Чак Палагнюк — два погляди

Палаґнюк Ч. Рент: усна біографія Бастера Кейсі: Роман / Пер. з англ. В. Наріжної. – Харків: Фоліо, 2008

Ольга Купріян: Палагнюк увів до світової літератури нову метафору

Не встигли українські читачі вдосталь натішитися появою першого перекладу культового роману Чака Палагнюка-Паланіка, як харківське «Фоліо» видає наразі найостанніший роман цього ж самого автора. Перший переклад Палагнюка українською («Бійцівський клуб», Фоліо, 2007) здійснив поет-двотисячник Ілля Стронґовський, тоді як другу книжку американського автора переклала інша знана поетка й письменниця Вікторія Наріжна. Обидві спроби, незважаючи на дрібні вади й часом грубі редакторські недогляди, я би назвала досить вдалими, навіть «смачними».

Найновіша книжка Чака Палагнюка, що в українському перекладі звучить як «Рент: усна біографія Бастера Кейсі», – якісно інший рівень, ніж у, приміром, «Бійцівському клубові» й «Невидимих монстрах» (до речі, так і не перекладених українською), хоча слід віддати належне: «Рент» – книга аж ніяк не менш епохальна, ніж попередні романи Палагнюка, й тим паче – не менш захоплива.

Історія Рента-Бастера-Бадді Кейсі (протягом усіх трьохсот з гаком сторінок ви питатимете себе, яке ж у цього хлопа справжнє ім’я?) зліплена зі шматочків розповідей різних людей, які коли-небудь знали, а часто навіть ніколи не бачили цього хлопця «до» його смерті. У спогадах різних людей – рідних, друзів, знайомих, коханок, незнайомих – Рент вимальовується то зі знаком «плюс», то зі знаком «мінус» – залежно від особистого ставлення «респондента». Самого Рента Кейсі читач не бачить, перед ним є вибір: або сприймати котрусь із історій на віру, зліплюючи її з окремих «плюсових» чи «мінусових» відрізків, або ж спробувати самому намалювати портрет «людини-легенди», «Гекльберрі Фінна (Фагга)» нового покоління. Зрештою, сам Бастер не є втіленням ані янгола, ані злого духа. Образ цього персонажа – радше проекція реального (якби такий хлопець існував) Рента на свідомість респондента. У всякому разі, як говорить Бастер-підліток, «моє життя може бути коротким і нецікавим, але воно моє, а не якесь конвеєрне, уживане, секонд-генд життя», на відміну від десятків життів респондентів, кожному з яких у романі відводить не більше одного стандартного речення на зразок «Веде активне родинне, церковне та суспільне життя» в самому кінці. У такому разі, щодо хронотопу роману доречно припустити, що містечко Міддлтон – узагальнений простір, тільки одне з мільйонів «середньостатистичних» (між іншим, англ. слово «middle» перекладається саме як «середина») глибинних містечок, у яких могли би відбуватися подібні події. У книзі – майже шістдесят імен, однак тільки одиниці є значущими: це – «руйнувальники» Ехо Лоуренс і Шот Даньюн, «історик» Ґрін Тейлор Сіммз, Рентів батько Честер Кейсі й «друг дитинства» Боді Карлайл. Саме з їхніх – більш чи менш правдивих – свідчень твориться «більш-менш правдива» історія Кейсі. Довести або ж спростувати ні читач, ні навіть автор не спроможний, адже сам головний персонаж, Рент, у романі діє тільки в просторі чужих оповідок.

Чим же таким знаменитий Бастер Кейсі? Він – усього лиш «Американська Біологічна Зброя Масового Знищення, що ходить та розмовляє», і він же – «Вовкулака Кейсі», «Поцілунковий Убивця Америки» й «Скажений Пес» Кейсі… Він – причина пандемії сказу, «нульовий пацієнт», «суперпоширювач», який заразив півкраїни. Після «Чуми» Альберта Камю важко повірити, що за простим сказом не ховається метафора чогось значно важливішого, можливо, «епідемії ворожості й агресії», яка заволоділа чи то Америкою, чи то світом. «Наші найвидатніші цивілізації завжди гинули під тиском епідемії», – стверджує епідеміолог Фібі Трюффо. Гадаю, невдовзі над метафорою сказу ламатиме голову не один поважний літературознавець.

