Право бути прочитаною

Cпершу ця книга здалася мені схожою на тисячі інших та ще трохи на оповідання, які друкують у журналі «Жінка» — про нелегку жіночу долю в кошлатих і забрьоханих вітчизняних буднях. Та ще й на селі. До всього — я не люблю ток-шоу, де «жертва» самотужки чи з допомогою всевіди-ведучої, витягує на світ божий історії, від яких домогосподарки перед екранами починають плакати — саме про таке неначе б ішлося у книзі. Прочитавши її, я зрозуміла, що давно не читала справжніх книг. Де автор, беручись писати, усвідомлював би, що це видання хтось потім читатиме, і готувався б до цього, наче до сповіді — так, щоб сказати те, що має, не вразивши нічиєї гідності та зберігши власну. «Рецепт письма» Теодозії Зарівної виявився простим до наївності і мабуть тому приголомшливим: «Дай сказати лишень потрібне, не більше і не менше, не вчини наді мною суд тільки тому, що не знаю межі дозволеного», — звернулася вона до Бога вже з перших сторінок.

На щастя, узявши таку високу моральну планку, авторка змогла щиро, на єдиному подиху і водночас плавно й статечно оповісти історію роду. Долі трьох жінок — Баби (її ім’я не згадується, так і проходить вона через книгу, як скіфські скульптури крізь історію), Катрусі та Насті, котра, власне, й веде мову — виповідаються читачеві так просто і відверто, що часом почуваєшся, немов священик на сповіді. Міркування, з якими лірична героїня починає роман, сповнені усвідомленої відповідальності — перед читачем, перед персонажами сюжету, перед нащадками, які колись це прочитають, аж мимоволі також переймаєшся і згадуєш, що значить читати книгу.

Тут дозволю собі неліричний відступ у бік літературознавства: ледь не все ХХ століття (а коли заглибитися в історію питання, то й чи не з часів появи першого письмового тексту із вказаним авторством) дослідники, критики і прості читачі мудрують над питаннями — що хотів сказати автор, що має віднайти у тексті читач? У 1990-х роках до них додалося ще й таке: навіщо людина читає художні книги? Якщо дискусії стосовно відповіді на перші два питання вже давно посіли полиці бібліотек і продовжують множитися представниками різних літературних шкіл і сьогодні, то одну з можливих відповідей на останнє читач може збагнути, перегортаючи сторінки роману Теодозії Зарівної з фольклорною назвою «Вербовая дощечка».

Сюжет просто окреслити двома словами — жіноча доля. Настю виховувала Баба. Вони жили у звичайному селі, мініатюрній державі з надзвичайно дієвим законом: «а-що-люди-скажуть». Настя вивчилася на вчительку, вийшла заміж, за кілька місяців, коли ревнивий чоловік сп’яну улаштував їй прилюдно гармидер, випадком дізналася історію своєї матері. Багато років по тому, вже виростивши без чоловіка двох синів, вона розшукала матір, зустріла чоловіка, на чиє плече хотіла б схилити голову. Аж тут усі тіні минулого її роду зібралися докупи в тісній студії, розшукали її і захотіли зустрітися.

Ще одна цікава риса роману — його мова. Із Настиних уст злітають русизми, діалектні слова та вислови, котрі авторка мимохідь пояснює, але при цьому всі вони настільки природно поєднуються, що помічаєш їх лише при повторному прискіпливому прочитанні — бо саме так люди говорять. На вулиці, вдома, у черзі, на роботі. Звичайною розмовною українською, із «виключила» і «горнятком кави» — так спілкуються ті, для кого українська — питома мова у побуті, незалежно від жодних політичних індексів. Чим відрізняється така українська від суржику? Природністю. Ми вважаємо дискусійною правильність мови діаспори, старанно боремося з усім «російськоподібним», англіцизмами та іншою «нечистю» (незрідка виявляється, що одну змінюємо на іншу), викорінюємо з розмовної лексики полтавські діалектизми, щоб замінити їх на гальцькі. Словом, старанно намагаємося бути святішими за Папу Римського, але у безугавній боротьбі з найрізноманітнішими впливами, чи не втрачаємо ми щось справжнє, природне? Якщо занедбати бодай те, що маємо, чи зможемо зберегти щось більше, навіть здобувши? Але то вже тема для окремої дискусії. Аби повернутися до книги, можу лиш зауважити — приємно, коли автор спілкується з обраною аудиторією її мовою.

«Пересічні українці» — не герої, але й не волоцюги — становлять соціальну категорію персонажів роману Зарівної, проте це зовсім не означає, що книга написана тільки для них. Головна героїня — Жінка, але це не жіночий роман. Доля кожної з них пролягає крізь вихор історичних змін, але в книзі йдеться не про злами епох, а про зміну цінностей.

