Самчукова публіцистика. Невже без цензури?

Яка ж цензура? – подумає наївний читач. Адже твори Уласа Самчука видані масовими накладами, вивчаються у школі, одне слово, обросли всіма необхідними атрибутами літературної класики. А все ж, як нерідко буває, найтемніше місце коло самого ліхтаря. Саме так у тіні двох розпропагованих романів письменника («Волинь» та «Марія») опинилася решта його творів. І вже найдражливіша, найконтроверсійніша справа з Самчуковою публіцистикою воєнних років. У цій царині досі не дискредитовано давні стереотипи про колаборацію письменника, про негідну роль «волинського Геббельса», яку він начебто виконував у період гітлерівської окупації України. Дарма, що така риторика походить із пріснопам’ятних трудів і днів комуністичної пропаганди. У незалежній Україні, звісно, реабілітували Самчукові «гріхи» коштом видання та поцінування його художніх творів. Проте, коли мова заходить про воєнну публіцистику автора «Волині», то дослідники почуваються зазвичай непевно: так чи сяк, доводиться de facto визнати співпрацю письменника з гітлерівською адміністрацією, а це вже a priori накладає на його постать зрадницьку тінь. І як же з цим бути? Виправдовувати Самчука коштом історичної правди? Суворо осуджувати в дусі нюрнберзького совєтського прокурора Руденка? Чи, може, спробувати зрозуміти його неоднозначну роль у надто неоднозначних обставинах, які постулювала Друга світова війна на теренах України та Європи?.. Авжеж, ціла заморока.

Ба більше. Олії до вогню мимоволі підливали сучасні публікації Самчукової публіцистики. Адже вони у своєрідний спосіб цензурували ці тексти. Певно, що з благих міркувань. Але коли з провідного нарису 1941-1943 років вилучалися окремі фрази чи, тим паче, пасажі, що видавалися редакторам надто драстичними, це ставило під сумнів і вартість усієї статті. Принаймні, для сучасного читача, який не надто довіряє інтерпретаторам і воліє, проте, пізнавати першоджерела. Отож, саме цим грішили публікатори, подаючи з купюрами або виправленнями, скажімо, нариси «Шевченко», «Так було – так буде» – і в рівненських виданнях 90-х років, і в недавній версії «Смолоскипа». А це давало підстави підозрювати, що Самчукова публіцистика й справді була пронімецькою і без купюр до неупередженого читання попросту не надається. А чи так воно насправді?

Застосуємо математичний прийом «від супротивного». Беремо найбільш одіозний текст Самчука-публіциста, себто його передовицю «Адольф Гітлєр», видрукувану 14 вересня 1941 року в підокупаційній газеті «Волинь», що її редагував письменник. Читаємо та сприймаємо весь текст, за заповітом класика, не минаючи «ані титли, ніже тії коми». І – розчаровуємось. Бо інкримінувати Самчукові відверте запроданство не випадає. Його слова й оцінки стримані, а іноді й двозначні. Безумовно, маємо до справи з нарисом, який мав відверто пропагандистську мету (до речі, єдиним і винятковим у цьому роді, бо саме таких «заанґажованих» матеріалів письменник уникав весь час, і то не без успіху), тож марна справа – виставляти автора білим та пухнастим. А проте й дьогтем усуціль його вимазувати не годиться – принаймні, так не маємо чинити, залишаючись чесними з текстами та історією.

У передовиці «Адольф Гітлєр» поєднується кілька тем: автор коротко оповідає про біографію нацистського вождя, пов’язуючи її з історією післяверсальської Німеччини та відродженням держави в 30-х роках; врешті, дає оцінку часові війни. Автор подає чимало інформації, маловідомої українському читачеві, але при цьому не впадає в пафос та патетику (інформація – річ нейтральна й корисна в певному сенсі, зокрема — в газетному форматі це важко заперечити). Процитуймо хоча б найбільш драстичний фрагмент про війну з СРСР: «В цей час ведеться величезна боротьба на довжелезному фронті Сходу Європи. Основним її завданням є знищення й викорінення комунізму та жидівства на Сході… Ця боротьба ведеться з насадженням великих жертв, але вона буде закінчена так само успішно, як і успішно проходили інші бойові завдання армії Адольфа Гітлєра. В цій боротьбі йде також про долю і будучність нашого українського народу» (с. 57 рецензованого видання). Є похвала нацистському режимові? Та ж безперечно! А чи автор виглядає на засліпленого й фанатичного глашатая нацистів? Аж ніяк. Бо інакше як витлумачити вказівку на «великі жертви» чи, тим паче, свідому постановку української проблеми, якою зовсім не переймалися гітлерівці?

