Від Лазаря Барановича до Юрія Андруховича, або Балак Шевельова

«Балак: по-вченому – дискурс».

Юрій Шевельов

100-річчя від дня народження видатного українського мовознавця і літературознавця Юрія Шевельова, як і слід було очікувати, залишилося майже непоміченим засобами масової інформації, не кажучи вже про державних мужів. Справа тут і в горезвісній «попсовості» більшості наших ЗМІ, і в рівні освіченості значної частини українського істеблішменту, – проте не тільки в них. Чи варто уповати на диво, сподіваючись на інтерес до ювілею і самої постаті Ю. Шевельова з боку преси, телебачення, радіо, високопосадовців, якщо й наукові та громадські інституції не виявили належної активності? Де конференції, круглі столи, академії, де нові видання праць ученого, де публікації колег і учнів на сторінках газет, журналів, збірників?

Дещо, звичайно, є, – але чи не замало, коли йдеться про масштаб постаті ювіляра? Інститут української мови НАНУ організував тематичний круглий стіл, – проте хіба можна порівняти його з пишним державним відзначенням 100-річчя академіка Івана Білодіда (опонента й антипода Шевельова!) два роки тому? Ні, звичайно. Інститут же літератури взагалі обмежився тим, що «делегував» свого директора в Києво-Могилянську академію вести презентацію двотомника вибраних праць Юрія Шевельова, – хоч кому-кому, а саме цій установі годилося б пошанувати метра літературознавчої науки, без посилань на праці якого не обходиться, певно, жодна дисертація з відповідних спеціальностей. Національна Спілка письменників? Так там просто не до Шевельова, хоча для організації українського літературного життя за межами України він зробив чимало (чого варта тільки історія МУРу та журналу «Арка», що виходив у Мюнхені наприкінці 1940-х!).

Жаль, немає в живих невтомного Романа Корогодського, – сам-один він зробив для повернення інтелектуального спадку Юрія Шевельова в Україну більше, ніж уся Академія Наук. Маю на увазі передусім здійснені Корогодським у 1998 р. видання шевельовських праць «Поза книжками і з книжок» та тритомник «Пороги і запоріжжя». Тоді теж був ювілей – як виявилося, останній у житті вченого. Тепер же головною подією ювілейних вшанувань став вихід вибраних праць Юрія Шевельова у двох томах (перший представляє частину його мовознавчого доробку, другий пропонує досить широкий, у межах 1120 книжкових сторінок, вибір есеїв критика й історика літератури). Завдячувати маємо трьом ентузіастам – Вірі Соловйовій (директору Видавничого дому «Києво-Могилянська академія»), Ларисі Масенко й Івану Дзюбі (упорядникам першого й другого томів, авторам передмов до кожного з них). Спільними зусиллями вони підготували чи не перше синтетичне видання, в якому Шевельов постає у двох своїх іпостасях водночас. Одну з них – лінгвістику – він вважав основною спеціальністю, друга – критика – була його хобі.

Про Шевельова-критика далі й піде мова.

До «свого» тому І. Дзюба включив 46 студій (статей, есеїв…) Юрія Володимировича, які охоплюють чималий відтинок його творчої біографії: від 1943 року до кінця 1990-х. На історико-літературних просторах Шевельов почувався вільно, не обмежуючи свої інтереси якимось одним періодом чи напрямом. Упорядкований І. Дзюбою том відкривається його есеєм про Лазаря Барановича (1943 р.), а завершується статтею про Юрія Андруховича (1996 р.), – і в обох випадках Шевельов показує своїх «головних героїв» так, що цілком виразно бачиш той культурно-історичний, психологічний клімат доби, поза яким іншим був би Баранович і так само іншим був би Андрухович. Річ це начебто й самоочевидна, проте в даному разі хотілося б наголосити на рідкісному вмінні критика (історика, культуролога, літературознавця…) на малій площі тексту вмістити максимум інформації про ЧАС із його щоразу новою драматургією.