Ще однією темою, що її зачепив Чак Палагнюк у «Ренті», є дитинство, однак змальоване воно не в рожево-кремово-мереживному вимірі наймиліших життєвих спогадів, а радше подібно до того, як цей період людського життя описує польський письменник Войцех Кучок у повісті «Гівнюк»: жорстко, натуралістично. Однак, на відміну від Кучока, навіть без тіні чорного гумору. Дитинство Рента – суцільні «полювання» на «котекси й гондони» (кров і сперму міста), отруту гримучих змій і слину хворих тварин. Уже сама історія його народження провокує читача домислити його подальше життя: поґвалтована 13-річна матір, бажання позбутися небажаної дитини, ненависть батька до «не-своєї» дитини… Наслідок усього цього – Рент, слово, звучання якого в усіх мешканців Міддлтона асоціюється з блювотинням. У цьому контексті зрозумілим видається епіграф: «Чи хотілося б вам коли-небудь узагалі не народжуватися?»

Зачіпаючи структуру роману, важко утриматися від таких модних слів, як «постмодерн» (який буцімто помер), «ризома» й «гіпертекст». Справді, текст не має виразного центру (якщо не вважати таким центром історію життя і смерті напівміфічного Рента Кейсі), сюжет нагадує сітку, помережану науковими, філософськими й психологічними вставками, задокументованими протоколами допитів свідків. Словом, текст Палагнюка буквально проситься в мережу, так само, як задовго перед тим «просився» в мережу «Хозарський словник» Мілорада Павича. Власне, текст «проситься» не тільки в мережу, але й на екран. Більше того, він уже читається так, ніби переглядаєш фільм за участі безлічі героїв, які розповідають свої версії однієї історії, з нитками побічних сюжетів і документальних відступів.

В авторовій Америці люди поділені на «дейтаймерів» і «найттаймерів». «Найттаймери» – люди, які шукають задоволення від того, що ночами розбивають свої й чужі автівки. Легко вгадується перегук між двома палагнюківськими «мотивами» задоволення: від нівечення тіла в «Бійцівському клубі» й від трощення автомобілів у «Ренті». Навіть мета обох «катарсисів» однакова – позбутися страху й обмежень через фізичний біль. Тим паче, що автор в одному місці прямо на цей зв’язок натякає, підводячи т. зв. «Руйнувальні Ночі» й бійцівські клуби під одну категорію.

Зрештою, у «Ренті» порушується ще одна одвічна філософська ломиголовка – механізм часу. Цю загадку, як зазначено в анотації, «читачеві буде без сумніву цікаво, хоч і не завжди приємно розгадувати». Однак я не зовсім упевнена, що комусь вдасться розплутати все те накладання «минулого», «теперішнього» й «майбутнього», яке пропонує Палагнюк, всього тільки за один «сеанс» прочитання.

Отак – пунктиром – пройшлися книжкою, що має шанси стати ще одним бестселером культового автора. Насправді ж те, що ви, люб’язний читачу, прочитали, – лишень дещиця роздумів, які можуть здатися вам справедливими десь поміж сторінками 100 й 250 означеної книжки. У всякому разі, текст багаторівневий і, на мою думку, ставить більше питань, аніж дає відповідей, а значить, він вартий більш доскіпливої уваги літературознавців. Погодьтеся, якби рецензент розплутував інтригу й відкривав усі таємниці, ви були б розчаровані. Та й усі висновки, породжені цією книгою, можуть бути тільки відносними, окрім того, що кожен із вас тричі подумає перед тим, як цілувати кого-небудь у губи.

