Що ми знаємо про сучасну французьку літературу? Чую вигуки: Фредерік Беґбедер, Мішель Уельбек, Катрін Брейя, Жюльєн Грак… Якийсь космополіт, літературознавець чи співробітник Французького культурного центру назве ще кількох. Частка перекладів французьких текстів – дрібка на українському книжковому ринку. Заощадливий він у нас щодо сучасної світової літератури. Скупий. Тож надто часто мусимо купувати розмитнені російські передруки у м’якій обкладинці за 30-50 грн. Сподіваючись на інтенсивне розмноження українських «перекладанців», знайомимося з Катрін Панколь – однією з найчитаніших сучасних авторок французької жіночої прози.
Катрін Панколь народилася в Касабланці (Марокко). До Франції потрапила в 5-річному віці. Працювала викладачем французької та латинської мов, багато років віддала журналістиці. Писала для журналів «Paris-Match» та «Cosmopolitan». З 1979 року почала писати книжки. Успіх прийшов відразу: перший роман «Спочатку я» («Moi, d’abord») розійшовся тиражем 300 000 примірників. Катрін Панколь на кілька років переїхала до Нью-Йорка і продовжувала писати. Сьогодні вона повністю присвятила себе літературі. Усі 12 романів мали успіх і були перекладені багатьма мовами. Останній, тринадцятий, вийшов у лютому 2008 року під назвою «Повільний вальс черепах» («La valse lente des tortues»).
— Ви – досвідчена авторка текстів. Що важче написати: текст короткого жанру (статтю, есе) чи роман?
— Я думаю, це три різні речі, навіть три різні професії. Пишучи есе, використовуєш ідеї «з голови». Думка має бути дуже ясною, щоб читачі зрозуміли, що ти хочеш сказати. Для написання статті треба мовби взяти читача за руку і провести по висловлених думках, зачепити, щоб він захотів дочитати до кінця. Для цього статті потрібен певний ритм. А в романі стаєш на місце героїв, передаєш їхні думки, емоційний стан… Пруст писав: якщо в романі висловлені якісь ідеї, він – наче подарунок, на якому залишили ціну. Пишучи роман, я стаю персонажем: дівчинкою 13-ти років, 70-літньою дамою, паном середніх літ… Я мовби звільняюся від власної особистості.
— Коли Ви пишете, час минає швидко чи повільно?
— Дуже, дуже швидко. Інколи кажу собі ввечері: трошки щось попишу, починаю, скажімо, об одинадцятій, потім дивлюся на годинник – ах, вже третя ночі!..
— Коли починаєте новий текст, чи слухаєтеся першого імпульсу?
— Ні, вже вийшла моя тринадцята книга, і я маю звичку… Весь час спостерігаю за чимось, реєструю і навіть коли не пишу, в голові весь час робота. Враження, почуття нашаровуються, як у матраці. Потім стається якась незначна річ, що підштовхне до думки про писання – інформація по телебаченню, бандаж на нозі перекладачки, форма ваших окулярів…
— Спілкуючись із успішними авторами, дуже багато людей ставлять одне й те ж тривіальне запитання про секрети успіху. А Ви вірите в них?
— Ні, не вірю. Якби вони були, їх би давно розпізнали й використовували.
— Довгий час Ви працювали журналісткою. У кого з відомих історичних постатей залюбки взяли б інтерв’ю?
— Два мої захоплення – Бальзак і Чехов. Я читала всі їхні п’єси, біографії та взагалі все, що про них написано.
— Вас називали феміністкою?
— Безумовно.
— В Україні жіночу прозу часто вважають феміністичною (іноді – безпідставно). Подекуди нею захоплюються й чоловіки. А як ставляться у Франції до текстів, які жінки пишуть для жінок? Чи вважаєте Ви себе авторкою жіночої прози?
— Це трохи складно. Французькі чоловіки стверджують, що не читають романів. Це правда: 80 % романів купують жінки. Та на своєму сайті я знаходжу багато відгуків від чоловіків. Значить, вони читають романи, але самі не купують – беруть у дружин, родичок, подруг. Проте чоловіки ставляться до жіночої прози зверхньо й рідко зізнаються, що читають жіночі романи. А в рейтингах продажів – самі жінки…
— Ви багато подорожуєте. У якій країні зробили найбільше відкриттів?
— Відповім просто: кожна нова культура є цікавою. Це душа країни. Я дуже задоволена, що приїхала сюди. Ваша культура відрізняється від західної й залишається дуже своєрідною. Є країни, в яких почуваєшся сумно й незатишно: тамтешній колорит поглинутий панівним американським. Я народилася в Марокко. Тепер там забагато туристів, країна змінюється, деформується і втрачає свою душу. Вражає уніфікація всього – хмарочоси, стандартні готелі, всюди – макдональдси й кока-кола…
— Як Ви вважаєте: коли люди багато подорожують, чи можуть вони таким чином знайти себе?
— Так. Я жила 10 років у США. Приїхавши туди, не відчувала себе ні француженкою, ні європейкою. А повернувшись, зрозуміла: я – француженка і європейка. Тільки потрапивши до іншого культурного середовища, починаєш розуміти й оцінювати відмінності. Тільки поживши за кордоном, я розрізнила своє й чуже.
— Франц Кафка писав: «Що можливо, те стається. Стається тільки те, що можливо». Чи співвідносна, по-Вашому, ця думка з коханням?
— Кохання – наче ціла країна, велика й неосяжна тема. Колись із коханням було легше: чоловіки й жінки відігравали свої ролі. Це було більш чітким і зрозумілим. Тепер жінка відіграє з десяток різних ролей, чоловік – три-чотири… Все змішується. Складно знайти й окреслити ставлення.
— Як Ви ставитеся до стриманості? Це чеснота чи навпаки? Чи повинен письменник бути стриманим?
— Стриманість для письменника – позитивна риса, адже щоб писати, треба вміти спостерігати здалеку. Плач дитини, хода жінки, інше явище… Треба віддалятися, щоб зуміти все описати.
— Якщо порівняти Ваше життя із книжковою шафою, книжки яких жанрів стояли б там? Можливо, якісь конкретні тексти? А як би виглядала сама шафа?
— Книжки, що могли б утілити моє життя… Важко відповісти. У визначних літературних героїнь завжди все пов’язано з коханням: це Анна Кареніна, мадам Боварі, Шарлотта Бронте… Вони не працювали й не були вільні, а тепер усе змінилося. Тоді жінка думала про кохання. Сьогодні вона думає про нього, та при цьому має працювати, виживати в середовищі, пристосованому для чоловіків, заробляти гроші й думати про купу речей. За приклад можна взяти письменницю Колетт. Не її романи, а біографію, бо ця жінка робила все: грала в театрі, писала, продавала косметику, була матір’ю і дружиною трьох чоловіків… Або Жорж Санд. Я б порівняла своє життя з їхніми історіями, бо не знаю героїнь сучасних романів, які б утілили постать сучасної жінки. А щодо шафи, то всі стіни мого помешкання зайняті книжками. Підлога теж. Між усім цим потрібно маневрувати: я живу у світі книжок.
Розмовляла Аніта Грабська
Народилася 28 січня 1990 року в м. Перм. Дегустаторка літер. Студентка Інституту журналістики. Друкувалася у виданнях: „Голос України”, „Свобода слова”, „Високий Замок”, „College” (список підростає). Науковець-початківець. Інтереси: бібліофілія, масова свідомість, міфи, якісні рецензії, Deutsch, мандри, етнофести, джаз, Айкідо, бальні танці, коні, ковзани.