Стаття про Л. Барановича писалася у Львові, коли ще тривала друга світова. І чомусь же забаглося Шевельову саме в таких обставинах писати про чернігівського й новгород-сіверського архієпископа ХVІІ століття! В історії Барановича, власне – в драмі цієї яскравої особистості дослідник побачив грандіозний історичний сюжет, що виходить за рамки одного століття. Читати його можна як історію хвороби цілої нації, психологічного зламу, що стався в другій половині ХVІІ ст.: «воїна-мужа» почав витискувати «хохол», який покладався не на власні сили, а на Московщину, на «опіку царя». Причиною такої переорієнтації були війни, чвари і взаємознищення, що принесли Україні «безконечний хаос». Отож і в поезії Лазаря Барановича, пише Ю.Шевельов, мотиви «брязкоту зброї і сильної волі» згасли, меч застряг у піхвах, сурми перестали кликати до бою, уславлюючи натомість поневолювачів України…

Стаття «Меч, труби, лютня» нагадувала про небезпеку ілюзій щодо «зовнішньої орієнтації». Звісно, 1943-й рік – не 1941-й (коли багато кому з українців здалося, що настав сприятливий час для того, щоб «вирвати» Україну з-під більшовицької Москви), – проте, виявляється, наука не йде до бука. Ось уже й новітня історія свідчить, що проблема ціннісного вибору, визначення стратегічного вектора руху залишається для українців актуальною. Як і проблема виснаження енергії нації «чварами і взаємонищенням» її вождів.

Фактично продовженням статті про Барановича був есей Юрія Шевельова «Москва, Маросєйка» (1954 р.), написаний у зв’язку з 300-літтям Переяславської ради, яка в СРСР трактувалася як здійснення віковічних прагнень українського народу до возз’єднання з Росією. Він теж – про ІІ пол. ХVІІ століття. Шевельов викладає своє розуміння Переяслава, наголошуючи на тому, що «сучасникам Переяслав здавався вихідним пунктом для великої експансії». Українська інтелігенція сподівалася завоювати військово сильну Москву – культурно. І поки «культура була при церкві, і церква означала культуру», такий сценарій видавався можливим. Проте у ХVІІІ ст. відбулася «секуляризація науки, мистецтва, культури в цілому»; «Європа вже не жила церковною культурою». Україну ж Петро І відгородив від Заходу – і її культура почала ставати старомодною, провінційною.

Що ж до політичної поразки, до якої, зрештою, призвів Переяслав, то вона, за Ю. Шевельовим, зумовлювалася тим, що «різні українські кола втягали Москву в Україну, намагаючися використати її проти своїх внутрішніх ворогів». Шевельов називає такі намагання «комплексом Кочубеївщини». Фатальним чином він дався взнаки у червні 1709 року, коли саме українські Кочубеї, а не Петро І, виграли бій під Полтавою.

Усі ці міркування 1954 року настільки животрепетні й болісні, що диву даєшся: чому нашій т.зв. еліті (а разом з нею – й багатьом «пересічним українцям») ніяк не вдається засвоїти ті кілька уроків історії, що про них писав Юрій Шевельов? чому й досі доводиться погоджуватися з Шевельовим, що «три страшні вороги українського відродження – Москва, український провінціалізм і комплекс Кочубеївщини»? Так, наче й справді йдеться про якийсь неподоланний національний фатум…

«Москва, Маросєйка» не потрапила до могилянського двотомника Шевельова. Жалкуючи з цього приводу під час презентації видання в НаУКМА (відбулася вона 22 грудня 2008 р.), Оксана Забужко, звісно, мала рацію. Зізнаюся, коли я придбав двотомник, почуття радості в мене швидко змінилося почуттям досади, адже другий том укладено цілком і повністю з того, що свого часу Р.Корогодський включив до тритомного видання праць Шевельова у «Фоліо»! Який був резон у повторі відомого? Хіба тільки той, що, мовляв, наклади тепер невеликі, тож «маслом кашу не зіпсуєш»… Найменше хотілося б, що це звучало як докір упорядникові. І тут я ніяк не згоден з О.Забужко, яка в полемічному азарті висловилася в тому дусі, що «в руках» схильного до компромісів Дзюби-упорядника Шевельов начебто «посірів». А я думав, що Юрій Шевельов У ПРИНЦИПІ не може посіріти! І не про «посіріння», зрештою, мова, а про те, що у двотомнику справді хотілося б бачити Шевельова, «захованого» під обкладинками малодоступних журналів, збірників, старих книжкових видань. Чому б і справді було не передрукувати його полеміку з Олесем Гончарем як автором дилогії «Таврія» і «Перекоп»? Або ж статтю «Непророслі зернята» із книжки 1964 року «Не для дітей». Або спогади про Романа Якобсона (з журналу «Сучасність»). Або щось із ущипливих мініатюр та аналітичних статей, вміщених свого часу в журналі «Арка», повний комплект якого зберігається в науковій бібліотеці НаУКМА… Або рефлексії над збіркою «Автостоп» тієї ж таки Оксани Забужко…Чимось можна було б і «пожертвувати» – не тому, що гірше чи недостатньо контроверсійне, а хоч би тому, що доступніше і вже публікувалося…

