 |
Яким має бути справді хороший підручник? Як на мене, то передусім – практичним, структурованим, наочним, читабельним і актуальним. А ще – бажано без грифу Міністерства освіти й усіх пов’язаних із цим непотрібних формальностей. Здається, щойно видана у «Смолоскипі» книжка британця Пітера Баррі «Вступ до теорії» підпадає під це нібито утопічне визначення.
Найбільші сумніви в наведеному переліку чеснот викликає поняття «актуальності». Річ у тім, що для актуальності мало простої новизни описаних явищ і поглядів – тут жодних проблем, переклад зроблено з видання 2002 року. Але створювалася книжка для британського читача, і, відповідно, в британській ситуації, причому автор неодноразово підкреслює локальну спрямованість написаного. Український читач може не зрозуміти або не сприйняти багато речей, які в англійця не викличуть жодних питань, а прагматична мета книжки – навчити користуватись теорією на практиці – опиняється перед неминучими труднощами пересадки британських поглядів на наш ґрунт із нашими традиціями. Скажімо, що для українця регіональні відмінності між культурним матеріалізмом та новим історизмом? Кого зацікавлять ґей-лесбійські студії в країні з таким високим рівнем гомофобії? Кому цікава екокритика там, де й екологія мало кого обходить?
Звісно, ці сумніви якщо й не хибні, то принаймні недостатні для визнання «Вступу до теорії» неактуальним. Баррі детально окреслює ситуацію у британському літературознавстві до появи «теорії» та розповідає, як формувались у місцевих умовах усі теоретичні підходи (у підручнику їх подано аж дванадцять). Це тим цікавіше для нас, що від часів розпаду СРСР перекладали і в Росії, і в Україні здебільшого французьких філософів та теоретиків літератури. Англосаксонська традиція аналітичної філософії та пропущене через британський емпіризм англоамериканське літературознавство лишались осторонь уваги вітчизняного читача. Лише тепер ця лакуна потроху заповнюється.
Зважаючи на будову книжки, її правильніше було б назвати «Вступ до теорій». Тут нема, як хтось очікуватиме, цілісного викладу єдиного теоретичного погляду на літературу. Натомість підручник є компендіумом із дванадцяти різних методологій вивчення літератури, що набрали популярність у Британії в останні сорок років і всі так чи інакше протиставлені старому літературознавству – так званому «ліберальному гуманізму», про який ідеться окремо в першому розділі і який не належить до «теорії» в специфічному розумінні цього слова.
Серед дванадцяти теорій натрапимо на звичні (а комусь уже й обридлі) структуралізм, постструктуралізм, постмодернізм, психоаналіз, постколоніалізм та фемінізм. Проте решта методологій, чий «зоряний час» припав на 80-і й 90-і роки, досі маловідомі в Україні. Сюди я зараховую в тому числі й марксизм, адже те, що мають на увазі під цим словом, у нас і викликає заслужену недовіру, до західного марксизму має украй опосердкований стосунок. Про новий історизм відомо через Росію, де останнім часом з’явилось багато публікацій і дискусій на цю тему. Наратологію, близьку до структуралізму, Баррі виділяє в окремий розділ, а ось ґей-лесбійські студії, стилістика і екокритика стануть, насмілюся стверджувати, новинкою для більшості наших читачів. Таким чином, «Вступ до теорії» показує цілий спектр новітніх методологій, виконуючи одну з основних вимог до будь-якого підручника – повноту та всеохопність.