стронґовський: Психам усе можна

Чак Палагнюк. Фото з сайту www.chuckpalahniuk.net

Intro

Патолоґоанатомія. Девіяція. Ґіґантоманія. Че. Сморід. Відносини одинака і зграї. Дрібнички. Спільна діяльність. Все це має стосунок до Чака Палагнюка (Chuck Palahniuk), Паско, штат Вашинґтон, США. Вам класно живеться, якщо не чули цього імени.

«Нема ніякого Пекла. Нема ніякого Раю. І він раптом розуміє, що відтепер можливо все. І він хоче це все» («Survivor»).

Ніхто ніколи не рахував, скільки відсотків письменницької братії є психами, проте навіть ви зможете назвати декілька імен. Окрім письменників-психів є тотальні психи, котрі ще й пишуть. Палагнюк божевільний настільки, що може вважатися єдиним здоровим у наскрізь зараженому світі. Лише дуже хворі/здорові люди здатні адекватно оцінити, в якій палаті для буйних і тихих живуть. І тільки Чак вміє показати цю палату так, що виникає бажання вилікуватися.

Утекти.

***
На перший погляд, біоґрафія Палагнюка не дає жодного ключа для иншого розуміння його творів. Усе – в них. Уважніший читач, небайдужий до інтерв’ю і передмов, дізнається більше.

Чарльз Майкл Палагнюк народився 21 лютого 1962 року у Паско, штат Вашинґтон, і виріс у пересувному домі – такі перевозять на автомобільних причепах.

Походить із родини українських еміґрантів. Завдяки цьому, усталеного варіянту вимови прізвища нема – на офіційному сайті письменника наводиться класична оповідь про могили дідуся й бабусі – Поли та Ніка, через що Чак пропонує звати його Поланіком. Але ми-то знаємо, що без сина Палагни тут не обійшлося.

Батьки розлучилися, і він із братами й сестрами жив на ранчо дідуся. Після навчання в Ореґонському університеті і до здобуття слави працював механіком дизельних двигунів. Підпрацьовував журналістом; є автором кількох посібників із лагодження вантажівок. Не бажаючи миритися з одноманітністю життя механіка, працював волонтером у центрі для бездомних та у госпісі – лікарні для безнадійно хворих. Зокрема, супроводжував їх на групи підтримки.

Писати Чак почав у тридцять із гаком років після відвідин письменницького гуртка. Перша написана ним книжка, «Безсоння», була визнана ним за неякісну і не публікувалася, але частина її увійшла до «Бійцівського клубу», а тематика перегукується з «Непоказними потворами».

Крім письменницької діяльности, нині він бере участь у Какофонічній Спільноті, члени якої влаштовують флеш-моберські провокації мистецького характеру – як от масову деструкцію образу Санти Клауса на різдво чи розсилання пластикових фекалій за випадковими адресами.

Щоби описати психа, достатньо його вислухати. Щоби дослідити систему, треба простежити все, що в ній ґлючить. Збираєш усі ґлюки під одну обкладинку – і маєш посібник із руйнування системи. Психам подобається, але того мало.

Додаєш людських гісторій. Різних, бажано не тих, що можна почути в телешоу.

«Перед моїми читаннями в Бостоні до мене підійшов молодий чоловік і попрохав підписати книгу. Він сказав, йому вельми приємний факт у моїй книзі про те, що офіціянти роблять з їжею, з їжею, бо він працював у 5-тизірковому ресторані й робив те саме з їжею знаменитостей. Я кажу: «Назви хоча б одне ім’я». Він нахилився і дуже тихо прошепотів: «Марґарет Тетчер їла мою сперму». Я став сміятись, а він просто стояв з розчепіреними пальцями: «Щонайменше п’ять разів». Це мене добило. Це ті речі, про які ми удаємо, ніби вони не існують» (з інтерв’ю Чака журналу The Alcove в кінці 2003р.).

Додаєш інформації. Того, що не можеш почути на вулиці й чого ніколи не надрукують у ґлянцевих часописах.

