Іслам без табу. net

Так мала виглядати обкладинка книжки, якби вона вийшла друком у Random House. Фото з сайту: www.fantasticfiction.co.uk

Живемо у ХХІ столітті. Вже ніби давно призвичаїлися до таких понять, як демократія, європеїзація, глобалізація, орієнталізм, мультикультуралізм. За орієнтири нам начебто правлять гуманістичні гасла свободи слова, думки та віросповідання. Втім, вряди-годи звідкись з’являється цензура. Інколи активна, інколи пасивна, проте чиєсь невтомне око повсякчас спостерігає, відстежує, дає дозвіл або заборону на той чи інший продукт/товар. Здавалося б, доба старшого брата минулася. Аж ні. Тільки тепер питання в тім, хто ж відіграє його роль. Під ким ми всі ходимо? Під Богом? Аллахом? Абощо?

Американська журналістка пише свій перший роман. Скромно пойменовує його історичним. Поважне видавництво наперед виплачує їй 100.000 $. Всі в очікуванні сенсації. Коли ж раптом, за кілька місяців/тижнів/ днів до обумовленої дати виходу в світ нового шедевру (12 серпня; вже навіть обкладинка з’явилася в інтернет-анонсах), видавці змінюють фігури на шахівниці й молода-перспективна авторка опиняється поза грою.

Хто ж відрадив Random House (котре друкує не лише популярну Даніеллу Стіл (Danielle Steele), але є також офіційним видавцем навіть такого опального в мусульманському світі автора, як Салман Рушді) від аматорського проекту Шеррі Джонс (Sherry Jones) під назвою «Перлина Медини» («The Jewel of Medina»), про історію життя молодої дружини пророка Мухамеда, Аїші? Можливо, несхвальний відгук про роман техаської професорки-сходознавця Деніз Спелберг (Denise Spellberg), котра вважає себе «експертом з життя Аїші» (чотирнадцять років тому вона сама видала наукову студію, присвячену цій авторці) і стверджує, що в своєму романі та просто «насміялася з мусульман та їх історії»? А може, химерні погрози з боку The Langum Charitable Trust, що жодна книжка з грифом видавництва більше не отримає їхніх дотацій чи премій, якщо роман таки буде надруковано? Чи просто побоювання (звісна річ, після ретельних консультацій із секретними службами) акцій протесту з боку агресивно налаштованих мусульман? Страх перед рімейком 11 вересня? Проте, як каже моя колишня викладачка англійської, головне не «Who knows», а «Who cares» – або ж «Кому яке діло».

Маємо прецедент. І здається, він аж ніяк не поодинокий. Віддавна книжки забороняли чи то з політичних, чи з релігійних, чи з сексуальних, чи з соціальних міркувань. Для прикладу можна переглянути популярні видання з серії «100 заборонених книг», куди ввійшли навіть такі, здавалося б, цілком «безпечні» книжки, як «Пригоди Гекльберрі Фіна» (за «расистські переконання»), «Олівер Твіст» (за «антисемітську атмосферу»), «Карлсон, котрий живе на даху» (за підривний погляд на професію няньок-бебіситерів), «Червона шапочка» (за розбещення малолітніх алкогольними напоями) тощо.

Шеррі Джонс. Фото з сайту www.coldwellbanker.com

Свого часу індекс заборонених книг був запроваджений Ватиканом (де Сад, Флобер, Бодлер та інші достойники почергово очолювали його) й відмінили цей список лишень 1966 року. Нині ж складається враження, що правила гри ніби негласно диктуються джихадом. Абощо. Чого вартий лишень випадок 1989 року із Салманом Рушді, котрому за його «Сатанинські вірші» було винесено смертний вирок. Словом, ані втрачати роботу, ані життя нікому не хочеться…

Проте, чому ж мовчать Ватикан, Константинополь чи Єрусалим, коли справа торкається християнських святинь? Чом не боронять вони їх так само завзято, як і кілька століть тому? Минулося, забулося. Чому, наприклад, та сама техаська професорка не висловилася ще до друку (після – то вже не грає ролі, тоді всі готові в один голос гудити й забороняти) проти «Коду да Вінчі» Дена Брауна, бо ж саме там, за аналогією, достоту поглумилися з її релігійних переконань.

Ошелешені серби, чиє видавництво BeoBook вже встигло видрукувати «Перлину Медини», швидко зрозуміло, що скочило попереду батька в пекло, тому відразу ж вилучило її з продажу, посилаючись на прокламовану небезпеку з боку Ісламської громади країни, котра, у відповідь, ласкаво прийняла «вибачення» та оголосила, що скасує начебто передбачені акції протесту.

Одначе світ не без добрих (у цьому випадку – небоязких) людей. І як каже літературний агент новоспеченої авторки Наташа Керн, видавці з десяти країн світу вже радо (й оперативненько) зголосилися на друк роману, безпосередньо причетного до такої легкозаймистої мусульманської тематики. Серед сміливців – Бразилія, Данія, Італія, Іспанія, Росія, Угорщина і, звісно ж, Велика Британія, чиє видавництво Gibson Square відгукнулося найперше, акцентувавши на «імперативності» оприлюднення роману Шеррі Джонс для широкого загалу, і пообіцяло вже в жовтні місяці цього року видати книжку 20.000-им накладом у Британії, Австралії та Новій Зеландії.