У «Вербовій дощечці» теж описано вояків УПА, але так, що пригадуються оповіді тих, хто у Другу світову війну ховався від фашистів, коли вивозили молодь. І спадає на думку, що, коли відкинути ідеологічну мотивацію, вони відчували те саме, що й Катря в криївці, дослухаючись кроків «емгебешника» ззовні — страх і бажання жити. У тексті Теодозії Зарівної немає ні політики (як у спогадах колишніх вояків) ні криваво-гострого трагічного пафосу, як у романах Марії Матіос. Але є щось таке, наче дотик до старого осколка під шкірою. Подібне часом зринає в очах воїнів-«афганців», коли їх спитати про бої. Трагедія боротьби УПА і досі адекватно не оцінена істориками, але в романі це правда пережитого, осмислена в часи кон’юнктури, «часи навіювань. Колись моя сусідка замовляла зубний біль і він втихав. Тепер замовляють цілі міста і народи. Варто лишень написати рухливий рядок на телевізійному екрані у пору, котра збирає ситих і вмитих домочадців на м’яких диванах… Але дорогу історію ніхто не може стерти жодними навіюваннями, бо вона — моя група крові, яка тече в набухлих жилах, мій спосіб думання, котрий хтозна від чого й залежить, мій триб життя і стосунків з людьми, мій рід з діда-прадіда, хоч донині була відома лише одна його гілка, — і нема над цим усім влади».

Отак по-жіночому легко й несподівано авторка привертає увагу читача до питань національної самоідентифікації, що починається з особистої гідності кожного, з уміння спокійно приймати свою історію — так, як вона була прожита, незалежно від жодних вигод швидкоплинного сьогодення. І мимохідь зауважує до болю актуальне — «народ не з’являється помежи боями і зборами, його, мов немовля, треба доглядати і вдень, і вночі. Тоді лиш є надія».

Крім складного історико-філософського «горизонту прочитання», в романі присутній ще «горизонт Жіночого», і мушу визнати, шанувальникам гендерних та етнопсихологічних студій тут є чим повтішатися. Три покоління жінок — мали любов і шлюб, і дітей, але доживали віку самотою. Тексти не надто відомих народних пісень, якими помережений роман, ілюструють долі кожної. І всю жіночу долю українки загалом. Пригадуєте приказку: «Жінка тримає хату за три кути, а чоловік за один»? Мовляв, так у нас повелося — поки мужі козакували, жіноцтво й садило, й орало самотужки, ще й дітлахів на ноги ставило. І при тому — найголовніше — не бідкаючись, не лаючись, але приймаючи свою місію як спокуту незнамо-чиїх гріхів, ще й намагаючись передати дітям що найсвітлішого і найвищого було довкола. Бо справа жінки — продовжувати рід людський на землі у кожен час і всяку годину. І цей щоденний подвиг набагато важчий, але й зовсім інший. «…Чоловік може бути героєм, жінка — ні… Якщо й траплялося, то все це неприродно, вимушено, аби довести своє комусь… Жінка, що дає людині життя ціною майже власного (бо не кожна може витримати навіть пологи), а не ціною хвилевої радості, як мужчини, платить незмірно більше світові, вона віддає частину себе. Потім та частина, власне, її відсутність, весь час болить, так ніби хто втяв кавалок тіла… тому звитяжці й можуть іти на смерть, думати про перемогу чи народ, бо добре знають — їхніх дітей пантрує вдома віддана істота — жінка…»

І попри неначе б задекларовану буденність «жіночого подвигу», внутрішня сила жінки стверджується щокроку — і в Катриному чеканні, і в Бабиній відданості, і в Настиній шляхетній гідності. Незважаючи на всі викрутаси долі.

У романі знайшли місце кращі риси української ментальності — щирість, доброзичливість, душевна відкритість, здатність до глибоких і сильних почуттів, навіть відчайдушність до самозабуття — тільки б в ім’я належної мети. І водночас — без іронії чи нарікань, відверто — наші-таки вади: вайлувата інертність, небажання вийти за межі раз і назавжди окреслених координат світогляду, вибіркова вірність традиціям за принципом «Риба шукає, де глибше, а людина — де ліпше». Причому ілюстративним втіленням цих рис у книзі можуть бути як чоловіки, так і жінки.

Напівзабута «сільська інтелігенція» отримує на сторінках «Вербової дощечки» потужну хвилю підтримки. Адже це — аристократи духу, котрі за будь-яких обставин зберігають вірність своєрідному кодексу честі, зафіксованому у звичаях і традиціях. І навіть негативні персонажі вимальовуються у розповідях героїнь по-християнському м’яко і водночас відверто, аж починаєш захоплюватися й мимохіть ідеалізувати село. Такому враженню сприяє вдало вибрана форма авторської гри з читачем: ненав’язливі коментарі оповідачки стосовно народних вірувань чи діалектизмів, майстерно вплетені просто у текст. Це тільки один із виявів непомітного діалогу, який Настя Братківська постійно веде з уявною аудиторією своєї книги, до написання якої її спонукало запрошення на телепередачу. Вирішивши розібратися у собі перш, ніж доведеться винести душу на люди, вона постійно оцінює свої вчинки, вагається, мотивує, виправдовується чи намагається зрозуміти інших. І головне — весь час пам’ятає, що вона — пише. А значить — буде прочитаною.

Психологія людських стосунків складає ще один «горизонт» твору. Що є вірність і де проходить межа між зрадою найдорожчим і зрадою самому собі? Чи маєш право виправдовувати своє затишне життя турботою про когось і чи мусиш виправдовувати? Відповідь на подібні питання цікаво й приємно висновувати в теорії — десь за кавою чи перед монітором, хизуючись ерудицією та власними принципами, але життя дуже рідко дає час на обміркування відповіді. Тому вдвічі ціннішими стають подібні книги — про «людей, що тримають образ Божий». Після їх прочитання хочеться тримати поставу й поступатися місцем у транспорті. Знову, вперто вірити в краще у людях, яких зустрічаєш на життєвому шляху. Адже це так просто: «Лиш полюбити цей світ, що існує собі паралельно до тебе. Лиш полюбити…»