 |
Дві книги — біла й чорна — лежать переді мною на столі. Видані під одною назвою і в одному (NB! — польському) видавництві переклади (NB! — виконані одним перекладачем) української поезії другої половини ХХ ст. Ці книги дуже ошатні. У білій — на 222 сторінках — 220 віршів, написаних 20 поетами. У чорній (вона — перевидання білої) — також 20 поетів. Я дивлюся на ці книги — й думаю про те, чим для Польщі є поезія. І чим для Польщі є Україна. І чим є ця (чи, може, все-таки ці — ця і ця?) антологія.
Тому що антології, як відомо, бувають різні. Все залежить від стратегії та мети упорядника. Від моменту. Від готовності чи не готовності читацької аудиторії. Від ринку. Від випадку.
Богданові Задурі та «Бюру Літерацкєму» на момент виходу книжки відверто пощастило із Помаранчевою революцією — і з гострим спалахом інтересу до України. Але антологія Задури, як показав час, виявилася набагато кращою, аніж наша Помаранчева революція. Чеснішою. Прагматичнішою. Далекогляднішою. Довговічнішою. Будучи, в певному сенсі, даниною моді, антологія «Вірші завжди вільні» — якщо на це дивитися з перспективи кількох років, що минули відтоді, як вона побачила світ, — сама певним чином сформувала у літературній Польщі моду на українську поезію, чи принаймні неабияк посприяла утвердженню доброї репутації нашої найновішої літератури. Бо особисто я переконана, що активну присутність молодих українських поетів на сторінках численних польських літературних журналів значною мірою уможливила саме комерційна, і не тільки, успішність цієї антології. Фактично, це приголомшливий, карколомний успіх — успіх, який розкладається на стратегічну багатоходівку, бо після антології української поезії те ж таки «Бюро Літерацке» окремими книгами видало вірші Василя Махна («34 вірші про Нью-Йорк і не тільки», 2005), Сергія Жадана («Історія культури початку століття», 2005), Юрія Андруховича («Екзотичні птахи і рослини», 2007; «Пісні для Мертвого півня», 2007), усе — в перекладі Богдана Задури, триває робота над новими перекладами сучасної української поезії.
Бо ж не секрет, що всяка добра антологія, безумовно, засвідчує традицію і, безумовно, її формує. Антологія — спроба класифікації. Поетична антологія — документ поетичного покоління, поетичного угруповання, поетичної «тусівки», але насамперед — це документ конкретного зрізу літератури, це список імен. Підготовлена Богданом Задурою антологія «Вірші завжди вільні», будучи найактуальнішим і найповнішим виданням сучасної української поезії польською мовою, у сприйнятті польських читачів є своєрідним каноном цілої нашої літератури.
То що воно таке, ця антологія? Яка вона — з моєї українсько-польської перспективи, адже я не хотіла би, перефразовуючи відомого польського критика Ярослава Клейноцького (J. Klejnocki, Za gardą, «Nowy Nurt» 1995, nr 21 (39), s. 10), розгледіти у цих віршах більше, ніж те, що бачу в них суто для себе.
Отож: яка вона — ця антологія — суто для мене?
На це питання відповісти дуже легко. І — дуже важко, тому що легко. Здавалося б — усе просто. Друга половина ХХ ст. Навіть Жадан, Бондар і Сливинський — дебютанти 90-х. Але коли я спробувала означити хоча б одне покоління, виявилися колосальні лакуни. Ось автори антології: Дмитро Павличко, Емма Андієвська, Микола Холодний, Григорій Чубай, Микола Рябчук, Наталка Білоцерківець, Юрій Андрухович, Олександр Ірванець, Віктор Неборак, Костянтин Москалець, Євген Бруслиновський, Володимир Цибулько, Василь Махно, Назар Гончар, Роман Садловський, Іван Лучук, Галина Петросаняк, Андрій Бондар, Сергій Жадан, Остап Сливинський. А ось — репліка від видавництва: «20 сучасних українських поетів. Антологія Задури, не замахуючись на те, аби представити повну панораму сучасної української поезії, є, однак, найширшою на сьогодні у Польщі її презентацією. Це друге, виправлене видання книжки».
І тут усе начебто правильно, але, водночас, і неправильно, тому що — навіть якщо весь час пам’ятати обрану Задурою стратегію перекладати суто неримовану поезію — де ж усе-таки Стус і Герасим’юк? Чому їх нема навіть у «другому, виправленому» виданні?
Я розумію, що волею упорядника було включати або не включати до антології чудових поетів Бабовала (бо є Андієвська) чи Малковича (бо є Білоцерківець). Але Стус і Герасим’юк — це все-таки канон. Український і європейський. Це так, якби упорядник антології польської поезії ХХ століття не включив до неї творів Герберта і Ружевича. Така лакуна ламає структуру, деформує ієрархію. Вона свідчить про погляд із наперед заданою зміщеною перспективою. Так буває, коли дивляться занадто здалеку. Або трохи збоку. Бо, попри все, Бруслиновський і Стус, або Цибулько і Герасим’юк — постаті неспівмірні. З іншого боку, характерний нюанс: Бу-Ба-Бу і ЛуГоСад представлені в антології у повному складі. То невже проблема відсутності (неприсутності) автора аж настільки залежить від його належності (неналежності) до якої-небудь групи — якої-небудь окресленої спільноти, більшої або меншої?
