Марія Котик-Чубінська : У пошуках душі обітованої

… cерце до серця,
до руки рука,
губи до губів
і до ноги нога-а-а, – сакраментальна ситуація, оспівана «Братами Гадюкіними». У книжці Тараса Антиповича «Тіло і доля» вона завершує серію поневірянь тілес і душ, хоч в житті така ситуація може бути якраз початком нового тіла і всього, що з цим пов’язане.

Антипович, як уже відомо з «Мізерії» (його попередньої книжки), – дотепний і провокативний. Він пише нібито просто і ця простота підкуповує, – ти ведешся і ходиш разом з бомжами у трьох соснах, у пошуках душі обітованої. Сумніваєшся, не віриш, іронізуєш, доскіпуєшся (як, подзвонивши у свою порожню квартиру, головний герой міг почути свій голос – голос душі?). А потім, через кілька днів, їдучи в маршрутці й колупаючи поглядом у пасажиромасі, раптом згадуєш, що ці самі бомжі колись були кимось (Накакава – в минулому кандидат наук; Декарт – успішний мажор, високий, нахабний, спортивний; Рюрик із царським профілем – продукт деградації княжих родів). Усвідомлюєш, що, ступивши у напівморок того, що називають психічною (душевною) хворобою, – вже не повернутися, а якщо повернутися – то не таким, як був, межі умовні. Бомжі з короткими небагатослівними розмовами і промовистими жестами (по зубах, під дихало, за горло) виглядають редукцією звиклого нормального життя, а лейтмотив їхніх жебрацьких співів «Подайте тілу, яке загубило душу», змушує здригнутися: тихо, так, щоб не помітити і не зізнатися самому собі.

За аналогією до назви першої частини «Без душі», другу («Ампутант») умовно можна назвати «Без тіла». Бодібілдер Штоц, якому всі пророкували на чергових змаганнях неминучу перемогу (неминучу!), відмовився вийти на подіум, повстав проти свого дорогого у фінансовому плані тіла. Ампутувавши і викинувши у смітник свої кінцівки, він чекає, коли його знайдуть міліціянти, щоб виголосити свій, часом патетичний, монолог.

Застереженням анотації щодо нереальності історій блокуються всі закиди і претензії читача. Автор сам собі законодавець, бо хто може встановити межі реального? Але виходить так, що демони болота («Без тіла») сприймаються як щось цілком звичайне, а під час читання діалогу детектива Пікуса із ампутантом забиває памороки – чи то від переліку фарми (стероїдів), чи від смороду. Треба віддати належне професійній стійкості (чи то посидючості – бо ж сидів на діжці) детектива, котрий упродовж кількох сторінок переносив сморід гнилого тіла, аж доки, в кращих традиціях гостросюжетних історій, до ангару не ввалилися оператори з фотографами й журналістами на пару. Одначе єхидність Пікуса тут заступає за межу нереальної штучності. Бракує Дорогуші (милосердної бомжихи з «Без душі»), щоби штовхнути його ліктем під бік. Дивує, що хочеться ампутантові, воїну-визволителю людства від гіпертрофованого м’яса, ще й ораторствувати: “Убивайте тіло і живіть”! Ну от, то де тут реальність, а де нереальність?

У наступному оповіданні «Матрьошка» найбільш нереальною є позиція оповідача, на яку він тягне за собою і читача. Судіть самі: ми бачимо високий сірий мур, ми піднімаємося високо над мурами, ми наближаємо погляд до його обличчя, ми просуваємося пам’яттю, ми гортаємо строкаті кадри, ми бачимо, ми чуємо, словом, ми, читач з автором, підглядаємо і підслуховуємо. А між суржикових перлів, що їх рецидивіст Плакса розсипає перед Свинею, тьмяно поблискує залізна мораль: всі ми в тюрмі, тюрма всюди, світ – тюрма. (Ім’я Плакси вже було засвітилося у другорядному епізоді попередньої частини; Свиня – не свиня, а інший герой, тюремний наглядач. Він малослівний, його роль полягає у тому, щоб слухати. У всій матрьошковій світобудові Плакси Свиня – найпорядніша людина.) Проблеми тіла тут переплітаються (чи перемішуються) з проблемами верхів і низів. Інґредієнтом, що визначає висоту становища людини, є гівно. Детально про світову діалектику Плакси читай на стор. 84.

А от перед «Автопортретом слонихи Боні» (невинна дитяча назва наступної частини) падають ницьма всі болотяні демони разом із ампутантським месіянізмом і рецидивістичною діалектикою включно. До мозку читача, налаштованого на розфокусованість нарації, різношерстість лексики і стилю, тут заповзає страх: нераціональний, сновидний, потойбічний. Спочатку робиться дуже незатишно від чорної печалі людей Африки, материка, схожого на неправильно відбиту відбивну. «Неграми не народжуються, неграми стають – від спеки, від ультрафіолету, від гарячої печалі». «Гаряча печаль, так, люди поспікалися від неї начорно, це у нас від печалі бліднуть, у них інакша температура печалі, тому вони такі чорні тут». (Так пронизливо ця печаль пропікає ще у сомалійському циклі фотографій О. Глядєлова). Мухи, піт, злидні, марення психіки – всі ми, зрештою, під’єднані до одного колообігу крові в природі… З’являється страх невідомо перед чим, перед нічим. «І ви думаєте, я що-небудь розумію? я нічого не розумію… і не питайте мене ні про що!»

Але послідовний у своїй стилістичній непослідовності автор продовжує далі – «Магда, невістка класика». Тут читач отримує сеанс шокотерапії, спричиненої ін’єкціями римування. Це означає, що він (читач) завдяки цьому поетичному прийомові мусить постійно спотикатися, перечіплятися і летіти в якусь безкінечну трубу, що веде за межі змісту. Так виглядає словесний реп. Тут унаочнюються стриноженість прози і проблеми, які має з цією прозою наше сприйняття – так, ніби з’їжджає сходами на велосипеді. Є тут і присмак балаканини, якою задурюють дітей, – щось на кшталт К.Чуковського.

Ну, а про кінець уже було сказано на початку.

Може скластися враження, що Антипович у своїй книжці змішує людину з багном (однаково – і чоловіків, і жінок, хоч, може, по-джентльменськи – жінок трохи менше). Але це виклик: тілесному глянцю і штучним білозубим посмішкам. Коли з екранів телевізорів годують голівудською безликою довершеністю і вітчизняною тілесною рекламою, а журнали наввипередки пропонують барвисте море штампованої краси (навіть малим дівчаткам нав’язується еталон досконалості у вигляді худоногої ляльки барбі), то неважко здогадатися, що цим прищеплюють смертній людині хворобливе бажання бути схожою, або ж стійке відчуття власної неповноцінності, – так нівелюється право людини на її самість та індивідуальність. Антипович перетворює на пшик надутий сучасними медіа культ красивого тіла, тицяючи йому в очі та під ніс інакше тіло: занапащене, злиденне, скалічене, ув’язнене, смердюче. Звичайне живе тіло, поза яким нема людини з усіма таємницями її душі і долі.