«Тут продають лікувальні посібники для сексоголіків, в яких є всі засоби затягнути кого-небудь в ліжко, про які навіть і не чув. Звісно, насправді воно має допомогти тобі усвідомити, що ти підсів на секс. Все передається в списках питань на кшталт – «якщо ви робите щось із нижченаведеного, ви можете виявитись сексоголіком».

Серед цих корисних підказок є такі:

«Ви підрізаєте підкладку купального халату, щоби були помітні ваші ґеніталії?»

«Ви залишаєте розстібнутим зіпер чи блюзку й удаєте, що розмовляєте по телефону в будці, стоячи в розчахнутому одягу без білизни?»

«Ви бігаєте без ліфчика чи атлетичної підв’язки з метою приваблення сексуальних партнерів?»

Моя відповідь на все перераховане – «Ну що ж, тепер – так!» («Choke»).

Все це на тлі боротьби. Зазвичай, проти системи. Проти суспільства. Проти ідей.

«Ми зламаємо цивілізацію, щоби зробити щось ліпше з цього світу» («Fight Club»).

Все це з повторенням яких-небудь фраз. Дуже простих фраз, які від повторень стають ключовими.

«Я рахую – сім, я рахую – вісім, рахую – дев’ять…» («Lullbaby»).

І афоризми. Дуже багато афоризмів. Якомога більше.

«Це рибка номер шістсот сорок один за все моє життя. Батьки купили мені першу рибку, щоби навчити мене любити й піклуватися про яке-небудь инше живе і дихаюче творіння Господнє. Шістсот сорок рибок опісля я знаю лише одне: все, що ти любиш – помре. Коли ти вперше зустрінеш кого-небудь особливого, ти можеш бути певен, що він помре і стане землею» («Survivor»).

Це просто. Це існувало до Чака, але зібрати докупи зміг тільки він.

Це талант.

«Invisible monsters» (1994)

«Непоказні потвори». Зовні: твір про дівчинку, котра хотіла стати моделлю. Зсередини: що насправді є модельний бізнес. Зовні: «Showgirls». Зсередини: краса і потворність – це синоніми. Потворність, може, є позитивнішим словом. Зовні: світ – лайно. Зсередини: пояснюється, як у нього не вляпатися.

Ми забули, як це: читати поміж рядків. Нам тепер доводиться всовувати це насильно, разом із вибитими зубами й кров’ю з розбитих губ. Нашою кров’ю та зубами.

Відповідальність за прочитання книжки лежить на читачеві. Але в «…потворах», як і в подальшій Палагнюковій творчости нам не залишають вибору.

Свого читача потрібно виховувати.

Отже. Є фотомоделька, котрій пострілом знесло півчерепа і обличчя їй складали зі шматочків решти тіла. Вона розповідає, як їй з цим живеться, вона намагається з цим жити, в чому досить допомагає наркота. Ще є блакитний братик, спогад з дитинства, бо братик нібито мертвий, і нібито всім від того легше. Ще є подружка героїні, супермодель. Ще є істота, котра була чоловіком, доки не підсіла на жіночі гормони. Ще є батьки героїні. Зовсім трошки. Аби розповісти, що піклування про дочку може виражатися у чотирьох великих пачках презервативів і лекції на тему невпорядкованого сексуального життя. Не певен, чи зміг би таке подарувати від імени Санта Клауса. Ще є сімейка експериментаторів над людським тілом, все законно, вони оплачують рахунки за пластичні операції. Ви не уявляєте, наскільки форма може не відповідати змісту.

Діяметрально.

«Не роби того, чого тобі хочеться, – каже. – Роби те, чого тобі не хочеться. Роби те, чого тебе привчили не хотіти.

Це протилежно за сенсом гонитві за щастям.

Бренді каже мені:

— Роби речі, що лякають тебе більше за все».