Бо не треба мати ілюзій: поезія не існує сама по собі, вона, хочемо ми цього, чи не хочемо, вписана в безліч найрізноманітніших дискурсів; у поезії в будь якому разі щось і до чогось кріпиться. Щось до чогось — і хтось до когось. Ну так, у поезії були великі самітники — Емілі Діккінсон, Волес Стивенс, Вітмен. Але, може, я просто чогось не знаю?
Тому що я справді багато чого не знаю. Я справді не знаю, із чим (дивлячись із моєї суб’єктивно української, а не з об’єктивно польської перспективи) — от власне, із чим мені співвідносити антологію Богдана Задури.
Упорядник антології (не менше, а може, навіть і більше, аніж читач) повинен співвідносити тексти цієї антології із контекстом — епохи й ситуації, сукупності протистоянь тощо. Тому що антологія — це ще також і жест, це задокументований спосіб рефлексії. (У даному випадку — зокрема, рефлексії над Іншим. А можливо, точніше, — над Іншим як собі подібним, бо антологія Задури не протиставляє, а співвідносить. Подекуди — з ледь вловимою поблажливою ноткою: мовляв, у нас таке теж є. Або: це вже у нас десь було). Це дуже гарна риса, бо вже в самій природі поезії присутня орієнтованість образу на якусь універсальність, на специфічну тотожність дерева і Дерева, сонця і Сонця, слова і Слова, світу і Світу, вірша і Вірша — тобто того, що є, й ідеї того, що є.
З іншого боку, в оцих неприсутностях і присутностях усередині антології вгадується ще один оціночний жест поета й упорядника, але водночас і читача, який може бути окреслений словами: «У нас так уже не пишуть». У принципі, це дуже правильно; це й справді так. У Польщі поезія пишеться зовсім інакше — це надзвичайно точне спостереження.
Упорядник такої антології мусив опинитися перед дуже непростим вибором, додатково обтяжений страхом не догодити читацькій аудиторії — і водночас, як це не дивно, страхом продешевити. Продешевити не в меркантильному сенсі, а продешевити, зробивши не той вибір. Бо можна було вибрати або найоригінальніших, із найбільш індивідуальним письмом, або найвідоміших, або найамбітніших, або дисидентів, або друзів, або жінок, або чоловіків, або вибирати, виходячи із критеріїв поетичної мови (наприклад, метафоричності/неметафоричності), або — за критерієм еталонності, або — тому що це мейнстрим, або — щоби було всього потроху.
Антологія Задури — і це її плюс — це антологія, упорядник якої явно не продешевив. Мінус же цієї антології полягає у тому, що, не продешевивши, він водночас багато чим пожертвував. Зокрема, незважаючи на назву — «Вірші завжди вільні» — в цій антології, як на мене, відчутне щось схоже на самообмеження, майже невловна, та все — ж відсутність внутрішньої свободи.
Не знаю, чи можна говорити про поетику антології в цілому — тобто, чи це можна робити в принципі, але якщо би я дозволила собі припустити, що така можливість усе ж існує, то я неодмінно наголосила би на тому, що в антології, упорядкованій Богданом Задурою, ліричне (тобто — емоційно забарвлене) висловлювання максимально редуковане.
Відповідно, тексти, вибрані упорядником, у своїй сукупності для української літератури у якомусь сенсі атипові. Атипові хоч би й тому, що у тяглості від Павличка до Андруховича верлібр аж ніяк не домінував. Він був представлений знаковими для української літератури іменами (Богдан Бойчук, Богдан Рубчак, Юрій Тарнавський, Віктор Кордун, Василь Голобородько, Микола Воробйов, Тарас Мельничук, Олег Лишега, Оксана Забужко тощо), але все ж таки не домінував. Взагалі — і це важливо — український вільний вірш аж до початку ХХІ ст. настільки суттєво відрізнявся від вільного вірша у польській традиції, що в окремих випадках (Кордун, Голобородько, Малкович, Герасим’юк) ішлося би про переклад радше не з мови на мову, а з культури на культуру. Тому що український неримований вірш (на відміну від польського верлібру) аж до початку ХХІ ст. — живий і пульсуючий, стихійний, запаморочливо-емоційний (як у Забужко), мерехтливий, метафоричний.
Задура свідомо й мудро пожертвував емоційністю, яка у сприйнятті польського читача, навіть рафінованого, є практично екзальтованістю, — і зірвав банк: від часу першого видання — до другого — антологія “Вірші завжди вільні” кілька разів додруковувалася. Ще б пак, адже це справді чудова антологія. Цю антологію дуже хвалять.
Я також її дуже хвалю, і навіть більше: я цілком щиро віддаю їй належне. Ця книга справді подвижницька.
І водночас мені дуже сумно.
Мені здається, що ця ледь-ледь вихолощена, бо позбавлена здорової патетики і розхристаної екзальтованості, комерційно успішна антологія під чудовою назвою «Вірші завжди вільні» є майже неспростовним свідченням екзистенційної самотності української літератури.
На Заході так, як у нас, уже не пишуть.
