Мандрівникам на Схід Європи

Ларі Вулф. Винайдення Східної Європи. Мапа цивілізації в свідомості епохи Просвітництва. – Київ: Критика, 2009
Микола Рябчук. Сад Меттерніха. – Львів: ВНТЛ-Класика, 2008
Оксана Пахльовська. Ave, Europa! – Київ: Пульсари, 2008

До настання епохи Просвітництва західним європейцям не було потреби винаходити Східну Європу. Тоді весь Старий континент був цілісним, культурно «ізотропним» простором, в якому Юрій Котермак із Дрогобича керував Болонським університетом, Юрій Кульчицький з-під Самбора привчав віденців пити каву, голландець Ян Вестерфельд малював пейзажі Києва, його земляк Вільгельм Гондіус гравірував портрет Богдана Хмельницького, нормандець Гійом Левассер де Боплан будував фортеці у Бродах, Барі, Кременчуці та Кодаку, запорожці штурмували Дюнкерк у Фландрії, а король Генріх Валуа правив Польщею і згодом – Францією.
Натомість у добу Просвітництва інтелектуали вперше спробували визначити специфіку Західної Європи як окремої цивілізації. А для цього їм було потрібно побачити її віддзеркалення, вигадати її протилежність, описати її двійника як своєрідний «Близький Схід Європи», нанести його на ментальну карту, привласнити його бодай в уяві та накинути своє розуміння мешканцям цього краю. Основою такого винайдення Східної Європи стали свідчення західних мандрівників – як справжніх подорожніх, так і любителів подорожувати подумки, тих, хто ніколи у своєму житті не виїздив за східні передмістя Берліна, як Франсуа Марі Вольтер, і не перетинав східні кордони Швейцарії, як Жан-Жак Руссо.

Слідом за Геродотом, Плутархом, Птоломеєм, Плінієм Старшим і Тацитом західні європейці у другій половині ХVIII століття намагалися окреслити Європу географічно, насамперед визначити її східну межу. Вони проводили той Великий Кордон по Дніпру, по Дону, по Волзі, по Уралу і навіть по Єнісею, при цьому раз-у-раз нарікаючи на мінливість державних кордонів у цій частині континенту. Мешканцям Заходу так само нелегко було визначити, де завершується їхня «справжня», «біла» (тобто Західна) Європа і починається, за словами Миколи Рябчука, «недо-Європа», «напів-Європа» або «чорна» (тобто Східна) Європа! «За огорожею мого саду», як жартував у Відні канцлер Меттерніх. Напівдорозі між Віднем та Прагою, як напівсерйозно писав Вольфганґ Амадей Моцарт. Чи за «залізною завісою» від Щецина на Балтиці до Трієста на Адріатиці, як пізніше застерігав у Фултоні Вінстон Черчіль. А французький консул у Кримському ханстві Шарль де Пейсонель, торуючи свій шлях до Бахчисарая через всю Східну Європу, уявляв її велетенським колом земель і народів із центром в Угорщині.

Врешті-решт, наприкінці ХVIII сторіччя Східна Європа в свідомості західних європейців локалізувалася в європейських володіннях імперій Романових та Османів і у східних провінціях імперії Габсбурґів. Ілюстрацією тих уявлень стала «Гумористична карта Європи», створена Арнольдом Нойманом і видана у Берліні 1870 року. На ній на просторі між Ost See (Остзеє – Східне, тобто Балтійське, море) та Чорним морем розсівся величезний бородатий мужик із написом Russland на кожусі, який тримав у лівій руці аркуш паперу із словами «Східне Питання?», а у правій – ятаґан. На захід від того велетня, впираючись чоботями в його сідниці, а ліктями спираючись на північний та північно-східний береги Адріатичного моря, лежав худорлявий чоловічок, на спині якого було написано O’stеrreich (Східна держава, тобто Австрія). А на південь від нього, між Адріатичним та Чорним морями, просто на Балканських горах, немов на подушках, розлігся курець кальяну з написом Туреччина на шароварах.

