Мислення підсусідків

Від редакції. Пропонована стаття одесита Миколи Суховецького – це його полеміка з харків’янином Ігорем Бондарем-Терещенком, власне – з його побіжними оцінками й характеристиками, що стосуються українських діячів кінця ХІХ ст. – 1900-1920-х рр. (див.: Ігор Бондар-Терещенко. Де його обличчя, або «Слобідська» ментальність як історико-літературний феномен). Іронічно-зневажливі, кинуті мимохідь оціночні судження І.Бондаря-Терещенка М.Суховецький схильний трактувати як вияв поверховості та недбальства у ставленні до власної історії, яку й справді не варто спрощувати, «підганяючи» під стереотипи й розчиняючи її складність у власному «наднаціональному» скепсисі.

Втім, головний мотив статті І.Бондаря-Терещенка все ж інший – він пробував обгрунтувати тезу про особливу «слобідську духовність». Ця частина міркувань критика не менш полемічна.

Позаторік, прочитавши есей Ігоря Бондаря-Терещенка «Переведи мене через made in» у «Кур’єрі Кривбасу» за вересень-жовтень 2007 року, захотів було відповісти, проте не зібрався, думаючи, що поки та відповідь до журналу дійде та вистоїть у черзі, то й актуальність пропаде. А тепер ось, ознайомившись зі статтею того ж автора на «ЛітАкценті» «Слобідська» ментальність як історико-літературний феномен» і ще перед тим – із його виступами в «Літературній Україні», зрозумів, що харківський критик визначився у своїх діях та переконаннях твердо, отож мої зауваження щодо його рукомесла дворічної давності довго не застаріють.

Восени 2007 р. І. Бондар-Терещенко критикував деякі творчі особистості, які були помічені на Майдані чи потім писали про цю подію. Дісталося від нього естрадним «Гринджолам», Руслані, молодому Вакарчукові, письменниці Оксані Забужко за, як висловився наш харків’янин, «революційний продукт» «Let my people go», кіношникові Алану Бадоєву за фільм «Orangelove». Усе це, мовляв, кон’юнктурники, які зайняли потім місця у Верховній Раді. Побіжно кидається таке: «…А що ж таке, даруйте, музичний світ України? Звісно, це не трембіти з цимбалами і дикими танцями». Хотілося тоді запитати: чим же тобі, критику, не вгодили трембіти й цимбали? І чому це вони не належать до музичного світу України? Ще й як належать!

Гаразд, обрано проблему на стику культури й політики. То знов же хотілося запитати: скільки разів на рік заходить І. Бондар-Терещенко до приміщення харківської «Просвіти»? Цього найбільшого там, здається, центру національного життя. Не бачили його там? А треба ж вивчати політичну ситуацію і з другого боку. Критикові личить сумніватися: ану десь щось чинять не те й не-оранжеві?.. Відомо, наприклад, що трудовий люд Харкова насильно заганяють до Партії регіонів. У керівних колах та серед промислового начальства міста панує атмосфера «заединщины», як і колись, ще, перед Першою світовою війною. Чи виступав неспокійний літератор І. Бондар-Терещенко проти цього? Це хіба не впливає на стан і якість слобожанської культури? Щось не читав я у нього такого. Легше , звісно, критикувати центральну владу (прив’язуючись до літературних явищ), — у нас демократія і «за це нічого не буде». А скажеш щось проти місцевого офіціозу – можуть бути психологічні чи побутові незручності.