Цьому тексту відмовили у всіх видавництвах, куди звертався Чак. Її видали лише 1999 року, вже опісля виходу «Fight Club»у, і книжки, і фільму Фінчера. Після виходу «Survivor» та «Choke».

Цієї книжки дуже боялись.

«Бог лишень спостерігає за нами і вбиває, коли набриднемо. Ми ніколи й нізащо не маємо бути нудними».

Правильно робили.

«Fight Club» (1996), фільм (1999)

«Бійцівський Клуб» став одним із найсвіжіших заперечень сентенції, що в нашому світі книжки вже ні на що не впливають.

«Перше правило бійцівського клубу – ти не говориш про бійцівський клуб».

Чак Палагнюк таке вигадав.

«Друге правило бійцівського клубу – ти не говориш про бійцівський клуб».

Девід Фінчер зняв фільм.

«Третє правило бійцівського клубу: б’ються тільки двоє».

Автор і читач.

Читач і читач.

Про цю книжку вже написано стільки, що попсою є не тільки вона, також критика на неї. Відгуки. Слинки.

У всіх осіб чоловічої статі прочитання книжки викликає захоплення. На диво, слабкої статі це не стосується.

Mеn only.

Одна небайдужа мені дівчина після спроби подивитися екранізацію заявила, що подібної фемінофобської гидоти вона не перетравлює.

Насправді ж «Клуб» не є фемінофобською книжкою. Просто гісторії кохання в ньому присвячено дуже мало місця. Набагато більше – рекомендаціям щодо знищення свого минулого життя.

Рекомендаціям на тему миловаріння з людського жиру. Чорний гумор: джерелом слугує відкачаний жир американок.

Рекомендаціям щодо революційної діяльності на небесах.

Насправді все починалось набагато невинніше.

З самотности. «Коли люди думали, що ти вмираєш, вони приділяли тобі якнайбільше уваги – через те я й полюбив групи підтримки».

Значить, треба себе переконати в тому. Щоразу, коли чоловік, вихований жіночим суспільством, виходить битися один на один, він забуває про все. Про роботу. Жінок. Рахунок у банку. Сите життя. Лишається тільки інстинкт боротьби, той інстинкт, який чавиться нашою цивілізацією понад усе. Вона витісняє його своїми суроґатами, що роблять із людей батарейки для матриці. І під час бійки дрібний клерк, офіціянт, кур’єр, кожен маленький зачавлений ґвинтик розуміє, що «Ніде не відчуєш себе настільки живим, як у бійцівському клубі. Коли є ти і є той хлопець, світло нагорі, і всі спостерігають. У бійцівському клубі не йде мова про виграш чи програш. Не в словах справа. Ось бачиш хлопця, котрий прийшов уперше, і його дупа мов кусень білого хліба. За шість місяців той самий хлоп мовби витесаний з дерева. Він знає, що може винести все».

Насправді всі чоловічі проблеми від того, що не вміємо вистоювати. Смокчучи мамину цицьку, на колінах у бабусі, упадаючи за дівчиною, під каблуком у дружини – ми звикаємо користуватись жіночою лоґікою. Це як вживати гормони. Ти можеш скільки завгодно переконувати себе у власній чоловічости й мужности. Як герої у бойовиках. Ти можеш вірити у свою силу й швидкість. Коли дивишся бокс чи футбол. Справа лише в одному – ти не в телевізорі.

«Часом платиш за все, що зробив, а іноді – за те, чого не зробив».

І от уявіть собі, що ці примітивні істини засвоює не одна колишня амеба чи інфузорія-черевичок. Уявіть, що в кожному штатівському місті, великому й малому, є мінімум один такий клуб, розрахований на 50 осіб. Уявіть, що вся ця армія переповідає леґенди про таємничого засновника, котрого ніхто не бачив, але котрому всі вірять. Що цей засновник пропонує робити речі, на які жодна з тих медуз до його появи ніколи б не погодилася.

Намалювати ґіґантського смайлика на стіні хмарочоса, а потім підірвати два офіси в ньому, аби з’явилися вогняні очі.