Узагалі, читати такі речі треба з поправкою на езопову мову, їм притаманну. Адже ж писалося з огляду на цензуру, а при тім автор таки потрапив щось сказати поміж рядків, про щось натякнути чи й просто лишити в тексті багатозначну трикрапку (трикрапка в газетній передовиці – це взагалі пікантна річ, більшовики б такого однозначно не пропустили!). Можна для повноти картини додати умови та обставини написання статті: 1) початковий період війни, коли ще німці не мали певної, узгодженої позиції щодо України, й це підживлювало амбіції націоналістів; 2) Самчук (зрештою, не він один!) перебував у полоні оптимістичних ілюзій, які пізніше розвіялися; 3) згадана стаття була однією з перших і мала на меті, в суті, леґітимізувати українську газету «Волинь» в очах окупанта. І так далі. Одне слово, веду до того, що однозначно засудити «гітлерівського писаку» (означення з арсеналу непримиренних совєтських «борців» із буржуазним націоналізмом, а для них Самчук був попросту сіллю в оці!) – остільки ж проста, оскільки й трафаретна операція, але вона аж ніяк не наблизить нас до розуміння історичної правди.

Наголошу: щойно процитований пасаж – чи не найбільш «слизький» із усієї Самчукової публіцистики. Інші його оцінки – нейтральні, націоналістичні чи відверто антисовєтські – цікаві не тільки як виявлення світогляду письменника, вони значною мірою збігаються з твердженнями сучасних історіографів. Але й це не основне. Коли вже бути коректними, то варто повсякчас пам’ятати, що Самчук не був професійним репортером та пропагандистом — він трактував ці заняття як вимушену й тимчасову працю, котра дасть досвід для майбутніх літературних проектів. Що більше: одверто зізнавався, що вважає невідповідною для себе ту роль, яку приписали йому самі обставини війни. І якщо триматися заповіді, що письменника слід судити за законами, котрі він сам над собою визнає, то воєнна публіцистика Самчука аж ніяк не має бути головним матеріалом оскарження. Ось його автокоментар, що схиляє до рефлексії над властивими й невластивими функціями, які письменникові доводиться виконувати в соціумі, надто ж – в умовах тоталітарного суспільства, коли можливість бути поза крайнощами та осягти компроміс – майже нульова. «Роля, яку мені прийшлося відограти в Україні за німецької окупації, – пише У. Самчук небавом після війни, – не була для мене властивою, ані не була вона такою і тут, в таборах ДіПі, з цим самим МУРом. І тоді, і тепер це було чистим випадком і накинуто мені обставинами».

А й справді. Переможців не судять, зате переможені завше винуваті в усьому. Надто ж – письменники: бо хочуть того чи не хочуть, а приліплені до них ярлики «совісті народу» дозволяють трактувати ці постаті як жертовних овечок на закланні історії…

Тому-то до видання, про яке нам ідеться, добре пасує назва «Документ доби». Власне, не так авторства конкретної людини, як історичної доби – з усіма неодмінними її контроверсіями. А що ми, українці, досі не можемо дати собі раду з оцінкою тієї доби, тобто історії Другої світової війни та участі в ній нашого народу, ще й готові навкулачки битися, оцінюючи роль УПА чи отамана Чупринки-Шухевича, то вже інше питання. Доки так буде, воєнну публіцистику Самчука також сприйматимуть не як історичний документ, а як цитатник для ідеологічного пересмикування та спекуляцій. Бо, витинаючи з контексту окремі судження та висловлювання письменника, можемо йому пред’явити звинувачення в чому завгодно: чи то в рабському плазуванні перед Гітлером і окупантами (берете фразу з повищої цитати – і маєте, прошу!), чи то навіть в організації Голокосту, як роблять окремі (не надто сумлінні, варто зауважити) історики. Іще у воєнний час Самчук не уник (і не міг уникнути, певна річ) радикальних оцінок. Що вже казати про екнаведистських акул пера, коли навіть друзі-націоналісти картали його за пасивність, вважали щонайменше «опортуністом», як Олена Теліга, й щонайбільше «антихристом» та «гітлеровим викидишем», як розгніваний відмовою перейти в ліс Тарас Бульба-Боровець.

Коротко кажучи, сьогодні маємо ситуацію, коли автентичні тексти воєнної публіцистики У. Самчука заледве проглядаються за мундирами ідеологічних спекуляцій та упереджених інтерпретацій. Тим вище варто поцінувати видання, про яке йдеться. Адже воно є повною збіркою Самчукових текстів, що були опубліковані (чи в окремих випадках лише підготовлені до публікації) в українській періодиці 1941-1943 років. Сам факт виходу в світ цієї книги зі старанно впорядкованими автентичними матеріалами надає їй неабиякої вартості. До збірки включено 129 авторських статей, що їх подано у хронологічній послідовності, згідно з датою публікації. Переважна більшість – це фейлетони з відомої газети «Волинь», яку певний час редагував У. Самчук та з якою тісно співпрацював. Але є й нариси, що оприлюднювалися в інших виданнях. Взагалі, ім’я Самчука було добре відоме тоді в цілій Україні, а більшість підцензурних українських газет та журналів друкувало (або – передруковувало) його матеріали – не лише на Волині, а й у Києві, Харкові, Полтаві, Кривому Розі, Павлограді тощо (повний список 35 таких видань див. у передмові А. Жив’юка, с. 21).