Отже, І. Бондар-Терещенко не вірив у щирість почуттів О. Забужко, коли та у «Let my people go» занотовувала спогади про «помаранчевий чайник на підвіконні, бабусю, що несла чай з дому на Майдан у півлітровому термосі, дядька на базарі, що відмовлявся продавати сало» противникам Майдану. А я, такий же україномовний літіндивід у зросійщеній Одесі, як вона – у зросійщеному Києві, їй вірю. Уперше після непідготовлених українських демонстрацій весни 1917 року (у 1991 р. за це відповідали вже політичні рухи) наші люди вийшли на вільний мітинг в ім’я України. Як же не бути з ними солідарним УКРАЇНСЬКОМУ літераторові? Що з того, що наші маловчені політики звели нанівець силу народного пориву і в 1917, і в 2004 році? Сам же порив — був! Він нікуди не подівся, живе в кожному з нас… Я бачив, як поводилася О. Забужко на телепередачі «Свобода слова» на ICTV. Вона в очі запитала колишнього «трибуна» Ларису Скорик, яка 1991 року палко агітувала за незалежність України, а тепер сходить жовчю в кожному публічному виступі (от же матеріал для психологічного роману!): «За що ви так ненавидите українців?». А потім ще розповіла про випадок із Н. Шуфричем, який у час виборів 2004 р. біг за Ю. Луценком і просив не відчиняти гараж, набитий незаконно виконаними брутальними листівками та плакатами проти В. Ющенка: «Юра, не трогай, это не твоя игра!». Бачите, якого маємо гарного Нестора Івановича, спеціаліста з міждержавних ігор!.. Я вірю О. Забужко і дивуюся І. Бондарю-Терещенку та його недовір’ю. Недовір’ю, до речі, не лише до конкретного автора, а до багатьох українських культурних виявів. Недовір’ю, що деколи схоже на зневагу.

Природа цього недовір’я якраз і розкривається http://litakcent.com/2009/03/06/de-joho-oblychchja-abo-slobidska-mentalnist-jak-istoryko-literaturnyj-fenomen.html. До нього щось подібне писав на сайті ще полтавець Вадим Пасічник – http://litakcent.com/2008/07/11/vadym-pasichnyk-u-zatinku-vysokoho-soncja.html, – про стан культури й літератури у своєму краї. Писав із гумором, але – про сучасних за нього старших і молодших літераторів. І. Бондар-Терещенко розпочав іронізувати вже над класиками. Про відомих українців («характерників») критик із Харкова, зокрема, пише: «…У Слобожанщині, як знати, існувало два типи місцевого характерництва. Тип лагідного поета-лірника на зразок Гната Хоткевича та Бориса Грінченка — і тип ворохобника-радикала на кшталт Миколи Міхновського чи, хоч як дивно, бій-баби Христини Данилівни Алчевської. З часом, як знати, перший тип виродився в миролюбно-просвітянський «Плуг» під керівництвом Сергія Пилипенка, а другий розпався на два різновиди: зразковий і формальний. Зразковий радикалізм Міхновського спершу зашпортався в літературній демагогії Дмитра Донцова, потім спіткнувся об не менш партійну непримиренність Миколи Хвильового і згодом розвіявся слобідськими степами, немов дим від спаленого більшовиками (живцем у клуні) поета Володимира Свідзінського».

Серед читачів «ЛітАкценту» є люди, які уважно ставляться до мовної охайності й грамотності текстів, до етичних нюансів у них. Вони, напевне, помітять у цьому уривку «стрибучість» розповіді, і повтори («як знати»), і кальки з російської («бій-баба»), про що можна було б не згадувати, якби це не свідчило, що автор писав швидко й особливо не редагував написаного. А навіщо? Українську він «знає», хто чого вартий в українській культурі – також «знає». Лише такими самооцінками, котрі спонукають до особливого розуміння етики, можна пояснити те, що з мученицької смерті В. Свідзінського І. Бондар-Терещенко – у публіцистично-критичному тексті – робить «художню фігуру» (порівняння). Що тут і там без вагання придумує для літературного імені наличку, яка вказує лише або на якусь одну рису письменника, часто несуттєву, або просто неправильно його характеризує. Як от Х. Д. Алчевську. Чому ж це вона «воювала»? Тому що була дружиною заводчика? Можливо. Але, скоріше, це душа її «гриміла» від добровільно взятої на себе важезної роботи. У період, коли в Східній Україні не можна було відкрити й недільної української школи, Христина Данилівна розробляє стратегію і тактику української народної освіти, виховує українцями своїх дітей, її дочка Христина стає відомою поетесою. Кажуть, що й Ольга Петрівна Косач (Олена Пчілка) мала сильний характер. Нема нічого дивного, тодішні жінки, які й самі писали, і ще виховували доньок українськими поетесами, вимушені були «гриміти»… Питається, чи вдалося вихопити І. Бондару-Терещенкові з обсягу історичного поняття «Х. Д. Алчевська» щось головніше? На моє переконання, ні. Його «бій-баба» просто ковзне по свідомості непоінформованого читача без наслідків.