Чіплятися до незнайомців, аби тобі набили пику і не зірватись у відповідь. Щоби якомога більше людей відчули власну силу.

Купити пістолет, помінятися з одноклубником, а потім заявити, що твою зброю вкрали.

Це «Проєкт Каліцтво».

Шанс для кожного увійти в гісторію.

Повне знищення цивілізації.

Почати з хмародряпів.

А чому б, власне, і ні?

P.S. 11 вересня 2001 року. А кажуть, що книжки вже ні на що не впливають.

«Survivor» (1999)

Знову компанія.

Він: Тендер Бренсон. Тендер – це не ім’я, це звання. Бренсон – майже єдиний, хто вцілів опісля ритуального самогубства секти під назвою «Правовірча культура». Він уміє виконувати будь-яку хатню роботу. У нього великий досвід. Усе життя. Паралельно він на півставки працює телефоном довіри. Останні десять років.

«В той час, коли я намагаюсь обваляти котлету в сухарях, ці люди хочуть, щоби я виправив усе їхнє життя».

Він не схильний утримувати їх на цьому світі.

Вона: Фертіліті Голліс. Єдиний його друг. Вміє передбачати майбутнє. Винятково катастрофи.

Американці: кидаються на все, що існує в єдиному екземплярі. Це дає непогані гроші. Тому в цій гісторії з’являється

Аґент, котрий пропонує: знайти кишенькове люстро і попрактикуватися у зображенні щирости й невинности; товари з іменем вцілілого; його власна реліґійна проґрама; аванс у мільйон долярів за гісторію його життя у твердій палітурці; його власна відеокасета з вправами; ексклюзивне фото для обкладинки «People»; ток-шоу по всій країні; його власна різдвяна передача; колонки в декількох виданнях; його власний аромат парфумів; наклад Біблій з його автографом; пібадьорливі авдіокасети; «Caesars Palace»; його власна 1-976 гаряча лінія про спасіння; його власний рекламний фільм; знаменитість; суперзірка.

Це найкраща книга про продаж реліґії.

Він: погоджується, вживає анаболічні стероїди; засмагає; абразивно видаляє дефекти шкіри; електроліз; протезування зубів. Щоби відповідати уявленням людей про Месію, треба змінюватися.

Це найкраща книга про те, що людина може зробити з людиною.

З собою та иншими.

Він: поступово розуміє, в яке лайно вляпався.

«Все, що ми робили для виправлення мене, мало побічні ефекти, котрі теж треба було виправляти. Ці виправлення теж мали побічні ефекти, котрі треба було виправляти, і так далі, і таке инше».

Вона: скидає йому всі катастрофи, а він розповідає їх у своєму ток-шоу.

Публіка: платить. Публіка завжди платить.

Ще: як втекти, якщо вся країна знає тебе в обличчя. В Америці є будь-які напівфабрикати. «Біля нас на піску припарковані напівфабрикати будинків, будинків фабричного виготовлення, будинки-причепи. Вони розбиті на половини й третини й причеплені позаду напіввантажівок». Розрізаєш целофан, опиняєшся у готовому житлі, котре саме тебе везе, незнамо куди.

Це найнестандартніша книга про американський спосіб життя.

Ви чули про кладовище порноґрафічної продукції?

***
І ще. Вся ця гісторія надиктована на чорну скриню. Такі ставлять у літаки.

«Choke» (2001), фільм, 2008

Якщо коли-небудь влаштують конкурс на найнеприємніший післясмак від книжки, «Задуха» ґарантовано займе одне з призових місць. Палагнюк попереджує про це з перших рядків, – читач має знати, на що йде.

«Те, що тут коїться, з самого початку вас розлютить. А далі стає все гірше й гірше».

