 |
Двоголовий орел — блискуче-білий (замість золотого) й рельєфний на дотик, всипаний дрібнюсінькими кришталиками. Від правого крила відпадає невеликий шматок. Усе це — на ядуче-червоному тлі, а доповнюють картинку виписані характерним «давньоруським» шрифтом ім’я автора та назва. Таким чином, уже обкладинка (точніше, суперобкладинка) нової книжки Владіміра Сорокіна викликає в свідомості всі конотації, необхідні для читання та отримування від цього насолоди.
Звісно, не факт, що ви отримаєте насолоду, але факт, що збірка оповідань «Цукровий Кремль» задумувалась як солодка антиутопія про майбутнє Росії. Втім, як і кожна антиутопія про майбутнє, ця книжка більше розповідає про сучасність. Сорокін два роки тому вже видав роман «День опричника», дія якого відбувається в Росії 2028 року, а ось тепер він продовжив обживати вигадану ним територію. Якщо минулого разу ми мали справу з монологом одного героя — Комяги, то тепер автор пропонує розмаїття персонажів, їхніх голосів та поглядів на світ, великий колаж із чудесних жителів чудесної країни, якою буцімто вже за двадцять років може стати наш північний сусід.
Ця країна відкинула цінності Червоної Смути (комунізм) та Білої Смути (після комунізму), у ній, як було в старі добрі часи, править добрий і розумний Государ, і допомагає йому православна церква й опричники. На щастя, Захід із його онаністами та гомосексуалістами не заважає, бо мудрий правитель відгородився Великою Російською Стіною, а для економічних потреб вистачає добрих друзів-китайців. Таке повернення у допетровські часи не означає відмову від прогресу: «мобіло», «розумні машини» та роботи стали невід’ємною частиною побуту, а замість телевізійного звернення до народу цар віддає перевагу власній з’яві в білих хмаринах над білим (так-так, саме білим) Кремлем.
Неперевершений стиліст Сорокін не міг не відтворити староросійської мови у спілкуванні персонажів, яке зарясніло словами штибу «надобно», «токмо» і «кабы». Через усе вищезгадане книжка місцями більше скидається на якусь чудернацьку російську народну казочку. Підсолоджена вона отим самим цукровим Кремлем, не метафоричним, а справжнім і дуже їстівним, який шматками переходить із оповідання в оповідання, мов естафета. Казковий не лише антураж, казковим видається і життя цих щасливих росіян майбутнього. Будучи у Львові, Сорокін відзначив, що його антиутопія із тих небагатьох, у яких усім живеться чудово, але це все одно антиутопія. Від великої кількості цукру в роті поволі стає неприємно. Казкова дійсність при ближчому погляді виявляється моторошною.
Форма невеликих оповідань дозволила вигадливому Сорокіну задіяти багато літературних технік і стилів. На жаль, такий різнобій впливає на перепад рівнів творів. Деякі кавалки максимум допомагають глибше пізнати показувану дійсність, а деякі взагалі нічим не відкладаються в пам’яті. Та є і справді варті уваги оповідання. Наприклад, «Сон», у якому дотепно й стилістично бездоганно передано, як відчуття влади та патріотизму може стати тілесним і еротичним. «Лист», написаний у формі листа, захоплює психологічною напругою та мовною вакханалією, що дозволяє пригадати «старого» Сорокіна. Не менш психологічно і вражаюче виписано «Петрушку», оповідання про карлика із царського театру, який жорстоко напивається горілки в компанії хатнього робота. «Черга» цікава тим, що майже дослівно повторює початок раннього сорокінського однойменного роману, тільки тепер замість застійного радянського життя маємо «православне» російське — не менш застійне і не менш тоталітарне.
Не лише «Черга» перекидає місток між раннім Сорокіним та його останніми творами. «Цукровий Кремль» виконує ту саму функцію, що й написані ним замолоду твори: він у неявній, але достатньо прозорій формі висміює панівний режим, деконструює мову, символіку і стилістику державної влади. У 1970-80-і ворогом та об’єктом глузування був СРСР, і не дивно, що до жанру антиутопії та політичної сатири Сорокін повернувся саме тепер (він і не збирається приховувати свою нелюбов до Путіна й компанії, як свідчать численні інтерв’ю).
Утім, на мою думку, між його «концептуальними» творами радянських часів та нинішніми пролягає дещо більше, ніж різниця в часі написання. Те, що колись видавалося новавторським, оригінальним і хоробрим, тепер розчаровує: «Цукровий Кремль», по суті, виявляється тим самим, що й ЖЖ-спільнота «Фофудья», тільки на більш високому художньому рівні й під тепер уже комерційним брендом «Сорокін». Мабуть, річ у тім, що новітній режим хитріший від попереднього. Автор може публікувати жорстко сатиричну книжку в найбільшому видавництві країни, супроводжуючи її вихід численними інтерв’ю та презентаціями. Режимові це не зашкодить, бо прочитають твір все одно лише ті, хто й так «незгодні», а масовий читач не захоче читати книжку або навіть не дізнається про неї — ключові ЗМІ добре контрольовано.
Але всі ці соціологічні, за великим рахунком, міркування не заважають отримувати обіцяну насолоду від тексту. Сорокін таки справді майстер, за який матеріал би не взявся. «Цукровий Кремль», попри стильову неоднорідність оповідань, читається на одному диханні й ковтається буквально за кілька годин. Властива цій книжці поліфонія чи навіть какофонія лише сприяє більш різнобічному розумінню написаного. Це розуміння не зводиться до банального висміювання путінської імперської політики, такої собі злободенної художньої публіцистики. Сорокін знову порушує вічно актуальні питання стосунків влади та індивіда, тілесності, жорстокості, тоталітарності владної мови. Тому навіть такий солодкий Сорокін має знайомий гіркуватий присмак.
А якщо вам стане від «Цукрового Кремля» аж надто солодко, то раджу запити його чимось міцним — скажімо, почитати «Заплив», збірку ранніх оповідань Сорокіна, яка вийшла 2007 року й містить у тому числі непубліковані раніше твори. Тут є повний арсенал сорокінської літературної манери: доведений до абсурду тоталітаризм, ірраціональна жорстокість, потоки незрозумілої мови, буквалізація метафор і так далі. Політичний підтекст «Цукрового Кремля» та «Запливу» підштовхує до їх порівняння. Воно, на мою думку, не на користь першого. Але найкраще все ж прочитати обидві книги.
