнуть представити іншим, відвідувачам «зі сторони», «чужинцям». Очевидна річ – міфічний образ домусу, дому, що власне й постає довкола домашнього вогнища, – як культурно-соціально-просторової одиниці, ще й у певний спосіб упорядкованої, – екстраполюється на місто і державу загалом, а далі знаходить символічне вираження у звичних фразах про «Європу як спільний дім», ідеях «упорядкування», «єдиної родини» чи «спільного мешкання». Про спільне, впорядковане й узгоджене мешкання в місті-полісі (коли всі протиріччя та багатоманітні вияви соціального тіла мають «підминатися» й розчинятися в цілісному образі міста) свого часу говорив ще Аристотель, порівнюючи мешканців міста-полісу – громаду – з родиною, що живе спільно, за певними правилами й під одним дахом. Власне, прикметник «цивільний» (і така його похідна, як «громадянський», що її ми вживаємо у популярному словосполученні «громадянське суспільство») утворюється саме від усього того, що вкладається у поняття «міський» та «пов’язаний із міським життям».
Пропонована вашій увазі книжка – не просто збірка есеїв-портретів таких різних, на перший погляд, міст, як Лодзь, Вільнюс, Таллінн, Щецин, Одеса, Новгород, Севастополь, Харків, Вроцлав, Львів, чи Калінінград. Це, скоріше, своєрідний зріз-препарування, представлений такими ж різними — і за своїм походженням, і за спеціалізацією — дослідниками. Проте в цьому розмаїтті можна виокремити кілька наскрізних ліній. Перше і очевидне, що їх всіх об’єднує, – належність до транзитивного періоду, періоду переформулювання своїх символічних і фізичних просторів, а отже, – норм і цінностей, «матеріалізованих» в урбаністичних просторах. Відтак, важливим моментом є пошук «точки опори» в минулому для того, щоб сформулювати й спроектувати візії свого майбутнього. Простіше кажучи – кожне місто плекає свій міф про власний «золотий вік». Якщо для Вільнюса це часи правління Гедімінаса (що, відповідно, виливається в «реконструкцію» Ренесансного князівського палацу), то для Новгорода – це легендарна Новгородська Русь Середніх Віків. Саме довкола цього міфу вибудовується його нинішня регіональна ідентичність, ба більше – засади міського самоуправління /Новгородське віче/ надихають (чи, може – надихали до періоду «суверенної демократії») отців міста на реформи локального самоврядування у 1990-х. «Золотий вік» нашої Одеси – це і реальні часи у статусі порто-франко з усією багатоманітністю народів і культур, і міфологізований літературою радянських часів статус «столиці гумору» та нинішній щорічний міський карнавал 1 квітня. Дещо химерно виглядають пошуки «славних часів» у російському Калінінграді, коли, прагнучи утвердити себе в статусі європейського форпосту, городяни перевдягаються в історичні костюми доби Просвітництва та плекають спадок німецького філософа Канта, а молодята, замість того, щоб, як це чомусь традиційно заведено на екс-совєцьких територіях Росії, України та Білорусі, покладати квіти до меморіалу «Великої Вітчизняної війни», несуть їх до могили того ж Канта у щойно відбудованому готичному соборі. Тобто почуття ностальгії за «втраченим золотим віком» є рушійною силою, яка історично легітимізує претензії кожного із цих пост-соціалістичних міст на майбутнє. Варіантів не бракує: славні часи приналежності до Ганзейської ліги в Новгороді чи нинішнє нео-«кантіанство» Калінінграда, моменти злету Львова у складі Габсбурзької імперії кінця 19 ст., колишня індустріальна потуга нашого Харкова та польського Лодзя… Однак, «копирсання в минулому» – часто процес дуже болючий. Різні спільноти мають різні візії свого минулого, а локальні наративи й історії не так уже й радо вкладаються у пригладжену схему більш загального історичного або (ново-утворюваного) національного наративу. Про що свідчить «пограниччя» ідентичності в російсько-українському (а радше – в зросійщеному) місті Харкові (назви вулиць і пам’ятники радянських часів вказують скоріше на «російську», а не «українську» присутність). Те саме стосується й Севастополя: тут осердям, довкола якого будується регіональний міф є «військова слава» російських та радянських часів. А на прикладі святкувань дня заснування міста як відверто ідеологічної конструкції ми побачили непросту історію інкорпорування історії локальної німецької громади в загальну історію міста Щецина.
Ще одним потужним лейтмотивом есеїв, зібраних у книжці, є «троп Європи». Прагнення окреслити своє минуле та утвердити майбутнє в рамках «європейського наративу» набирає різних форм. Інколи це виглядає як відверте звертання до архітектурного модернізму, коли в Таллінні ще в 1970-80-х вибудовувався не «локальний», а «інтернаціональний» образ міста саме через асоціацію з образом «класичного модернізму» Європейської Півночі. В іншому випадку – це наголошення на продуктивній атмосфері багатокультурності Центральної Європи часів Габсбурзької імперії, як от у Львові, Лодзі чи Вроцлаві. А подеколи – дещо курйозне (втім, мабуть, цілком зрозуміле) порівняння свого міста із… Флоренцією (серед інших, не лише Львів, а й Харків претендує на цей «статус»).
Але при всій широті охоплення матеріалу, ми не знайдемо у книжці «вичерпних відповідей» чи «готових до вжитку» рецептів. Тож чи не головною чеснотою цієї праці є спонукання до роздумів. Отже – ми вправі ставити подальші питання і щодо стосунків локальних історій та ідентичностей з більш загальними конструкціями «національних наративів». І це не тільки пара місто-держава, а й визнання того факту, що ці міні-історії збагачують і наповнюють змістом цей «загальний наратив». Відтак, ми можемо подивитися, як утворюється і утверджується, ким і з якою метою формулюється такий «загальний образ»; можемо говорити про місто і його простори як про гетеротопії, де паралельно існують різні люди, «символічні» часи і місця, і де кожна спільнота, виборюючи і заявляючи своє «право на місто», розповідає і творить свою історію, свій простір і, власне, – своє місто.