Своєрідним східноєвропейським відбиттям тих уявлень стала так само кумедна постать західного європейця, якою деякі українські народні художники у ХІХ столітті доповнювали традиційну композицію картини «Козак Мамай»: куций німець вузлуватий у сурдуті, жилетці та шийній хустині подає повну чарку козаку – душі правдивій…
Дорожні враження західних мандрівників до Східної Європи наприкінці ХVIIІ століття радикально відрізнялися від свідчень їхніх колеґ із попередніх сторіч. Досить згадати лише дві книги про Схід Європи, популярні на її Заході наприкінці ХVII століття – «Записки» німця зі Ґданська, ченця-домініканця Мартіна Ґруневеґа та «Опис України» Боплана. Обидва автори тривалий час мешкали у Варшаві, Львові та Києві, а відтак споглядали Східну Європу зсередини, описуючи її, як сказали б сьогодні соціологи, методом залученого спостереження.

Натомість у ХVIIІ сторіччі західні європейці частіше подорожували Східною Європою так, як посол Французького королівства в Російській імперії Луї-Філіп де Сеґюр або як британець Вільям Кокс – вони просто намагалися якнайшвидше перетнути ці «місця, для нас зовсім невідомі». І там, де у «довгому» ХVII столітті Ґруневеґ милувався заможним та барвистим життям східноєвропейських міст, а Боплан – козацькими морськими походами на чайках та вправністю кримськотатарських вершників, західні мандрівники часів Просвітництва бачили лише занедбані міста, злиденні села, брудні й темні халупи та варварів, які своїм одягом із овечих шкур та сокирами за поясом нагадували їхніх міфічних предків – скіфів і сарматів.

Ларі Вулф пояснює цю аберацію сприйняття тодішніх західних європейців тим, що вони були не надто обізнані з культурою Східної Європи, а тому сприймали ці землі як екзотичну та цікаву, проте примітивну та відсталу околицю цивілізованого (тобто західного) світу. З іншого боку, ті стереотипи асиметрично віддзеркалювались у свідомості європейців східних: приміром, у болгарському селищі Кослідже православний священик зі щирим співчуттям поцікавився у мандрівника-єзуїта Руджеро Джузеппе Бошковича, враженого «релігійним невіглаством» його парафіян: за який гріх на нього наклали таку важку покуту – щоранку голити бороду?

Західний міф Східної Європи в основних рисах сформувався наприкінці ХVIII століття, коли були стерті з карти світу Запорозька Січ, Гетьманщина, Кримське ханство, Королівство Польське та Велике князівство Литовське. Тому-то «цивілізовані» європейці стали уявляти собі Східну Європу як край неволі, де панує азійський деспотизм, а людей продають і купують (так Джакомо Казанова придбав у Санкт-Петербурзі тринадцятирічну дівчину за 100 рублів). Оскільки ж завойовані народи, як наголошував Йоганн Ґотліб Фіхте, позбавлені можливості втручатися у плин історичного часу та визначати його зміст, західні європейці стали вважати переважну більшість східноєвропейців неісторичними народами – на відміну від народів державних і вже тому історичних.

У ХХ сторіччі колоніальна логіка міфу Східної Європи найчіткіше проглядається у Мюнхенській та Ялтинській угодах, у встановленні урядом США дипломатичних відносин із Совєтським Союзом у розпал Голодомору та й просто в заяві Девіда Ллойда Джорджа про готовність Великобританії торгувати навіть із канібалами (канібали привітали цей економічний прагматизм словами Володимира Леніна: «Захід готовий продати нам мотузку, на якій ми його повісимо»). «Реальна» політика, в якій доцільність підмінила моральні принципи, досі керується гаслом Ллойда Джорджа «Мир через торгівлю», що проявилося, зокрема, 1933 року в закупівлі Заходом у канібалів українського збіжжя. А ще одним наслідком тієї уявної географії Просвітництва стала традиція перекладання на Східну Європу провини за її упослідженість: мовляв, за своєю напівазійською природою вона напрочуд схильна до поневолення її сильнішим сусідом (Рябчук називає такі арґументи «сумнівними, щоб не сказати імпліцитно расистськими»).

