Галина Пагутяк: «Я з тих людей, яким більше подобається виходити через вікно…»

Галина Пагутяк. Фото з сайту www.kut.org.ua

Біографічна довідка
Галина Пагутяк народилася 26 липня 1958р. у с.Залокоть Дрогобицького району Львівської області. Вищу освіту здобула на філологічному факультеті Київського держуніверситету ім.Т.Г.Шевченка.
Як прозаїк дебютувала в журналі «Дніпро» повістю «Діти» (1981 р.). Через рік у письменницькому видавництві України вийшла її перша книга під тією ж назвою. Авторка багатьох книг. Має публікації у часописах «Дзвін», «Сучасність», «Кур’єр Кривбасу», «Книжковий клуб плюс». Живе у м.Львові.

– Пані Галино, книга «Захід сонця в Урожі», за яку Ви отримали премію «Айстра», виходила друком двічі. «Видання друге, перероблене і доповнене», – таке трапляється украй рідко. Як сталося, що львівська «Піраміда» пішла на такий крок? І що було «перероблено і доповнено» порівняно з першим виданням (2003 р.)?

– Ви, напевно, дивуєтеся, що перевидають некомерційну літературу? На цей крок пішла не «Піраміда», а Василь Габор, який видає там свою Приватну Колекцію. Він постійно бідкався, що перший наклад був дуже маленький. Та і йому захотілося, щоб книжка була гарнішою. Додано там небагато: сім новел і повість «Спалене листя».

– Ваш Уріж – це щось на зразок Йокнапатофи Фолкнера. Ви виписуєте його як певний світ, як міф… А що для Вас реальний Уріж, село біля Дрогобича?

– Радше, це Макондо Маркеса. У Маркеса збереглося напівдитяче сприйняття світу, що мені так у ньому подобається. Реального Урожа насправді не існує: він увесь нереальний – на папері і на тій землі, де він стоїть тисячі років. Я знайшла на горі Ласки кам’яну пташку, якій може бути й 20 тисяч років. Ми живемо з Урожем разом. Щось він мені розповідає, щось я йому. Минулого літа мама перебралася до міста, і хата залишилася пусткою. Я їздила туди всю осінь, дуже переживала. Уріж мене не відпустив. Я приходила на цвинтар доглядати могили рідних, і вони, померлі, теж хотіли, щоб я приїжджала, садила город, опікувалася хатою, ходила до лісу і в гори. І зробила відкриття: хоч би якою важкою була доля людини, а коли вона шукає підтримки у всіх мертвих і живих свого роду, їй вдасться бодай трохи змінити цю долю на краще. Мабуть, тому я так прив’язана до Урожа.

– Містика і готика. Звідки це у Вас? Ви справді вірите в існування опирів? І чи часто трапляються містичні історії у Вашому житті? Або готичні ефекти: чим вони Вас приваблюють як письменницю?

– Я сама є носієм усної традиції народу. В даному випадку – Бойківщини. Я виросла на цьому хлібі. Це моя стихія.Але я дивлюся на це згори. Коли виходиш на Ласки, то село таке мале, що може вміститися в жмені. А внизу – темрява, тінь, видимі й невидимі духи. Я не можу їх боятися, бо це все – частина мене самої. І не вірити в опирів – це безглуздя, коли довкола про них розповідають діти й дорослі. Тут на світлині (показує фото – В.П.) – місце, де можна зустріти Чоловіка в чорному костюмі з блискучими гудзиками. А тут біля горішньої церкви – трьох чорних чоловіків і трьох чорних коней. А тут я з нашими урізькими діточками в бібліотеці. Вони розповіли мені купу нових містичних історій. Зрештою, я сама – містична істота. Мені подобається про це писати, бо це справжнє, гарне, заворожуюче. Звідти виходиш кудись, поза межі тієї убогої автоматизованої цивілізації, яка нищить душу. Вони – не зло, ті всі чорні істоти. У них є почуття гумору.

Тут можна зустріти Чорного чоловіка. Фото Г.Пагутяк

По суті, це – ельфи, а опирі – інша раса, що виживає з великими труднощами.

– Ще раз згадаю Фолкнера: у повісті «Захід сонця в Урожі» Ви «пропускаєте» одну й ту ж ситуацію через монологи двох героїв – і виходить, що вона виглядає цілком по-різному, до невпізнанності! Це фолкнерівський прийом, чи не так?

– Не знаю, чий це прийом. Так було природніше. Я пишу спонтанно, рідко щось вимудровую. Якщо я інша, то в мене й хід думок інший. Не люблю повторюватися. Я не землероб, який постійно садить картоплю. Мені подобається полювати за образами.

– Нещодавно Ви надрукували в «Кур’єрі Кривбасу» свою ранню повість «Діти». Чим зумовлене таке повернення в юність?

