Поетами народжуються, білорусами стають

Якщо дивитися на сучасну білоруську літературу з Києва, важко не погодитися з Олександром Ірванцем: справді, маючи щастя читати твори винятково цікавих білоруських авторів, можна лише здогадуватися про існування іншої білоруської літератури. Звісно, таке вибіркове бачення є певним наслідком ментальної географії, за канонами якої Мінськ уявляється насамперед як Площа Каліновського, а типовими білоруськими краєвидами видаються палац із парком у Нясвіжі та замок з околицями у Мірі.

На перший погляд, найбільш цікаві білоруські поети відрізняються від їхніх центральноєвропейських колеґ хіба що своєю прихильністю до римування та пунктуації. Недаремно ж найвідоміший нині білоруський поет Андрей Хаданович зізнається: «І пішу пачынаючы з рыфмаў справа налева». Насправді ж головна відмінність білоруського поета в тому, що він і в ХХІ столітті стоїть перед необхідністю вибору мови.

Найчастіше цей поет складає свої перші вірші російською – мовою своїх батьків, дитинства, школи, вулиці, і тільки згодом з власного вибору переходить на білоруську мову, яку, нагадує Хаданович, нерідко зараховують до «невиліковно мертвих мов» (сам він здійснив цей перехід 13 років тому – за його спогадами, з упертості, всупереч панівним у тодішньому суспільстві настроям і з почуття обов’язку). І хоча, як зауважує поетка Мария Мартисевич, у Білорусі «політикою є і будь-яка творчість, особливо білоруською мовою», однак поети воліють відділяти літературу від політики, тож вибір мови віршування для них – це вибір не політичний, а екзистенційний. Відтак, питання «Бути чи не бути?» Хаданович перекладає як «To belarus or not to belarus?». І саме як пограничну ситуацію цей вибір переживає Вальжина Морт (справжнє прізвище – Мартинова) у своєму вірші «Білоруська мова»:

А калі аказалася што мы былі нашай мовай
І нам вырвалі языкі мы пачалі размаўляць вачыма
А калі нам выбралі вочы мы пачалі размаўляць рукамі
Калі нам адсяклі рукі мы размаўлялі пальцамі на нагах
Калі нам прастрэлілі ногі мы ківалі галавою на «так»
І хіталі галавою на «не». І калі нашыя галовы зьелі жыўцом
Мы залезлі назад у чэравы нашых сьпячых маці
Як у бамбасховішчы
Каб нарадзіцца зноў

Власне, відчуття «ми» не надто характерне для сучасних білоруських поетів – вони радше намагаються, за Хадановичем, якомога якісніше якати. Та й сам Хаданович залюбки демонструє у своїх віршах засадничий індивідуалізм: він є автором, головним персонажем та ліричним героєм в одній особі, і навіть стратегію будівництва власного «Пам’ятника» поет обирає не імперську (як Квінт Горацій Флакк та Олександр Пушкін), і не антиімперську (як Адам Міцкевич), а іронічну (як Йосиф Бродський), особистісну (як Чеслав Мілош) та інтимну (як Шарль Бодлер). Щоправда, Хаданович, як і Бодлер, зводить поетичний пам’ятник не собі, а своїй коханій, що знається на паралельних світах і має подобу Божу, проте саме через підкреслену приватність та людяність настанови поета його стратегія будівництва пам’ятника все одно виявляється антиімперською:

лёс цалуэ цябе ў шчаку ты яму падстаўляеш вусны
бо жывеш да нашае эры і ня лічыш нашых гадоў
твая мэтрыка даўні эпас дагамэраўскі дзёньнік вусны
белай пенаю раскіданы па сузор’і сямі гарадоў