Можна, услід за іншими, назвати М. Хвильового непримиренним партійцем, але фактично таким він був на початку 1920-х, коли ще не остудився від акцій у «чрезвичайці». Потім він серйозно зайнявся українськими проблемами та літературою, став неформальним лідером, і майже кожен із колег-письменників дарував йому нову свою книжку, ніби підкреслюючи, що проти таких комуністів він не заперечує. Коли сталіністи дали зрозуміти, що вони не радитимуться із партійцями на зразок Хвильового, що і як чинити з українськими селянами й інтелігенцією, письменник у розпал голодомору 1933 р. застрелився. Звичайно, усе це треба брати до уваги, даючи цій особистості свою «ексклюзивну» характеристику.

Можна, аби потрафити деяким нинішнім молодим скептикам, над усією творчістю Д. Донцова прибити табличку «Літературна демагогія», але чи відповідатиме це історичній правді і справедливості? І чи узгоджуватиметься з тією ж справедливістю оцінка С. Пилипенка як недалекого просвітителя-«плужанина»?.. Почитавши спогади дружини С. Пилипенка у журналі «Сучасність» 80-х років, друковані розповіді двох його дочок (обидві —літераторки, молодша, Міртала Пилипенко — ще й відомий американський скульптор), я, наприклад, зрозумів, що то була дуже й дуже непроста особистість.

Радикалізм Миколи Міхновського названо зразковим. У якому сенсі він зразковий, можна лише здогадуватися… Вичитавши десь, що в революційні дні біля входу до будинку Центральної Ради висіла писана вимога до вартових у жодному разі не впускати досередини М. Міхновського, автора брошури «Самостійна Україна» (1900), я сприйняв це як ще одне пояснення, чому українська революція зазнала поразки. Представники українських соціалістичних партій, яких у Центральній Раді була більшість, не хотіли бачити давнього самостійника, бо ратували лише за автономію. Так я думав. Що тодішня дійсність, як завжди, була складнішою за теперішні уявлення про неї, зрозумів пізніше, розкривши «Щоденник» Євгена Чикаленка. У записі за 25 грудня 1908 року Є. Чикаленко описує зіткнення в помешканні спільного знайомого з Міхновським, який докоряв йому, видавцеві, за те, що в газеті «Рада» С. Єфремов ославив його як юдофоба. На подальших сторінках уточнюється, що Міхновський критикував євреїв-русифікаторів, але виступав за співпрацю з євреями-сіоністами. Мав він особливий погляд на ставлення українців до офіційної влади, ратуючи за порозуміння з урядом Столипіна, який стояв на засадах московського шовінізму (Чикаленко з колегами на з’їздах безіменної української партії, що відбувалися в редакції «Ради», доводили, «що московський націоналізм виключає український, це Столипін пізніше й довів своїми циркулярами проти українського руху»). Згодом виявилося, що помилялися і ті, хто закликав до союзу з російською демократією, і радикали на зразок М. Міхновського, які бачили однодумців серед російських правих. У Росії ті та інші, набираючи сили («демократичний» Тимчасовий уряд, тоталітарний ленінський Совнарком), однаково виявляли ворожість до незалежної України.

Автор «Щоденника», що його варто прочитати кожному, хто схильний до швидких оцінок наших діячів тієї далекої вже доби, намагається не давати різких оцінок своїм друзям та знайомим, підкреслює у кожному позитивні риси. Але описуючи сварку з Міхновським, нотує: «Ну що, думаю, як він піде слідом за своїми двома братами – вони вмерли божевільними! Ну що, як і третій брат, саме оце зараз збожеволіє! А він же здоровий як кат, та ще й дикий якийсь… З другого боку, заспокоювало мене те, що Міхновський по суті актор і позер. Він і одного слова і руху не зробить натурального – все у нього комедіантство. Раз у раз він грає ролю, аби зробити вражіння на слухачів»… Належало б добре подумати перед тим, як визначати, який саме радикалізм сповідував М. Міхновський.