Але я на початку назвав трохи інші показники якості навчальної книжки. Насамперед – практичність. Баррі не робить наголосу на висвітленні філософських засад чи суто теоретичних аспектів різних підходів: і без того існує велика література, що з різних боків показує цей «каркас» теорії. Лаконічно, без лиття води, зазначивши ключові моменти, конче важливі для розуміння методології, він переходить до практичного застосування теорії. Для цього в кожному розділі є частина під назвою «Що роблять ці критики» із чітким розбиттям на пункти. Далі ж, задля наочності – переказ однієї репрезентативної спроби застосування теорії. До речі, деякі з аналізованих там творів уміщено в додатках наприкінці книжки (причому поезія – дякуймо видавництву – в оригіналі). Таким чином, кожен розділ побудовано за тією самою схемою: вступ – теоретичні засади та деякі важливі деталі – «що роблять ці критики» – приклад застосування на практиці – рекомендована література. Крім того, щоразу присутня частинка «Зупинись і подумай», яка стимулює студента до самостійного осмислення певних суперечливих моментів. Така чітка структурованість, може, й шкодить адекватному розумінню таких різних підходів, але для навчального процесу – незамінна. Пітерові Баррі вдалося досягти балансу між теоретичним та практичним аспектами методологій, що, на його думку, досі майже нікому не вдавалося.
Окремо слід згадати про «рекомендовану літературу» («further reading», дослівно «подальше читання») до розділів та книжки в цілому. В Англії ця частина «Вступу до теорії» мала б стати однією з найцінніших, бо автор підібрав обмежений перелік книжок, найбільш доступних студентові, й кожен номер списку доповнив влучним коментарем. В Україні можна хіба позаздрити тамтешньому розмаїттю. Але в наші дні життя полегшує інтернет – зокрема, багато англомовної гуманітарної літератури можна знайти на сайті questia.com, і, крім того, ніколи не слід забувати про невтомних піратів, які регулярно вивішують на блогах та форумах відскановані тексти. Якщо пошукати, то знайти можна все.
Усе вищесказане робить «Вступ до теорії» якнайпривабливішим придбанням для філолога-викладача. Але підручник ніколи не мав би такого успіху на Заході, якби він не був адресований передусім студентам. Баррі розуміє, що молоді люди неохоче читають величезні фоліанти, написані нудною (псевдо)науковою мовою. Його стиль – легкий, іронічний, усі бодай трохи незрозумілі слова він завбачливо пояснює і ніколи не намагається виставити свою начитаність та обізнаність. Тому й читається ця книжка легко, а інколи навіть весело (коли, скажімо, автор розповідає історію своїх посиденьок у ресторані й таким чином підводить нас до наратології).
Не можна не згадати про перекладацьку роботу – а з нею Ольга Погинайко, здається, впоралася непогано. Вправно передано легкий стиль автора, та і якихось очевидних помилок не помітно. Хіба що потішив досі незнаний у нас психоаналітичний термін «конденсація», в якому без проблем вгадується усталене в термінології «згущення». Є й питання щодо назви. В оригіналі вона звучить як «Beginning Theory: An Introduction to Literary and Cultural Theory». Таке формулювання зумовлене назвою серії («Beginnings»), а також увагою західної гуманітаристики до cultural studies та cultural theory. Та при цьому в книжці йдеться майже виключно про літературу, тому згадка про культурологію може збити з пантелику. Не факт, що варто було лишати цю згадку в перекладі.
Повертаючись до питання про актуальність книжки. У «Вступі» Пітер Баррі пояснює, чому цей підручник написано тепер, тоді як піку теоретико-літературні баталії в Британії досягли ще у 80-і роки й потім пішли на спад, породивши навіть цілу серію книжок із назвами а-ля «Після теорії». Баррі не згоден із тим, що теорія минула. На його думку, тоді, у 80-і, був «момент теорії», коли вона стала предметом дискусій. Тепер же настав «час теорії», коли можна спокійно осмислити результати боїв і відсторонено оцінити кожен підхід у його застосуванні на практиці. Час теорії – це час, коли так багато запозичених і місцевих методологій уже не мисляться як «небачений розгул», а мирно співіснують у плюралістичному науковому співтоваристві, поруч із так і не переможеним до кінця «ліберальним гуманізмом».
Підкреслено відсторонений, але при цьому почасти критичний і почасти доброзичливий аналіз Пітера Баррі показує, що за всіх розбіжностей в основі всіх теорій лежить спільне ядро, а кожна з них може бути продуктивною у свій спосіб. Таке розуміння різноликої теорії й зумовлює «час теорії». Саме таке розуміння хотілося б бачити і у нас. Можливо, вихід «Вступу» українською мовою посприяє цьому.