Контроверсійності якраз вистачає. Особливо в статтях Шевельова МУРівського періоду, коли йому дісталася, по суті, роль ідеолога руху, що його він бачив як альтернативу «донцовщині» (див. статтю «Донцов ховає Донцова», в якій віддано належне «вісниківству» – і, водночас, показано його історичну вичерпаність). МУР задумувався як продовження ВАПЛіте, як «Платонова республіка», «палац духу», що будується на фундаменті «розстріляного відродження». Гасла «вітаїзму», «психологічної Європи» та «азіатського ренесансу» живили ідеологію МУРу, – зрештою, доволі суперечливу, оскільки неонародницька імперативність, вимога «стояти на сторожі інтересів нації», «служити своєму народові» у програмі МУРу поєднувалася з вимогою над партійності, мистецької досконалості, європейськості. Строкатий склад організації означав, що домінанти кожен визначав самостійно. МУР об’єднував під своїм дахом і «європеїстів» (Ю. Косач, В. Домонтович, І. Костецький…), і «органістів» (В. Барка, Т. Осьмачка…). І то була принципова позиція! Полемізуючи з Донцовим, Шевельов якраз і наполягав на тому, що «донцовщина» – це взаємопоборювання, «розкол фронту національної боротьби». Тому й протиставляв їй концепцію «об’єднання всіх творчих сил нації на правах різних і рівних».

Естету Юрію Шевельову, отже, наприкінці 1940-х довелося побувати в ролі ідеолога-вождя, який свято вірить у «єдиноправильність» своєї ідеї. Звідси – імперативність і безапеляційність інтонацій: «Тільки концепція МУРу … відповідає потребам і вимогам доби…».

Втім, то був лише епізод в інтелектуальній біографії Юрія Шевельова. Згодом він із характерною іронією та містифікаційно-театралізованим блиском сам оповість її – спочатку в статті 1964 року «Юрій Шерех (1941-1956)», а потім у мемуарах 1987 року «МУР і я в МУРі». Читаються вони як психологічно-пригодницький роман, настільки ж чесний, наскільки й лукавий, «ігровий». Довірливим історикам еміграційної літератури не варто сприймати все написане іроністом Шевельовим за чисту монету. Та, зрештою, хіба він і претендував на абсолютну істину?

Есеїв, критичних текстів Юрій Шевельов залишив багато. Їх навіть можна спробувати згрупувати. Найбільше написано про письменників українського зарубіжжя (В. Домонтович, О. Лятуринська, В. Барка, Т. Осьмачка, О. Теліга, Д. Гуменна, О. Смотрич, Н. Лівицька-Холодна…). Стабільним був інтерес Шевельова до літератури «розстріляного відродження» (М. Хвильовий, М. Куліш, В. Підмогильний, «неокласики»). З-поміж письменників радянської доби (1930-ті роки й далі) його увагу привернули хіба що Л. Первомайський та О. Гончар. Є в Ю. Шевельова своя шевченкіана (три дослідження про Т. Шевченка потрапили й до впорядкованого І. Дзюбою тому). Хоча з ХІХ ст. йому подобалося «вихоплювати» й цілком несподівані постаті, – як, наприклад, М. Петренко чи В. Мова. Кажуть, що Шевельов не дуже любив Івана Франка, – а проте саме його перу належить блискуче дослідження «Другий заповіт української літератури» (про поему «Мойсей»). Він і сам ставив цю свою студію досить високо, – можу це засвідчити, пригадуючи нашу з Юрієм Володимировичем довгу розмову в дорозі з Нью-Йорка до Вашингтона 8 травня 2000 року (того дня прем’єр-міністр України Віктор Ющенко вручав Шевельову Шевченківську премію; надзвичайно цікаві сюжети цієї подорожі описані мною в книжці «Неубієнна література», – К., 2007). А в другій половині 1980-х – протягом 1990-тих критик ще встиг написати про Василя Стуса, Юрія Андруховича, Оксану Забужко…

Перечитуючи весь цей великий масив, пересвідчуєшся, що Шевельову більше таки пасувала роль естета, а не ідеолога. В художньому слові його цікавили передусім УНІВЕРСАЛЬНІ смисли, – і він це підкреслював навіть у назвах деяких своїх статей: «Хвильовий без політики», «Стус як текст» тощо. І в статті «Шоста симфонія Миколи Куліша» він так само повторював, що «єдино значущим був Куліш без політики».

