 |
Науково-популярне видання В.Вечерського «Гетьманські столиці України» впевнено розштовхує товстенні ряди монографій, в яких уже описано добу Гетьманщини з усіх боків, і вимагає свого місця на книжковій полиці.
Книга присвячена малодослідженому, на думку автора, феномену української історії та культури – тим містам, що виконували столичні функції протягом існування української держави у формі Гетьманщини – «Війська Запорозького» з 1649 р. до 1781 р.
Видання висвітлює історію розвитку гетьманських резиденцій-столиць, розглядає здобутки окремих українських гетьманів, показує їх внесок в історико-культурний процес регіону. Праця містить велику кількість фотографій, малюнків, схем, історичних карт та іншого матеріалу, що лише додає їй ще більшої цінності і значимості для тих, хто цікавиться вітчизняною історією.
У вступі автор формує пантеон 5 «священних» міст або «міст-символів» України, хоча невідомо, чому інші міста в нього не потрапили. В.Вечерський називає Київ, Галич, Чигирин, Батурин і Глухів. Бідні українці, у них так мало визначних «священних міст». Чи, можливо, автор склав власний список? Тим паче, акцентуючи увагу на трьох гетьманських резиденціях-столицях, Вечерський забув про ще як мінімум дві – Гадяч (резиденція І.Виговського й І.Брюховецького та Немирів – Ю.Хмельницького, А.Могили). І це при тому, що про Немирів Вечерський уперше згадує лише на 116 ст. своєї праці, а про Гадяч як резиденцію І.Брюховецького на 119 ст. і, зрештою, доходить такого цікавого висновку: «епізод з перебуванням Брюховецького у Гадячі не дає підстав для зарахування цього міста до числа гетьманських столиць». Але лівобережний гетьман жив у Гадячі аж до 1668 р., тобто цілих 5 років!
На жаль, автор не надто потурбувався про належний науковий рівень своєї праці. Варто було вивчити не тільки старі наукові джерела, а й звернути увагу на нові, які суттєво розширюють поняття «гетьманські столиці». Цю ремарку вставляю через появу такого прогресивного явища у нашій освіті, як зовнішнє тестування. У одному із тестових завдань є цікаве завдання: назвати гетьманські резиденції, і після прочитання книги в мене склалося враження, що пан Вечерський не зміг би на нього дати правильної відповіді. Втім, можливо, я помиляюся.
Ще однією помилкою В.Вечерського є суто російський підхід до існування Гетьманщини у межах 1654-1782 рр. Ніби до Переяславської угоди українці і не мали своєї державності. Однак нам чудово відомо, що козацька держава на території Наддніпрянщини склалася раніше. Відповідно до перемир’я у Замості, підписаного у листопаді 1648 р., Богдан Хмельницький отримав тимчасовий контроль практично над усіма українськими землями – Чернігівщиною, Полтавщиною, Переяславщиною, Київщиною, Поділлям, Волинню і Галичиною. На жаль, ці територіальні надбання були звужені Зборівським мирним договором від 8 серпня 1649 р. і ще більш обмежені у період Руїни, а також різноманітними міжнародними договорами Московського царства, Речі Посполитої та Османської імперії. Наші сусіди в першу чергу дбали про свої інтереси і аж ніяк про інтереси українців. Українська козацька держава не розпочала свою історію після Переяславської Ради, це помилковий підхід. Її історія хоч і ненабагато, але розпочинається раніше, принаймні з часу Зборівського договору, коли Чернігівське, Київське та Брацлавське воєводства були визнані королем та сеймом Речі Посполитої як територія, підконтрольна Богдану Хмельницькому.
Помиляється автор і тоді, коли надто вільно трактує дати щодо Гетьманщини. Держава існувала то з 1648 р. (с.33, 94), то з 1654 р. (с.8), або з 1652 р. (с.22) і до 1782 р. (с.8), або до 1781 р. (с.9, 33).
Наприкінці вступу В.Вечерський намагається зосередити увагу на активності Віктора Ющенка щодо популяризації та збереження культурної спадщини Батурина. невідомо, на жаль, за чиєю ініціативою процвітає така бурхлива указотворчість. Не згадано інших людей, які докладають набагато більше зусиль – не паперових, а власних, меценатських, для збереження української історичної спадщини.
На 300 сторінках тексту автор зробив лише 60 посилань, навівши наприкінці книги список літератури із 105 найменувань.
Найбільш слабким і занадто міфологізованим виявився перший розділ праці. Серед поширених помилок занадто спрощений підхід до трактування окремих подій, явищ, а також використання елементарних чуток, які автор підносить до рівня незаперечного факту.