Популярність письменника – ще один арґумент, аби сприймати його публіцистику як документ своєї доби, з усіма можливими наслідками для дослідника історії й культури України. Це була та поточна публіцистика, яку сприймали (чи не сприймали, а все ж читали й обговорювали) у трагічних обставинах підокупаційної України. Був це трунок, що покріплював уражені серця наших земляків. А його дух певною мірою відбився й на незламності вояків УПА, й на мужності та волі юних українських остарбайтерів, і на стоїцизмі наших селян… Якою мірою? На це питання дадуть відповідь хіба що історики майбутнього.

Видання Самчукової публіцистики стало можливим завдяки зусиллям та ентузіазму кандидата історії й відомого інтерпретатора текстів письменника Андрія Жив’юка. Кілька років тому А. Жив’юк видав неординарну монографію про автора «Волині». Має він у доробку й чимало статей з цієї проблематики. Як пошуковець і знавець архівів, А. Жив’юк виконує дуже цінну джерелознавчу роботу, досконалим свідченням чого може слугувати рецензована книга. Роль упорядника в цьому випадку не звелася до вишукування та публікації документів. А. Жив’юк уважно й скрупульозно коментує ці тексти. Апарат приміток, яким історик забезпечив видання, вартий спеціальної уваги, – це справді вичерпний, фаховий і всебічний коментар, багатий на сотні неймовірних деталей, що виопуклюють історичні постаті – як самого Уласа Самчука з приватним світом його поглядів та переживань, так і сучасників, героїв свого часу, про яких ідеться у Самчуковій публіцистиці. Варто згадати, що в цілому нариси письменника оправлені 551 приміткою від упорядника, тож не випадково виникає враження, що ці позірні «причинки» розростаються до начерку самостійного дослідження. Додаймо передмову упорядника та іменний покажчик, які надають виданню форми сумлінно опрацьованого з наукового погляду джерела. У кваліфікованій, виваженій передмові А. Жив’юка публіцистика Уласа Самчука характеризується, власне, в задекларованій ролі – як авторський документ історичної доби, – з усіма (такими несхожими, до цілковитого протиставлення) якостями першого та другого чинників, бо ж ідеться таки про «документ» письменника, який сприймає дійсність силою своєї уяви.

Упорядник подає публіцистичні твори У. Самчука у трьох розділах, згідно з їхніми жанровими ознаками: «Передовиці», «Репортажі», «Фейлетони». Перший розділ складають загальні публіцистичні маніфести письменника, друковані головно на сторінках «Волині»: вони дають добре свідчення його поглядів, пріоритетів та оцінок поточної ситуації тих тривожних років. Зокрема, маємо тут скандально відому статтю «Так було – так буде» (1942, березень), за яку автор поплатився редакторською посадою та відпокутував тюремним ув’язненням. Літературна вправність письменника найбільш помітна в Самчукових репортажах, які публікувалися «серіалами» з продовженням: це враження з мандрівок Києвом та Україною (цикли «Крізь бурю й сніг», «У світі приблизних вартостей», «У світі упадку та руїни»), а також Європою (цикл нарисів «Колеса мусять крутитись»). Тут Самчук дає волю своїм антисовєтським настроям, але понад усе – розважає про долю України й українців, яким увесь час доводиться бути пасивним знаряддям у чужих могутніх руках (варто оцінити двозначність подібних натяків!) та страждати од численних воєн-чисток-голодоморів.

Нарешті, третій розділ, який складають «Фейлетони», рельєфно представляє приватні аспекти автора: це рефлексії й нариси про факти культури, про побратимів-письменників та культурних діячів тощо. Серед таких маємо критичні відгуки на твори О. Олеся, Є. Маланюка, О. Лятуринської, Б. І. Антонича, І. Кавалерідзе, Ю. Дарагана. Тут більшою мірою присутній письменник і критик, аніж публіцист. Відтак і жанрове визначення «фейлетонів» не зовсім пасує цьому розділові. Щоправда, упорядник застерігає, що зберіг ту жанрову ідентичність, на яку вказував сам письменник.

Отож, маємо нарешті нецензуроване й автентичне видання воєнної публіцистики Уласа Самчука. Кому й чому воно прислужиться? Добре було б, коли б таке видання спонукало широку дискусію про Другу світову війну в нашій суспільній думці. Проте такі дебати, хоча й тривають протягом багатьох років, точаться надто вже мляво: так неохоче вкраїнське поспільство прощається зі зручними стереотипами совєтської історичної моделі, в якій діячів штибу Самчука неодмінно демонізувалося з навішуванням усіх можливих негативних наличок. Та й серед фахівців ефект «дослідницької інерції», як слушно окреслює це поняття А. Жив’юк, досить стійкий. Ми й далі звично накладаємо на ситуацію 1941-1943 років сучасну оцінку й матрицю «переможців», нерозважливо спрощуючи те, що зовсім не видавалося свого часу однозначним. Коли ж таки дійдемо до коректного розуміння історії («а діждемось таки колись», хочеться зактуалізувати Шевченків заклик!), то в неодмінній пригоді стануть Самчукові нариси. Саме як документи доби.