Гумор романового месіджу – не треба впадати в крайнощі. Слівце «гумор» застосовано тут через те, що вся дія на крайнощах і побудована. До межі виписана психолоґія героїв, центральний із яких – невдаха, чиє життя складається з походеньок у лікарню до хорої матері, праці в туристичному атракціоні «Колонія Дансборо», де інсценізується життя Америки у XVII сторіччі, розігрування сцен задухи в ресторанах заради заробляння грошей і сексу з малознайомими людьми. Синочок, нібито зачатий від Ісуса Христа, і вся його освіта – поїздки Америкою з матінкою, під час яких він дізнається, наприклад, що «Містер Емонд Сільвестрі, будь-ласка, підійдіть до своєї групи біля воріт десять корпуса D» означає, що там спецназівці знайдуть свого клієнта». Таємні шифри.

«– Всі речі, котрим тебе вчили по алґебрі й макроекономіці – можеш забути, – продовжувала вона – Ось скажи мені, що з того, якщо ти можеш дістати корінь квадратний з трикутника – а тут якийсь терорист прострелить тобі голову? Та нічого! Ось справжня освіта, котра тобі потрібна». Він всотує цю інформацію, проте ненавидить того, хто відкриває йому очі. Людина, котра хоче бути такою як всі. Герой коміксів, блін.

Друг героя, терплячий кретин, мріє хоч щось змінити в своєму житті, через те збирає каміння.
«– Але куди ти збираєшся подіти все це каміння?
А Денні каже:
– Не взнаю, доки не зберу скільки треба.
– А скільки треба? – питаю.
– Не знаю, брате ,– відповідає Денні. – Просто хочеться, щоби дні мого життя у що-небудь складалися».

«Задуха» – це роман невикористаних можливостей. Є вірогідність, що головний персонаж – син Христа, і він вчиться спочатку бути ним, а потім не бути. Потім Чаку набридає, і теорія розвінчується. Будує друг героя башту з зібраного каміння – натовп руйнує. На руїни збираються герої з їх подругами життя – і це оголошується фіналом:

«Тут, де ми стоїмо в цю мить, посеред руїн у темряві, те, що ми будуємо, – може стати все, чим завгодно».

Через ці шмарклі письменника і вбити можна. За плаґіят у Коельйо.

«Lullbaby» (2002)

«Колискова», за визначенням самого автора, є романом жахів. Дозволю з цим не погодитись, адже будь-який жахастик перш за все має на меті налякати, всі инші функції – у другу чергу, якщо вони взагалі є. Роман Палагнюка вчить, може, і жахливим речам, але точно не лякає. Це не той випадок, коли дешевий в усіх сенсах продукт перестає виконувати свою функцію – нас лякають, а нам не страшно, як, часом, ся трапляло з творчістю Стівена Кінґа. Просто нам показують, що знають нашу реакцію на подібні речі. І оце лячно – усвідомлювати власну байдужість.

У російського літератора Проханова є вислів «література виколотих очей». Око за око і все таке. Крізь призму роману – насильство маґічне супроти того самого. Отож. Герой цього разу журналіст, котрому робота остогидне тим більше, чим довше він працює. Останньою краплею стає серія матеріялів, присвячених синдрому раптової смерти немовлят:

«Він розповідає мені про смерть у люльці. Частіше за все це трапляється у віці від двох до чотирьох місяців. Понад дев’яносто відсотків усіх смертей трапляється до півроку. Після десяти місяців – це вже рідкісний виняток. Після року в свідоцтві про смерть пишуть: причина не визначена. Друга подібна смерть у сім’ї вважається вбивством, допоки не буде доведено зворотнє».

Герой дізнається, що в усіх будинках, де вмерли немовлята, була дитяча книжка, що легко відкривалася на 27-й сторінці. Що віршик в ній, взагалі-то, називають колисковим, і, прочитавши його, можна вбити кого завгодно, бо так позбавляли страждань в Африці під час воєн чи голоду. І бідака-журналіст, у котрого через цю пісеньку померли дружина з дитиною, вирішує позбавити світ цього лиха. Паралельно він думає про вбивчу силу слова. В усіх значеннях.

