Не варто гратися з нелюбов’ю

Федір Толстой. Нарциси

У статті Петра Кралюка «Література не винна?» є дві групи претензій — до української нації та до української літератури. Одне з цих зауважень українцям автор повторює (раніше він висловив його на сайті «ЛітАкцент» у матеріалі «(Не)реабілітований князь Ярема»): було б краще, якби у ХVІІ ст. не розгромили Річ Посполиту.

Тож найперше — про трени за Річчю Посполитою. Історія не знає умовного способу. Немає таких терезів, на які можна покласти польський шовінізм і московський шовінізм і визначити, який із них «кращий» для українців. Останніх історія неодноразово навчала покладатися лише на самих себе. Бо як їм жилося під королівським правлінням? Брутально витискувалися із суспільного буття релігія, культура, мова, азбука православних простолюдинів, шляхтичів і навіть великих панів… Ще відішлю П. Кралюка до початку «Літопису Самовидця», де викладаються причини «війни Хмельницького». Багато чого пояснює, скажімо, згадка Самовидця про те, що польські шляхтичі зазвичай самі не господарювали на зайнятих шматках Володимирової Русі, доручаючи цю забарну справу євреям-орендарям. Щоб відчинити церкву для хрещення дитини, щоб половити рибу у споконвіку знайомій річці у неврожайний рік і т. п., — на все це православному аборигенові давав або не давав дозвіл орендар… Від доброго життя люди не пішли б потім на криваву січу.

Заходи Хмельницького порівнюються з теперішньою «деструктивною бездержавницькою поведінкою наших зверхників, та й, зрештою, народних мас», що тих керівників обирають. Усе це змусило мене пригадати, яку характеристику давав Кралюкові як своєму авторові журнал «Київська Русь» (№3 за 2006 р.) перед публікацією його повісті «Зона»: «…відчуває себе українцем (хоча не в захопленні від цього етноніма)». Після таких саморозкрить хочеться поставити панові Кралюку логічне запитання: «Тоді навіщо ви напружувалися з тим матеріалом «Література не винна?»? Чого чекати від цих безверхих українців? Вам не все одно, яка у них література?»… Але докори українським письменникам П.Кралюк усе ж висловив, і вони, на мою думку, варті уваги.

Центральне зауваження, здається, оце: сучасна українська література не виконує свою комунікативну функцію, борсається у безповітряному просторі читацької неуваги. Так, комунікативна функція — головна. Якщо літературознавці придумають ще з десяток функцій, все одно ті будуть зіперті на неї, основоположну. Письменник пише не для прибульців, не для «братів наших менших», а для того, щоб побачити підтримку або заперечення в інших людських очах. Писання для самовираження вигадали псевдоестети.

А ще вони (в Україні) заговорили сьогодні про «легкі» й «важкі» теми для літератури. З’явилися різного штибу «захисники»: не чіпайте молодь, хай собі пишуть, як хочуть. Суспільну тематику назвали «політикою», і це слівце стало мало не лайкою… Це при тому, що ніхто ж нікого й не чіпає! Просто дивимося, громадяни України, що витворилося з нашого мистецтва слова. У старших сяк-так продовжуються пошуки у сферах і форми, і змісту. А от замість літератури нової генерації виник «закритий клуб», члени якого не пишуть, а «насолоджуються», маючи часом про насолоду дуже непевне уявлення. Деякі з них не здогадуються, що самі по собі теми, тропи, прийоми, формальні викрутаси («є знаки — нема знаків», «є великі літери — нема великих літер») нічого не варті. Усе вирішує серце художника. Усе вирішує талант. І повість про «дику» шахту може бути у сто разів цікавіша за будь-яке «Перламутрове порно».

Під «політикою» найчастіше розуміють тенденційність, яка у більшості авторів нівелює художність. Проповідь, дидактика також її вбивають. Це очевидні недоліки. Завчивши це, ми забуваємо, що очевидне деколи коригується. Особливо в мистецтві, де над усіма правилами вивищується творча оригінальність або талант. Потворним виглядає тенденційний вірш-«паровоз» зі збірки якогось радянського поета. Але ж відчувається своя тенденційність, скажімо, у творчості Миколи Холодного. Дивним чином вона не суперечить естетиці:

А наша слава впала на порогах.
Пішла від нас десятою дорогою.
Сидять собаки у блискучих «Волгах»,
а мої друзі десь сидять за Волгою.
Хай буде ж славен український лоб,
яким з-під чобота ми так чудово бачимо.
Стоїть безпашпортний за хлібом хлібороб,
стоїть і заздрить він життю собачому
(«Собаки»).

Є тенденційність і тенденційність. Справжньому талантові під силу будь-який визнаний літературознавцями негатив перетворювати на корисний літературний прийом…

П. Кралюк справедливо зазначає, що феномен художньої літератури має свої початки й історію розвитку. Цю історію треба знати. Молодим авторам порадив би таки розібратися, куди вони потрапили, назвавшись українськими письменниками. Можна, наприклад, погортати «Кобзар». «І мертвим, і живим…», «Кавказ», «Як умру, то поховайте…», «Юродивий» — чиста тобі тенденція, проповідь, неприкрита «політика»… Почитаймо перші дві збірки Павла Тичини, «Сонячні кларнети» і «Замість сонетів та октав». Однією він вітав українську революцію, у другій вихлюпнув біль з приводу її несправдження… Заберіть «політику» з творів Миколи Хвильового і Тодося Осьмачки, мало що залишиться… «Земля» Олександра Довженка, «Чотири шаблі» Юрія Яновського… Перечитаймо вірші Миколи Вінграновського, Ліни Костенко, інших шістдесятників… Можна зрозуміти, що так звана «політика» є сильнішим знаком упізнавання української літератури, ніж «ідейний естетизм» (хоч і його у всі часи не бракувало).