Пишучи це, я зовсім не долучаюся до так званих «десакралізаторів», які нині вишукують у відомих постатях негативи, щоби ті постаті заперечити. Переконаний, що ми давно доросли до того, щоб знати більше, бачити історію своєї культури в її живих проявах, тобто неймовірно цікавою; не сухим пустирищем за щитами стереотипів, а багатовимірною панорамою.

У тому ж «Щоденнику» Є. Чикаленко не приховував такої негативної риси згаданого вище Бориса Грінченка, як автократизм. Та коли з Італії прийшла звістка про смерть його від сухот, Євген Харлампійович сказав найголовнішу правду про чоловіка: «Такої упертої праці, такої енергії ніхто досі з українських діячів не виявляв… Дивлячись на працю Грінченка, у всіх свідомих українців заговорила совість. Без грошей, зайнятий службою… він сам з жінкою написав і видав за короткий час більше, мабуть, книжок, ніж їх видало все українське громадянство після 1876 року (початку дії Емського указу. – Ред.). Якої треба було енергії, праці і впертости, щоб при тодішніх цензурних умовах видати таку силу книжок. Просто не віриться, що це зробила одна людина. Але цього мало: без систематичної освіти, він самотужки став ученим – етнографом та філологом, признаним не тільки своїми, а й російською Академією наук. Одночасно він став популярним белетристом… Вже за старших літ він вивчився французької, німецької та італійської мов настільки, що міг читати на цих мовах і дав цілий ряд перекладів з європейських мов і цим значно збагатив українську літературу… Його праці подостатком було б принаймні на трьох душ, і Україна йому цього ніколи не забуде.

Але в громадянськім житті, як я вже не раз згадував у своїх мемуарах, це був надзвичайно тяжкий чоловік… Але про мертвих, як каже латинське прислів’я, треба говорити тільки добре або зовсім нічого не казати». Порівняти Бориса Грінченка — або того ж Гната Хоткевича з його унікальним «ривком на захід», з його літературними та музичними творами, підручниками і Гуцульським театром — із простими рапсодами-лірниками – майже нічого посутнього про них не сказати.

Передбачаю заперечення: Бондар-Терещенко писав на іншу тему, він не збирався спеціально характеризувати тих письменників, список яких подав. Я й не кажу, що їх треба було ширше представляти. Але автор міг і повинен був БІЛЬШЕ ДІЗНАТИСЯ про тих осіб. Тоді б він використав такі ж короткі характеристики — але інші, суттєвіші…

Роблю висновок: харківський критик історію української літератури знає слабо. Як можна поважати те, чого не знаєш? Він і не поважає.

І. Бондар-Терещенко не єдиний, на жаль, з молодшої генерації критиків, які явища та імена з історії української літератури сприймають трафаретно, можливо, у світлі ще тих знань, які отримали в середній школі. Ще й чомусь «деруть носа», коли трактують прояви українського. У тій же статті І. Бондаря-Терещенка згадується Сергій Жадан. Виявляється, що «Жадан, презентуючи збірку новітньої харківської поезії «Харків forever» і радіючи з відсутності в ній засилля «національного», значить: «Тут загалом дуже мало української літератури – це, як на мене, найбільш вигідні моменти пропонованої антології». За це Жадана пропонується, очевидно, «качать і величать», як висловлювався колись Степан Олійник. За що? За безмір пихи і нерозуміння?

Таке враження, що люди, подібні до харків’ян І. Бондаря-Терещенка і С. Жадана в українській літературі живуть квартирантами і не мають бажання знати більше про сьогоднішніх і колишніх мешканців. Натомість — просто задовольняються стереотипами.