«Мільйон людей подивляться яке-небудь телешоу, а на ранок усі вимруть, бо серед проґрами була реклама».

І настане благословенна тиша, бо герой ненавидить звуко-голіків та тиша-фобів.

Далі? Далі компанія прихильників вікканської реліґії, кохання у вигляді ріелтора, що спеціялізується на будинках з привидами, чорна маґія, і секс під час левітації на тлі подорожей Америкою в пошуках всіх екземплярів тої злощасної книжки дитячих віршиків. Є солодкуватий флер некрофілії і видовищне закінчення з масою спецефектів. Просто проситься на екран. Екшн-фікшн, ітіть його. Видавець вимагає обкладинки.

А всередині? Сухий залишок хочете? Мене не полишало враження, що сам Чак відчував надзвичайну огиду до того, про що писав. Дуже вже багато ненависти сочиться зі сторінок, ненависти до світу, заповненого інформаційним шумом, і ненависти до себе, що долучається до цього. Прозріння мозку з контркультурно зачесаними звивинами трапляються, хоч і нечасто. І дуже багато в тому прозрінні розчарування.

«Чи потрібен мені великий будинок, швидкий автомобіль, тисяча безвідмовних красунь для сексу? Мені дійсно це все потрібно? Чи мене на те натаскано?

Все це дійсно ліпше того, що вже маю? Чи мене просто так видресирували, щоб мені було мало того, що маю зараз, щоби мене це не влаштовувало? Може, я просто під владою чар, котрі змушують мене повірити, що людині всього мало?

Неважливо, що чекає на мене в майбутньому, – все одно воно мене розчарує».

***
Звісно, можна було б так само розписати й инші романи Чака – «Diary» («Щоденник», 2003), «Haunted» («Переслідувані», 2005), «Rant» («Рент», 2007) та «Snuff» («Снаф», 2008). Можна було б згадати його нехудожні твори – «Fugitives and Refugees: A Walk in Portland, Oregon» («Втікачі й біженці: прогулянки Портлендом, штат Ореґон», 2003) та «Stranger Than Fiction: True Stories» («Дивніше за вигадку: правдиві гісторії», 2004). Можна, проте не бачу в цьому потреби. Якщо ви дочитали до цього місця, то вже визначилися – Палагнюк ваш автор, чи ні. Російські переклади, дозволю собі сказати, гірші за посередні й близько не передають атмосферу ориґіналів. Знаєте англійську – читайте англійською. «Рент» у пристойному перекладі Вікторії Наріжної цьогоріч вийшов українською у видавництві «Фоліо». Відтак, цю книгу, сподіваюся, ви точно прочитаєте, а там, може, й решта палагнюкової бібліографії вийде. Є шанси, що екранізована цьогоріч «Задуха», яка вже встигла вибороти спецприз журі кінофестивалю в Санденсі, восени дійде й до наших кінотеатрів.

Outro

Філософствувати про Палагнюка поза контекстом розмірковувань про письменство годі. Тонкий стиліст і вишуканий збоченець, як і решта, так само дає надію. У його формулюванні, наше життя – це не все, що може бути в нашому житті. В той час, коли чимало хто з братії пописує про велике й світле, котре, погодьтесь, великою мірою існує завдяки тому, що про нього пишуть, Чак пише про темне, про життєве темне, закривати на яке очі означає позбутись очей. В одвічній боротьбі з надлишковою вагою є два основних шляхи. У першому випадку бідака вішає в холодильнику календар з анорексичною моделькою і щоразу, заглядаючи за черговою шинкою чи тортиком, думає: «Відмовлюся – і стану, як вона». Другий шлях – повісити на стелі над ліжком фото жахливого товстуна і, відкриваючи очі, лякатися: «Не відмовлюся – і стану як він». Практика показує, що другий шлях ефективніший. Палагнюк теж веде нас цим шляхом. І не сподівайтеся, що він вас не змінить.