Первісна форма існування поезії – усна, читана вголос. Записувати її на папір почали значно пізніше (природно, з появою писемності). Проте книжка так і не змогла приборкати поезію цілком: віршоване слово ніколи не переставало звучати, нерідко поєднуючись з іншим видом мистецтва – музикою (згадаймо для прикладу хоча б думи наших кобзарів), що не дивно, адже ритмомелодичний ряд вірша близький до музичного твору. Тож численні сучасні аудіальні експерименти з поезією радше продовжують давню традицію, аніж винаходять щось нове. Інша річ, що новітні технології відкривають ширші можливості для творчого польоту, і тепер вірші активно опановують електронні носії інформації. Підтвердженням цього є нещодавно випущений молодим видавництвом «Маузер» диск аудіопоезії «Хлопчик-дівчинка», на якому записано вже тридцять музично-поетичних композицій плюс дві суто інструментальні («Інтро» і «Аутро»).
Сам факт виходу такого аудіодиску важко назвати прецедентом, адже навіть за останнє десятиріччя можемо пригадати кілька подібних альбомів. Перш за все, спадає на думку Юрій Андрухович з його «Андрухоїдом», «Маскультом» (за участі також Сергія Жадана і Андрія Бондаря) та найновішим «Самогоном». Крім того, Юрій Покальчук видавав «Гіро Лам Бей», «Тополі», «Вони кажуть» і «Вогні великого міста» (щоправда, текстів самого Покальчука на дисках украй мало, дев’яносто відсотків читаного становлять переклади). Співачка Ірина Шинкарук має поетично-музичний альбом «Міра». Нарешті, готується до виходу спільний проект Сергія Жадана і гурту «Собаки в космосі». Як бачимо, прикладів не бракує.
У чому ж оригінальність «маузерівського» диску? Найперше, в тому, що це колективний проект наймолодшого покоління поетів і музикантів. Чимало записаних на диску авторів брали участь у музично-поетичному багатосерійному проекті Артема Захарченка «Radio Live», який, як і будь-яке радіо, лунає лише в прямому ефірі і не може повторюватися. На противагу цьому, ми маємо записаний і зафіксований матеріал, який можна скинути собі в MP3-плеєр і, таким чином, слухати поезію, їдучи у метро або гуляючи містом.
«Маузер» полюбляє химерні способи систематизації матеріалу: якщо в антології «Дві тонни» всіх зважували, то цього разу поетів поділили за статевим принципом (звідки і назва диску): тексти по черзі читають під спеціально написаний музичний супровід то «хлопчики», то «дівчатка». На жаль, це єдина річ, яка надає диску хоч якоїсь структурованості, тому що насправді матеріал виглядає досить невпорядкованим. Маю на увазі, що під однією обкладинкою зібрали біля десятка авторів (з кожним працював окремий композитор) – і, відповідно, не меншу кількість різних поетик і світоглядів, переходи між якими несподівані і непродумані, а як наслідок – з першого прослуховування матеріал важко сприйняти, порядок розташування композицій довільний, усі настрої перемішані, і швидко перемикатися з одного на інший слухачеві важко: адже деякі треки досить короткі. З іншого боку, можливо, так і було замислено: аби схотілося прослухати ще раз, сприйняти повніше, зрозуміти більше…
Вдало поєднати текст і музику, як видається, вдалося не всім авторам. Як на мене, майже ідеальної гармонії досягнуто у композиціях на слова Галини Ткачук (віртуозне читання з гітарним супроводом Павла Щириці вибудовує казково-міфологічні міні-шедеври) та Павла Нечитайла (що не дивно, адже він сам – знаний музикант, лідер гурту «Пропала грамота»; на диску йому підіграє на гітарі Яніна Шпачинська), в окремих треках Олега Романенка («Буквально») й Ірини Цілик («Порожнява» звучить дуже пронизливо з мінімалістичним музичним тлом). Сподобалася також Софія Сітало з її чуттєвим читанням. Для таких записів багато важить вміння самих поетів озвучувати власні тексти, а це дано далеко не всім.
У деяких композиціях текст явно не узгоджується з музикою – хоча, знову-таки, можливо, це було зроблено навмисно, щоб уникнути збігу ритмів вірша і музичного супроводу і так досягти цікавішого звучання («Коли життя у тебе в серці» на слова Олега Романенка, «Сьогодні була злива» на слова Дмитра Лазуткіна, «Галатея» на слова Володимира Борисова). Але вже геть незрозумілим виглядає трек «Моя кава», де під ніжні, ліричні звуки музики Ганна Мірошниченко начитує агресивно-цинічний текст: таке поєднання просто не сприймається.
Варто також зазначити, що суто літературна якість текстів також неоднорідна. Дещо не дотягують до загального рівня Юлія Бурковська і Ганна Мірошниченко (можливо, їхні найкращі вірші ще попереду).
Але все це – критичні зауваження до загалом позитивного явища. Диск видано (хоч і не без пригод: студія «Атлантік» спершу помилково записала замість потрібного матеріалу пісні Боба Марлі, про що самі видавці довідалися вже під час презентації «Хлопчик-дівчинки» на цьогорічному Форумі видавців у Львові). Довелося випускати новий наклад, а мораль з цього така: поезія, як і раста-культура, жива і всюдисуща, тож з’явиться навіть там, де на неї геть не чекали.
Сподіваюся, настане час, коли записані автори перейдуть від колективних проектів до індивідуальних і ми матимемо, наприклад, окремі диски з поезіями Софії Сітало або Дмитра Лазуткіна, які сприйматимуться значно краще і цілісніше.
Поки що «хлопчиків» і «дівчаток» вмістили на одне-єдине кружальце. Що ж, як писала Галина Ткачук: «Я ж дав вам Дніпро – приходь і відпий».
Народилася 1985 року у Києві. Здобула фах філолога у Національному університеті «Києво-Могилянська академія», де 2013 року захистила кандидатську дисертацію на тему «Поетика міфу у творчості Миколи Вінграновського». Авторка поетичних збірок «Коли ще автомобілі були людьми» (2006) і «Той, Хто бачить мене» (2015). Переможець і фіналіст поетичних конкурсів «Молоде вино», «Гранослов», «Смолоскип», «Ватерлінія», «Культреванш». Учасниця поетично-музичної формації «Се-Бо Світ». Сфери діяльності – літературна критика, літредагування, переклад