Андрей Хаданович уважає кожного поета заручником поетичної традиції минулих епох, а власну перекладацьку працю розглядає як «полювання на класиків». Він зізнається, що полюбляє «вивішувати» своїх великих попередників на «дошку пошани», а потім дуже непоштиво смикати їх за бороди. Проте у своїх віршах «за мотивами» Хаданович не просто переспівує класиків і не тільки грає поетичними «м’язами», демонструючи абсолютний слух, майже безмежні формальні можливості та здатність відтворювати стиль будь-кого зі знаменитих поетів – Бродського («Я ўваходзіў замест шалёнай вавёркі ў кола»), Осипа Мандельштама («закруціліся зоры – як міла зь іхнага боку») чи Міцкевича («Rybitwo, ojczyzno moja, ty jesteś jak zdrowie!»). Хаданович заходить ще далі – він по-своєму, суб’єктивно і пристрасно, прочитує хрестоматійні рядки і трохи «зсуває» їх сенс, перетворюючи, приміром, тужливу баладу на жарт, а зловісного чорного крука – на пустуна й нахабу:

Я сказаў зачаравана: «О крылатая нірвана!
Заставайся, прымеш ванну, для цябе яна – басэйн!
Сфоткаць бы такую птушку! Я порваў бы ўсю фрэндстужку!
Прызямляйся на падушку. Піва хочаш? Ёсць партвэйн.
Назаві сваю мянушку. Тэрмінатар? Франкенштэйн?»
А варона: «Ніхт фэрштэйн!»

Хаданович глибоко занурюється в поетичну традицію і водночас відсторонюється від її канону. Розраховуючи на читачів, які є «освіченими вар’ятами», він ущільнює класичні сюжети новими значеннями, свавільно зміщує у них наголос, змінює інтонацію і додає їм нового виміру. При цьому поет просто-таки купається в мові – він так завзято розширює її простір і настільки захоплюється цією інтелектуальною грою, що читач мимоволі згадує афоризм молодого білоруського філософа і богослова Пьотра Рудковського: для білоруса мова – це не так логіка, як еротика. Серед інших білоруських поетів до такої веселої стилізації й авторського наслідування традиції охоче вдається і Мария Мартисевич – як-от у портреті найсильнішого білоруського тенісиста Макса Мірного:

І ўвесь сёньяшны вечар з вамі на корце – Макс Мірны.
Рукі ягоныя – золата, пот яго – ладан і сьмірна.

Прэс ягоны – тымпан, ногі яго – кіпарысы.
Водар навокал – сандал, што з чрэслаў ягоных выпарыўся.
<…>
Калі ён выходзыць на хуткае пакрыцьцё,
Імгнены, як сьмерць, прыўкрасьнейшы за жыцьцё.

Отаке онтологічне переживання поетом мови, його відчуття перебування всередині її, немов у власному домі, його ставлення до мови як до криївки породжує у нього переконаність у її самодостатності та в можливості носити мову в собі й на собі, ніби равлик мушлю. Тому, з огляду на нинішні білоруські обставини, не видається дивним, коли білоруські поети і письменники живуть та пишуть поза Білоруссю: Вальжина Морт – у Вашинґтоні, Альґерд Бахаревич – у Гамбурзі, Славомир Адамович – в Осло, а Сяргей Дубавець – у Вільнюсі. Однак Дім буття потребує міцних, заглиблених у ґрунт підвалин, а примхлива пані Ерато найчастіше дарує свою прихильність тим, кому справді є що розповісти про свій особистий досвід осілості на оцій-от землі. Про це напевно знає Мария Мартисевич:

У гэтым цымус жыцьця пад сузор’ем сахі й касы –
ты ня пэўны ні ў чым і адно толькі ведаеш пеўна:
нельга зьвезьці з сабой краіну (палі, лясы)
кантрабандай памерам зь яйка чорнага пеўня.