Із цим нелегко погоджуватися. І Хвильового, й Куліша історику літератури не збагнути поза політикою, поза реальними суспільними, політичними, психологічними обставинами в Україні кінця 1920-х і початку 1930-х років, – це факт. Але в тім то й річ, що Юрій Шевельов пропонував подивитися на творчість Хвильового, Куліша чи Підмогильного не так очима українського історика літератури, як поглядом француза, німця чи американця, яким немає діла до наших політичних перипетій 1920-1930 рр. Адже поза Україною читача (глядача) цікавитимуть якраз УНІВЕРСАЛЬНІ смисли, загальнолюдські мотиви, мистецький артистизм як такий!

Можна, звісно, сперечатися з таким максималістським – над-українським! – підходом до літератури. Проте варто пам’ятати при цьому головну настанову Шевельова-критика: Карфаген нашої провінційності має бути зруйнований. Цю свою максиму він повторював як заклинання. Часто – прямим текстом, але нерідко й у підтексті своїх міркувань про той чи той твір, того чи того письменника.

Інтерес до глибинних універсальних тем дав змогу Юрію Шевельову зовсім по-новому прочитати творчість Миколи Ге: розмисли над трактуванням біблійних сюжетів художником Ге привели його до, здавалося б, несподіваних висновків про «схожість – щоб не сказати однаковість – поетичних світів Шевченка й Ге». Причому, ця схожість «не обмежується спільним для обох поглядом на світ. Вона сягає далі: обидва мистці перебувають у полоні тих самих образів і тем». Сказавши так, дослідник показує, як, зокрема, вирішувалася Миколою Ге й Тарасом Шевченком тема Розп’яття. «Треба тільки покласти перед собою Шевченкові твори й репродукції Ге, як помічаєш – і чим далі, тим більше – схожість у світогляді, образах, стилі, зміні ракурсів бачення», – дивується Шевельов, залишаючи майбутнім дослідникам свої ідеї та спостереження для додумування. Сам він відчував «брак фактичного матеріалу», який, додам від себе, цілком можливо, що ховається в Києві (частина архіву Ге зберігається в Українському художньому музеї; там же до початку 1930-х рр. знаходилися і понад два десятки його живописних робіт, – аж поки їх не звеліли передати до музею російського мистецтва).

Дві розвідки Шевельова про Ге викликають захоплення своєю оригінальністю, глибиною проникнення в таємниці живопису і поезії водночас. До слова кажучи, маючи вже цілком поважний вік, Юрій Володимирович «пробився» таки крізь бездоріжжя до хутора біля станції Плиски, де 18 років жив і де був похований Микола Ге, – а цей безлюдний куток Чернігівщини, без перебільшень, нагадує «космос», де закінчуються всі дороги! Шевельов знав, куди й чому «пробивався»: він був переконаний, що Микола Ге – це «одна з центральних постатей українського мистецтва другої половини попереднього (ХІХ-го. – В.П.) століття, якщо не просто центральна».

Ось така інтелектуальна пропозиція мистецтвознавцям.

Наполягаючи на тому, що художник цікавий і «без політики», Шевельов-критик привертав увагу художнього твору як до самодостатньої мистецької речі. Він умів помітити й оцінити мистецьку красу (ба – навіть гру), розуміючи не згірш від будь-кого, що естетичний чинник не зводиться, зрештою, до «штуки заради штуки», він вбирає в себе й багато чого іншого. Зрештою, й критичну інтерпретацію твору чи творчості Юрій Шевельов розумів як мистецтво, як творення нової художньо-інтелектуальної реальності. Може, саме через те його оригінальні, дотепні, сповнені блиску ерудиції, часто несподівані, або й парадоксальні за ходом думки статті й есеї цікаво читати навіть через кілька десятиліть після того, як вони були написані?