 |
Історію пишуть переможці. Оскільки Україна рідко перемагала, то її історію писали й переписували вороги. Перед сучасниками стоїть надзавдання – продертися крізь накинуті чужинцями міфи й брехню, повернутися до себе справжніх. Прислужитися цій великій справі можуть і мусять фахівці.
«Держава не твориться в будучині, держава будується нині». Ці рядки Олега Ольжича могли би бути епіграфом до книжки львівського історика Ярослава Грицака «Життя, смерть та інші неприємності». І то лише один варіант. Міг би стати у пригоді й рядок Ліни Костенко: «нічого, все це вилікує смерть». Головній темі книжки цілком пасував би й вірш Тараса Мельничука: «Наче в світі є дві України, але нас не любить ні одна». Кілька варіантів епіграфу свідчать про відкритість збірника есеїв – він, мов гарний художній текст, лишає місце для читацького домислювання, дає можливість читачеві відчути себе співтворцем історії, повіданої професором.
На київській презентації Ярослав Грицак переконував: своєю книгою він мав на меті заспокоїти сучасників. Йдеться, мабуть, про тих українців, які, за відомим висловом Володимира Винниченка, не втнуть української історії без дози заспокійливого. Спроба заспокоїти виглядає дивно, адже авторське бачення сьогоденної України не вельми радісне, а прогнози геть похмурі. Книжка рясніє цифрами, статистичними даними, ретельно систематизованими в таблиці. Грицак не лише аналізує вже відомі факти, а й подає нову інформацію. В одному з найбільш інформативних есеїв професор береться до деміфологізації постаті Івана Франка, записаного в комуністичні святці як «український поет № 2». Про несимпатичні франкові риси Грицак говорить стримано. І серед стримуваних почуттів передусім відчувається любов до земляка. А тому й «розвінчування» не виглядає як потоптування кумира. Сам автор пояснює (правда, з іншого приводу) – критика без любові перетворюється на злий сарказм.
Ярослав Грицак чимало сторінок присвятив регіональним особливостям Заходу і Сходу України, а також впливу такого поділу на темпи та перспективи поступу держави. Проте ані словом не прохопився про особливості кримської ситуації. Розчищуючи місце для нових міфів, які у подальшому можуть об’єднати «дві України», сам автор мимоволі сприяє появі «міфологічного бур’яну» в українському «городі». З текстів Грицака можна зробити висновок, що донецькі українці ментально не відрізняються від мешканців Криму. Проте, є підстави вважати, що це не так. Відомо, що у Криму не тільки вважають вояків УПА злочинцями, як і на Півдні та Сході України. На півострові проросійські активісти, не криючись, схвалюють геноцид кримських татарів та інших меншин. Сталінізм досі не «закатано» у бетон українського закону. Він благополучно існує на значній частині території з мовчазної згоди української влади та за прямої підтримки влади російської. І тут виглядає сумнівною теза автора: не важливо що говорять політики, а важливо як вони говорять.
Між тим, у Криму значна група етнічних росіян і українців з українськими (а, можливо, й не тільки українськими) паспортами демонстративно стає на бік зла, пропагує колективну відповідальність народів за вчинки окремих представників цих народів. Кримські сталіністи та їх покровителі у Києві сповідують язичницький принцип монгольської орди – за зраду одного карати десятьох. При цьому недавні гонителі релігії кричать про свою приналежність до канонічного православ’я.
Ярослав Грицак закидає сучасним авторам ігнорування церкви як важливого чинника в суспільному житті. Однак, для самого Грицака церква виступає радше як символ духовного елементу держави. Історик виокремлює лише греко-католицьку та православну церкви. Решту відмінностей залишає поза увагою. Хоча церква таки стала інструментом впливу на Україну: Ватикану – через греко-католицьку, Кремля – через Київську митрополію Московського Патріархату. Безпорадні спроби української влади посприяти створенню єдиної помісної церкви з тією ж метою – впливати на громадян, маніпулюючи їхніми релігійними почуттями, – автор також залишає поза межами есеїв. Нехтування цими фактами в авторських засновках змушують прискіпливого читача сумніватися у точності прогнозів історика.
Говорячи про перспективи розвитку України, професор із міста Лева залучає до внутрішнього українського обігу поняття російської пропаганди. «Не бачу, що може живити економічне зростання України, окрім того, що Україна крастиме російські нафту й газ, або спекулюватиме своїм геополітичним становищем», — прорікає Ярослав Грицак. Цікаво, які є підстави вважати, що Україна може красти транзитні енергоносії? Чи, може, правий був колишній президент Росії В.Путін, коли стверджував: українці «тырят» газ? Некритичне повторювання російських кліше справляє прикре враження та залишає підозру, що професор не завдав собі клопоту розібратися в економічній складовій російсько-українських стосунків. Справді, попереднє керівництво України визнало державним боргом газ, поцуплений компаніями Ігоря Бакая. Прикметно, що до Бакая росіяни претензій не мають та надали йому поза чергою російське громадянство. Хай би там як, але вкрадений газ міг бути основою кількох приватних статків, та аж ніяк не основою української економіки.
Дещо несподіваним виглядає і твердження Грицака про нескінченність історії. Та історія, яку досліджує професор та його колеги, неодмінно закінчиться в Судний День. Так, принаймні, вірять усі адепти авраамічних релігій. Попри демонстративну відстороненість від релігійного аспекту історії, професор Грицак змушений дослухатися до поради ченця про сучасну форму посту – дарувати ближнім свій час. Цей різновид посту для віруючих навряд чи стане альтернативою традиційному утриманню від тілесних задоволень. Але як один із способів послабити зашморг історії на власній шиї – чом би й ні?