Отже, поет прив’язаний до часу й місця як до своєї «останньої території» – так цей приватний простір ще у перші дні цього тисячоліття окреслив Юрій Андрухович. Натомість «остання територія» Андрея Хадановича – це «виговорений» та «омовлений» ним світ, магічним осердям якого є ідеальна Білорусь – та, що її три з половиною десятиліття тому створив у своїх романах білоруський класик Уладзімер Караткевич. Але потрапити до цього ретельно впорядкованого світу й подорожувати з Хадановичем колами його чуттєвого раю може лише той, хто знає його культурний код та поділяє його цінності, зрештою – хто вважає європейську традицію своєю:

што ты гекубе й што табе да той гекубы
нябога геракліт стаячая вада
траянскаму каню не зазірай у зубы
як гаварыў кароль паўцарства за дада

Якщо Андрей Хаданович вигадує Білорусь як дочку Європи, то письменник та історик Уладзімер Арлов просто пригадує свою «Країну Білорусь» (так називається одна з його тридцяти книг). Слідом за Караткевичем Арлов «переформатовує» білоруський національний міф, культурним героєм якого стає не «пан сохи і коси», а шляхтич та міщанин. Він «перезавантажує» історичну пам’ять своїх читачів, наголошуючи на європейських цінностях і політичних практиках: парламентаризмі, золотих шляхетських вольностях, Маґдебурзькому праві, релігійній толерантності та пошануванні приватного світу людини.

Як і Хаданович, Арлов теж полюбляє веселе авторське письмо: приміром, читач оповідання «Маша і ведмеді» так і не дізнається, ким насправді була та Маша і чи з’їли її врешті-решт ведмеді, але отримує суто естетичне задоволення від сміхової деконструкції архетипів постколоніальної свідомості. Натомість у Венеції («Концерт для міланських котів») письменник після другої чарки згадує, що білоруська Біблія була надрукована раніше польської та литовської; третю чарку він уже піднімає за те, що це сталося раніше виходу російської та української, четверту – за те, що раніше болгарської та сербської, а п’яту – за те, що це відбулося на вісім років раніше англійської та суттєво раніше французької. Зрештою, Арлов зізнається, що у своїх подорожах шукає «насамперед зв’язків, суголосностей та паралелей із країною, в якій народився, вихований по Богу і до якої чомусь таку велику любов маєш, що не збираєшся залишати її інакше, ніж по етапу».

Інший, містичний шлях відновлення притомності людини через її повернення до історії описує Наталка Бабіна у своєму романі «Риб’яче місто» (його український переклад готується до видання у київському видавництві «Зелений Пес»). Її героїня живе у невеличкому селі посеред соснового лісу на березі Бугу на рідній для письменниці Берестейщині й мало чим відрізняється від решти «тутейших». Упродовж кількох тижнів вона переживає вбивство своєї улюбленої бабусі, зраду подруги, замах на власне життя, викрадення та побиття в міліцейському автобусі, суд і ув’язнення, спроби вербування у КҐБ, допит у прокуратурі та напад бандитів. Можливо, через ці потрясіння героїня починає провалюватися у «нори в часі» – щоразу глибше, аж до Хмельниччини, – і там її вражають краса тодішнього світу і звуки староукраїнської мови. Спочатку героїня Наталки Бабіної вишукує у минулому свою бабусю, потім своїх родичів і нарешті переживає свою належність до спільноти, об’єднаної не кровною спорідненістю, а досвідом осілості на своїй землі.

За діагнозом Мариї Мартисевич, нинішня білоруська література має у своїй грудині дві душі; в неї також дві мови, два правописи та дві спілки письменників (зрештою, у самій Білорусі ще й два прапори, два герби, два гімни і навіть дві історії). Частина сучасних білоруських письменників та поетів і досі, неначе ваганти, перебувають у дорозі, мандруючи своїм «одвічним шляхом» між Росією та Європою, блукаючи цивілізаційним пограниччям між Сходом і Заходом. Натомість творці тієї білоруської літератури, що має одну душу, вже заходилися розбудовувати й обживати власний, вельми затишний Дім буття. Бо поетами народжуються, а білорусами – стають.