Між іншим, цей казус із рекламним скандалом – не єдине запозичення російських видавців із українського літпроцесу. Пам’ятаєте, рік тому була така Гапа Н. Карпа із книжкою «Ппппппппп»? Вона теж цю літеру в назві експлуатувала. Ось воно звідки ноги ростуть! Та годі цих жартів. До того ж автор, Віктор Олегович Пєлєвін, письменник серйозний і авторитетний: вже майже двадцять років тішить освічену публіку з просторів СНД, якій не бракує почуття гумору, своєю блискучою прозою. Мені трапила на очі рецензія на його першу книжку, 1991 року видання – вже тоді його «сватали» в майбутні класики. Рідко такі легковажні віщування настільки близько підходять до реалізації. Підігріває інтерес і особистість Пєлєвіна: на людях не з’являється, із журналістами майже не спілкується, захоплюється вченнями Сходу й дуже чутливо реагує на зміни в російському суспільстві, якому й присвячує всі свої художні творіння. «Прощальные песни политических пигмеев Пиндостана», зрештою, теж про це, і нехай назва не вводить в оману. Тут не йдеться про політику в традиційному розумінні, а розуміння «Піндостану» може бути будь-яким, від географічного до метафізичного.
Отож, знову: олігархи й проститутки; олігархи й фокусники; олігархи й кейси з доларами; міліціонери. Це – на п’ять оповідань, що ввійшли до книжки. Набір небагатий, але Пєлєвіну цього вистачає, аби подати традиційно їдку сатиру на світ багатіїв і можновладців, до яких позбавлені грошей і влади палко прагнуть дорівнятися. Звісно, оповідач Пєлєвін не терпить дидактичної пози й веде мову відсторонено, без жодного оцінювання. Та й чи можна назвати це сатирою? Автору, здається, приносить задоволення вигадування дотепних і витончених, а часом збочених деталей, що відбивають російське повсякдення. Так Пєлєвін, можливо, насміхається з нас усіх, поки сам далеко від марноти марнот отримує просвітлення й переглядає телевізор останнім буддистським способом. Або він і справді закінчений постмодерніст, яким його люблять малювати, і критичної інтенції його критика позбавлена. Потай він, схоже, таки любить своїх спародійованих олігархів із міліціонерами. Що не заважає методично вбивати їх із оповідання в оповідання.
Методичність і постійність взагалі притаманні Пєлєвіну останніх років. Зовсім не в доброму сенсі. Скільки можна використовувати одні й ті ж прийоми?! Обсмоктувати заїжджені (власноруч, до речі) теми? Годувати читача тією самою гібридною жуйкою зі світської хроніки й «Дао-де-цзина»? Ідеться навіть не про відсутність письменницького поступу, стовбичення на одному місці. З пєлєвінським талантом навіть у межах такої стандартної манери можна «спорудити» щось вельми непогане – як попередній «Ампір В», скажімо. Але «П5» бракує і дотепності, й блискучих сюжетних перипетій, і неймовірних концепцій, і всього решта. Напрошується аналогія з відходами від виробництва попередніх романів. Щоправда, читається нова книга так само легко, як і попередні. Лишень задоволення від цього читання зникло кудись, і неминуча колись усмішка під час читання злізла, змінившись виразом нудьги. Не те, щоб ці оповідання бездарні або нічого не варті. Талант не проп’єш, талант грибочками не витравиш. По-своєму «П5» цікава, не позбавлена класних епізодів річ – взяти хоч би «Некромент» із його брутальною буквалізацією вислову «лежачий поліцейський». Та від Пєлєвіна ми чекали більшого. А так – це посередня книжка. Передбачувана. Пісна. Прохідна. Словом, погана. Отакі мої невтішні 5П.
Але є одне «але». До цього я трішки лукавив і, кажучи про п’ять оповідань, насправді розповідав про чотири із них. Останній твір книжки під назвою «Асасин» потребує окремої розмови, тому що він інший у всіх сенсах. По-перше, в ньому йдеться не про олігархів сучасної Росії – дію перенесено в Середньовіччя, в знаменитий своїми вбивцями замок Аламут. По-друге, це оповідання якісно перевищує всі попередні. В ньому юний асасин Алі в найкращих, так би мовити, традиціях європейської прози духовно зростає й пізнає себе та навколишній світ, доходячи, зрештою, неймовірних висновків. Іронія «Асасина» просто блискуча, будь-який натяк на туманну містику відсутній, а ціла купа моментів спонукають до проведення плідних аналогій із ближчими до нас реаліями. «Асасин» однозначно вартий прочитання, і це, на жаль, єдиний твір у книжці, про який таке можна сказати напевно.
Картина не без світлих плям, але загалом невтішна. Та ще й видавництво, у найкращих традиціях нашої ринкової економіки, всюди хоче обхитрити довірливого читача. Про способи піару я вже згадав, а крім того, саму книжку видруковано на невиправдано товстому папері з великими літерами, інтервалами й відстанню між літерами. Реально там сторінок на 150 тексту. Зроблено все, аби книжка виглядала якомога соліднішою, й продати її можна було дорожче, тим більше все одно куплять – є підстави думати, що всі 150 000 примірників накладу. Тому, аби не збагачувати й без того жирне видавництво, краще скачайте її з мережі. А там уже вирішуйте, що саме читати й чи робити це взагалі. А свій скромний погляд я вже висловив.