Репресивний, за означенням Вулфа, проект Східної Європи тривав майже два століття, він пережив розпад імперій Габсбурґів і Романових, перетворення імперії Османів на Турецьку республіку та відновлення Російської імперії у формі СССР. І хоча Вулф датує крах цього архаїчного проекту добою «оксамитових революцій» та падіння «залізної завіси» (тобто 1989 роком), насправді він був зруйнований набагато раніше, причому з двох боків.
Спочатку міф Східної Європи був відкинутий на її Сході – у Росії, де ідея належності російського світу до Європи, бодай і Східної, вже у другій половині ХІХ століття виглядала в очах влади та більшості суспільства мало не таким самим виявом божевілля, як думки Петра Чаадаєва. Росія, підкреслює Оксана Пахльовська, ніколи не була Європою й не відчувала в цьому жодної потреби. Поет, дипломат і цензор Федір Тютчев висловив це почуття переваги Росії над Європою двома словами, назвавши Польщу «фальшивою цивілізацією». Бо сама російська ідентичність зароджувалася та розвивалась як завзяте й пристрасне протиставлення європейським цінностям і впливам, які до Росії найчастіше доходили за посередництва Польщі, Франції та Німеччини: мовляв, що для німця добре, те для росіянина – смерть.

Історичний час Російської Системи також відмінний від середньоєвропейського, і тому коли Сеґюр прибув до Москви, йому здалося, що він опинився на десять століть у минулому. Починаючи від Івана Ґрозного, нагадує Оксана Пахльовська, Росія протиставляла себе Європі та погрожувала їй. І ця загроза, як вважає Микола Рябчук, поєднувала Схід і Захід Європи набагато міцніше, ніж спільна культурна спадщина.
З протилежного від Росії боку міф Східної Європи піддали деконструкції центральноєвропейські інтелектуали, які натомість винайшли Центральну (Центрально-Східну, Середню) Європу як особливий простір між Мюнхеном та Ялтою. Його назва відсилає до наочного, «картографічного» факту розміщення географічного центру Європи у Балтійсько-Чорноморському міжмор’ї (в залежності від методики розрахунків – неподалік від міста Рахова на Закарпатті чи на березі озера Шо у Білорусі). Духовна напруга, породжена моральним опором совєтському поневоленню, дала змогу центральноєвропейцям у другій половині ХХ століття знову, як у добу Просвітництва, осмислити саму ідею Європи. І якщо міф уярмленої Східної Європи був заснований на протиставленні цивілізації та варварства, то осердям міфу викраденої Центральної Європи стала ідея вільної особистості, її гідності та невід’ємних прав (Оксана Пахльовська називає це одкровенням свободи).

Тож Центральна Європа окреслюється не стільки геополітикою, як історією з географією, а також спільними цінностями, традиціями і практиками.
Її східний кордон пролягає межею поширення Маґдебурзького права – трохи східніше лінії Полоцьк–Вітебськ–Могилів–Стародуб–Новгород-Сіверський–Глухів–Полтава. Цей кордон збігається зі східним державним кордоном Речі Посполитої Двох Народів, як він показаний на виданій 1655 року в Парижі та в Амстердамі карті Ніколаса Сансона. І нинішні східні державні кордони Білорусі та України теж проходять поруч із цим «цивілізаційним розламом» (щоправда, вони оминають українсько-білоруську Стародубщину, яка в різні часи входила до складу Речі Посполитої, Гетьманщини, Російської імперії та Білоруської Народної Республіки, а 1926 року була приєднана до Російської Федерації).

Із розширенням Європейського Союзу у травні 2004 року огорожа Меттерніхового Саду пересунулася на західні кордони Білорусі, України та Молдови, і у тому Саду вже немає ні Західної, ні Центральної, ані Східної Європи. Відтак, Європа потроху долає накинутий Просвітництвом поділ у собі та поволі (аж надто поволі, як на коротке людське життя!) відживлює свою цивілізаційну єдність, дедалі більше уподібнюючись окресленому Ніколою Кузанцем Божественному Колу, центр якого всюди, а межі – ніде. І коли сьогодні мешканець Саду Меттерніха тілом чи подумки вирушає до колишньої Східної Європи, він несподівано для себе опиняється в самому серці Європи – там, де сходяться разом її Захід і Схід.