Ще одне зауваження П.Кралюка: «Сучасна українська література так і не змогла осмислити ні реалій модерного «дикого капіталізму»; ні явища масової трудової еміграції; ні тієї політичної вакханалії, що вже стала хронічною у нашій державі. Зате маємо купу текстів, котрі інакше, як «втечею від себе», не назвеш». Справедливо. Цю ситуацію можна ще пояснити фізичними законами. Нинішній настрій наших авторів видається мені відбійною хвилею від минулих явищ. Свого часу радянські ідеологи картали письменників за дрібнотем’я, змушували їх «оспівувати людину праці, нашого сучасника». Тож українські літератори, вирвавшись з-під опіки парткомів, стали розвиватися. І дорозвивалися до чогось геть протилежного. Горезвісне дрібнотем’я взагалі зробилося розповсюдженою модою.

Тут — не про ВИХОВАННЯ літературою когось! Очевидно ж, що старші письменники хотіли б побачити в молодих таки свою ЗМІНУ. Не за схожістю творчості (творчість має бути геть новою!) — за групою крові. Хочу повторити один коментар до матеріалу «Література не винна?», з яким згоден: «Хіба опоненти естетів-космополітів закликають до впливу на маси? Хочеться деколи, гортаючи книжечку якогось кучерявого автора або пробігаючи статтю надміру просунутого молодого критика, зрозуміти, як впливають на них — маси. Як впливає на них… територія, на якій вони начебто народилися».
Несповідимі шляхи Господні. Те, що пропонує один критик, другий з порога відкидає, також… рятуючи літературу. Ігор Самохін («Сім міркувань на захист літератури»)» намагається довести, що П. Кралюк не правий. Хоч той не оперує наївностями з арсеналу радянських літературознавців, молодий критик робить вигляд, що Кралюк має на увазі саме їх і «остуджує» його натяками типу: вихованням суспільства має займатися держава. Змінилися засоби масової інформації, і «нині література третьорядна за своїм значеням і впливом», вона «дозволяє собі погратися». Тон розповіді поміркований, але бадьорий. Деколи поміркованість зникає, залишається лише «бадьорість»: «Просто мислити (!— М.С.)) інколи слід таки реально й звертати увагу на те, що болить усім громадянам країни, а не лише жменьці національно свідомої еліти, або лише україномовним, або лише українцям…». Читаю далі і ніби переношуся на з’їзд комуністів чи Партії регіонів: «Таке враження, що викорінення російської мови дозволить викорінити корупцію, а посилення патріотизму в літературних творах прискорить вступ до Євросоюзу». Он воно як. Письменникам дозволяється й деколи МИСЛИТИ, не лише гратися. Мабуть, за Самохіним, письменникам і «виховувати» треба, тільки не так, як бачиться Кралюкові, а — як хочеться Самохіну… Антон Чехов казав, що, читаючи текст, він може багато розповісти про автора. Наприклад, він може відчути, чи любить автор, щоби, коли він їсть, за спиною стояв лакей. Що можна подумати про І. Самохіна, як його відчути тоді, коли він, згадавши про О. Забужко, Ю. Андруховича, С. Жадана, підсумовує: «Навіть патріотизм (у них — Ред.) є. У помірних дозах»? Чи коли пересмикує — щодо викорінення російської мови в Україні (більшість люду, навпаки, бачить недостатню, дуже кволу боротьбу за зміцнення позицій державної мови, а ніяк не нищення російської)? Чи коли твердить, що «національно свідомої літератури в нас немає, хіба що байки про козаченьків та повстанців» (я одразу пригадую мемуари української партизанки Марії Савчин, видані «Смолоскипом», або хоч би й новели Василя Портяка)? Нехай кожен зважить сам. Я ж бачу постать, далеку від теорії «мистецтво для мистецтва».

І. Самохін дозволяє собі, іронізуючи, називати старших колег, П. Кралюка і Р. Харчук, «бійцями літературного фронту». А на якому фронті тримає він себе?.. Термін «фронт» ужито. Оце тОму, хто його вимовив, він якраз і підходить. Бо хто пропонував вигнати іншого автора (Петра Іванишина) зі сторінок сайту? Самохін. То нема чого вдавати із себе безстороннього естета… Таким естетам дай у руки владу, вони таку цензуру запровадять, що й Сталіна здивувала б.

Про що все-таки сперечалися? Про літературу? Так. Але й — про речі об’ємніші: чи будуть люди у творах сучасних письменників упізнавати самих себе, своє давнє і сьогочасне, чи відчують співчутливе письменницьке серце з його людським ідеалом, який допоможе вирости їхнім дітям і народити своїх дітей; чи там будуть нарваність, нерозвиненість і занепадництво літературних підмайстрів, які спробують годувати читачів тим, що їдять самі в силу малограмотності, лінощів та зіпсованості.

Двоє сперечалися про українську літературу, а фактично про українців, при цьому виставивши, по-різному, дві свої до них «нелюбові». Чи можливе таке в природі? Думаю, ні. Якщо сперечаються, і то по-справжньому, то хтось таки прикидається. Я, скажімо, готовий побачити у відповідних заявах П. Кралюка не так нелюбов, як досаду через історичні й теперішні невдачі одноплемінників, якийсь перегук із Франковим «Я ж не люблю її // З надмірної любови»… Мені б хотілося так думати.

Від редакції
Пропонуючи Вашій увазі погляд Миколи Суховецького, не залишаємо сподівань, що в подальших міркуваннях про місію літератури дискутанти частіше оперуватимуть фактами й тенденціями письменства — власне, конкретикою літературного процесу, без якої будь-які судження — «провисають».