– Це – не та повість, що була. Просто Іван Малкович захотів її видати: я перечитала і зрозуміла, що це треба переписати. Залишити краще, викинути гірше. Чому я не можу цього зробити? Зрештою, я написала передмову.

– Ви тримаєтеся осторонь літературних «тусівок», Вас нечасто показують по ТБ (хоча якраз нещодавно я бачив інтерв’ю з Вами у програмі «Книга.ua» на Першому Національному), Ви не займаєтеся самопіаром… Це вдача, чи свідомо обраний стиль творчої поведінки?

«Тут я з нашими урізькими діточками в бібліотеці» (Галина Пагутяк)

– Знаєте, вдача – це і є стиль. Робити те, що не подобається, я не можу. Я просто уникаю порожніх балачок, корисливості, заздрості, фальші. Може, я й наробила чимало дурниць у житті, але від щирого серця. Журналістів я поки що не уникаю, а мої виступи на вечорах – дуже крутий самопіар, бо я намагаюся дати слухачам щось таке, що прикрасить їм життя, вилучить бодай на часину з колообігу буденності, а не розповідаю якусь нудоту. Навіщо їм балачки про літературу, навіть якщо вони самі пишуть? Їм треба вина, а не свяченої води. А коли ще вдасться трохи зачарувати, залякати, я дуже тішуся. До того ж я зовсім не вмію брехати, хоча вигадувати вмію дуже добре. Мистецтво без уяви – це мистецтво без свободи.

– Чи маєте Ви якийсь зворотній зв’язок зі своїми читачами? Яка з 11-ти Ваших книг «відгукнулася» найбільше?

– Я читаю те, що пишуть про мене в Інтернеті звичайні люди, мої читачі. І їхня думка для мене важлива, значно важливіша, ніж думка критиків чи колег по перу. Це правда. Але я з ними не листуюся. Немає в цьому потреби. Їм вистачає моїх книг, і мені – теж. Здорова нормальна ситуація. Підлизуватися, догоджати комусь – я ніколи цього не робила. І вони відчувають, яка я, особливо молодь і діти. Їм теж остогидла реклама і самореклама. Їм потрібні друзі, а не пророки. А найбільше привернув увагу «Слуга з Добромиля».

Здогадайтеся, чому? А тому, що кожна людина потай мріє про захист, про справедливість тепер, за життя. Про такого собі лицаря-заступника, шляхетну і добру істоту, яка має інших за людей, а не за бидло.

– Наскільки важливим для Вас є чинник читача взагалі? Ви вдаєтеся до пригодницького жанру, казково-фантастичних сюжетів – це спосіб «прихилити», заінтригувати читача, задіяти такий жанрово-стильовий ресурс, який в українській прозі використовується рідко, чи, може, Вам це просто цікаво, та й годі?

– Ви вгадали – мені самій це цікаво. Я з тих людей, яким більше подобається виходити через вікно, або комин, а не через двері. Усі ці фантастичні сюжети – спосіб розширення свідомості. У мене не завжди так було, але повсякденність настільки виснажує, що шукаєш порятунку. Це – ніби вмирати – покидати вбогий світ і летіти за вітром. Колись я не повернуся зі своїх мандрів. Я хочу зникнути, щоб від мене не залишилось сліду. Тут і без мене є кому слідити: в житті та в літературі.

– «Всі мої книги написані снами…» – це справді так?

– Нещодавно я прокинулась від слів, які пролунали в моїй голові: « У одному місті була гарна лука над річкою. Її хотіли забудувати, але люди не дозволили…» І так з’явились невеличкі «Розповіді прочанина». Зі мною це трапляється майже завжди. Я собі ходжу, щось роблю, мандрую, або читаю, а тим часом у голові уже формується готова книжка. Добре мені, правда? Тільки б часу трохи більше.

– Цього року Ви номінувалися на Шевченківську премію (за книгу «Слуга з Добромиля»), а стали першим лауреатом премії «Айстра». Як би Ви прокоментували цей «сюжет»?

– Я страшенно жалкую, що дозволила себе втягнути у цю ганебну гру, яка називається висуванням на Шевченківську премію, знаючи, що відбувається за лаштунками Комітету: інтриги, торги, корупція і таке інше. Але цього разу нас усіх шокували ще більше. Гадаю, це мене ця премія не гідна, а не я її. А щодо «Айстри», то я погодилася з висуванням, бо свавільно розпоряджатися грошима приватних осіб не посміють, і в будь-якому разі,премію присудять гідній людині. Зрештою, за 30 років творчості це моя перша вагома премія. Я не належу до номенклатури, не належу до грантожерів, одне слово, нікому не належу, тільки тим людям, яким справді потрібна – рідним, друзям, читачам.Моя життєва позиція: нічого не просити, нікому не жалітись, нікому не бути зобов’язаною.

Розмовляв Володимир Панченко

Використано матеріали з сайту www.pahutjak.boom.ru