Прикметно, що табори критиків уже встигли розділитися. Одні ратують за роман, інші виступають проти. Так Асра Номані (Asra Nomani) однією з перших надрукувала в «Wall Street Journal» есе на захист твору. Вона зауважила, що Random House засмутило її і як мусульманку, і як письменницю, котра вірить, що художня література може відродити історію Ісламу в навдивовижу привабливому та людяному струмені. Прокоментував ситуацію і Салман Рушді, виказавши розчарування у власному видавництві, бо подібна «цензура зі страху» породжує «вкрай негативний прецедент», що може перетворитися на закономірність. А видавець Profile Books Андрю Франклін (Andrew Franklin) навіть назвав цей випадок «абсолютно шокуючим», самих же видавців – «боягузами».

Салман Рушді, 2006 р. Фото з сайту www.wikipedia.org

Крім скептичної оцінки Деніз Спелберг, негативний коментар походив і від Марви Елнагар (Marwa Elnaggar), котра, як і більшість критиків із «ворожого» табору, напрочуд прискіпливо поставилася саме до фактичного матеріалу твору, віднайшовши в ньому чимало невідповідностей мусульманській традиції (невідповідне часові використання слова «хатун», звичаї кланятися, носити хіджаб тощо), що й змусило її назвати твір «літературою у найгіршому значенні цього слова, що має напрочуд мало до діла з історією», проте аж ніяк не відмовити йому у публікації.

Часом складається враження, що пильні поціновувачі мистецтва надто переймаються його достовірністю, забуваючи натомість, що література є врешті-решт художньою вигадкою, а зовсім не історично достовірним документом. Тим більше, коли йдеться про події настільки віддалені від сьогодення, що встановити їх автентичність ми все одно ніколи не спроможемося.

Втім, цікаво, що дискусія розгорнулася не лише на фаховому рівні. Де таке бачено, щоб іще до виходу книжки у світ про неї відбувалися запеклі полеміки на різноманітних форумах і блогах, на одному з яких (Smart Bitches, Trashy Books) для ознайомлення інтернет-користувачів із твором авторка ласкаво розмістила Пролог до нього (5 сторінок формату А4 після роздруку). І тут, знову ж таки, думки вкрай протилежні, проте, як на мене, доволі помірковані (принаймні ніхто не закликає до кривавої розправи над пані Джонс). Здається, жодної відвертої образи чи осанни, хоча мають місце як суворі нарікання через масовізацію та примітивізацію сакрального сюжету, так і подяка за інтимізацію та романтизацію того ж таки сакрального сюжету (одне слово – кому що більше імпонує чи хто як налаштований: менш чи більш консервативно).

Найбільше ж мені імпонує один анонімний погляд/запитання: «Чому мусульмани так бояться і зляться на критику? І чому ж ми такі слабкі в тому, щоби казати те, що думаємо?». А й справді – чому? (Критика й істина завжди крокують поруч, а от чи перетинаються – то вже риторика).

Так, на закид Асри Номані, що «досі не можна писати про Мухамеда», Марва Елнагер відповідає, що вже чимало літератури про нього було написано «у мусульманському світі». Так, саме у мусульманському, і писаної за його канонами та суворими приписами. А у нас? Начебто панує негласне табу. Звісно, з винятками, проте не надто безпечними. Кажуть, щоби краще зрозуміти щось чуже, треба відчути це на собі. І можливо, так поволі прописуючи, ми зможемо колись, десь, якось наблизитися до того іншого. Втім, яким коштом? Хтозна.

Асра Номані. Фото з Picasa Web Albums

Що ж думає про все це сама призвідниця літературної бучі? Звісно, пані Джонс засмучена. Спершу вона навіть намагалася вести дискусію, брати участь у діалозі, даючи коментарі журнальним виданням і спілкуючись зі своїми опонентами/апологетами на тих самих форумах та блогах. Прагнула тим самим привернути безпосередню увагу до постаті свої героїні, котрою вочевидь від щирого серця захопилася, називаючи її «дивовижною жінкою», вартою якнайвищої пошани. Втім, скоро авторка дійшла висновку, що краще втриматися від подальших реплік до виходу в світ самої книжки, а вже тоді розродитися численними інтерв’ю. Наостанок вона надіслала короткого листа редакторам сайту IslamOnline під промовистою назвою «Я написала мій роман, аби пошанувати Іслам», у якому вкотре проголосила про свою повагу як до релігії мусульман, так і до постатей Аїші та Мухамеда, зробивши зрештою акцент саме на любовному аспекті роману, а аж ніяк не історичному (попри 29 опрацьованих джерел на цю тематику, в рівноцінній науковості яких можна легко посумніватися, коли одним із пунктів є славнозвісна «Тисяча і одна ніч»).

Вочевидь, не переможцем у цій битві постане Random House, бо ж коли на кону скандал, то популярність книжки неймовірно зростає, незалежно від того, позитивні чи негативні відгуки беруть гору. А за безпеку самої Шеррі Джонс, думаю, можна не хвилюватися. Зароблені іменем Аїші та Магомета гонорари забезпечать їй недоторканність на всі сто.

PS Зрештою, й американські видавці схаменулися. Книжка таки буде видрукувана Beaufort Books, незважаючи ні на що, або ні на кого.

PS-2 Наразі є інформація, що авторка вже навіть розпочала роботу над продовженням роману. Тож чекатимемо українських перекладів, аби на власні очі переконатися, чи існує іслам без табу.