В.Вечерський надзвичайно полюбляє використовувати неперевірену та непідтверджену документами чи археологічними знахідками інформацію. Зокрема, це стосується бюджету Гетьманщини, або й узагалі дані міфічного характеру, наприклад – про гроші Богдана Хмельницького, про 1000 фортець на території України (автор ототожнює кількість міст і містечок з кількістю різноманітних укріплень типу замків; під цю класифікацію потрапили «земляні фортечки» та «муровані церкви з товстими стінами» тощо). Викликає сумнів використання непідтвердженого міфу про участь Б.Хмельницького у англо-французькому конфлікті у 1645 р. біля м. Дюнкерка, приписування Б.Хмельницькому організації 300 тисячного війська (хоча насправді воно не перевищувало і 100 тисяч).
Протягом усієї розповіді В.Вечерський жодним чином не розрізняє реєстрових та запорозьких козаків, тому в погано проінформованого читача може скластися враження про монолітність українського козацтва, хоча це далеко не так просто, як здається на перший погляд. Ще один казус – українські козаки, виявляється, були кочівниками – «Гетьман наводить лад у країні, перебудовуючи Військо Запорозьке з мандрівної озброєної ватаги на територіальну державу». Ніби в козаків і не було Запорозької Січі. Чи автор вважає, що якщо Січ змінювала своє місце розташування, то вона належала кочовикам?
Протягом усього тексту автор ніяк не може визначитися зі статусом Чигирина, Батурина і Глухова. В одних випадках – «священні міста», «гетьманські резиденції», в інших – «фактичні столиці тодішньої Української держави». Однак цілком зрозуміло, що ототожнювати ці терміни – не коректно, все ж таки праця написана як науково-популярне видання.
Висвітлено лише одну з версій загибелі батька Б.Хмельницького Михайла: ніби він загинув у битві під Цецорою, хоча є більш вірогідна версія про те, що батько й син разом потрапили до татарського полону, і Михайло Хмельницький помер там від ран, які він отримав під час боїв. Автор ніяким чином не згадує версії про викуп Б.Хмельницького козаками, звертає увагу лише на можливість викупу його з полону матір’ю у 1622 р.
На 101 ст. у В.Вечерського вийшла накладка дат і, що цікаво, автор жодним чином на цей казус не зреагував. Подумайте самі: «у 1645 році він (Б.Хмельницький – Л.М.) разом із двохтисячним козацьким загоном вступив на службу до французького короля і брав участь в облозі міста-фортеці Дюнкерка», а через кілька рядків «Богдан входив до козацької делегації, з якою король обговорював у Варшаві у квітні 1646 року плани майбутньої війни (польсько-османської – Л.М.)». Як Хмельницькому вдалося бути і в Франції, і в Речі Посполитій без персонального літака – не зрозуміло. Тому, використавши цитату пана Вечерського, скажу: «… це лише белетристика, далека від наукової достовірності».
Автор без будь-яких сумнівів повторює помилку, яка стала загальною в таких виданнях. Маю на увазі ігнорування історичних назв країн та місцевостей, які офіційно в той час мали поширення. Зокрема, Туреччина – замість Османська імперія, Польське королівство (Польська держава) – замість Речі Посполитої, Валахія (російський варіант) – Волощина (українське прочитання). Тим паче, пан Вечерський сам говорить про важливість дотримання історичної правди. На 102 ст. він помилково пише про втрату в 1478 р. (правильно – у 1475 р.) незалежності Кримського ханства і його васальну залежність від Османської імперії. На 113 сторінці, згадуючи про перемогу Виговського під Конотопом над московськими військами у 1659 р., Вечерський скромно пропустив інформацію про дві поразки козацького війська від тих же військ напередодні.
Сумнівна інформація про перебування П.Тетері в статусі генерального писаря під час гетьманування І.Виговського у 1657-1659 рр., оскільки відомо, що генеральним писарем у 1657-1659 рр. був І.Груша, а в 1659-1661 рр. – С.Голухівський.
Багато неточностей пов’язано з призначеннями на полковництво після відновлення гетьманства Данила Апостола. В.Вечерський достатньо вільно трактує політику нового гетьмана. Мовляв, одразу по свому обранні той призначив Михайла Турковського генеральним писарем (1723 р.), Якима Горленка – генеральним хорунжим (1729 р.), Андрія Кандибу – генеральним суддею (насправді, призначений 1728 р.), Якова Лизогуба – генеральним обозним (1728 р.), Івана Борозну – генеральним бунчужним (1728 р.). Виходить, реально призначено тільки останніх трьох, інші отримали свої посади або до, або після виборів Апостола на посаду гетьмана.
Обрана автором тема належить до малодосліджених в Україні проблем історичної науки і охоплює коло питань, тісно пов’язаних із суспільно-політичними, соціально-економічними подіями та, найголовніше, з найвидатнішими представниками України. Відомо, що без видатних діячів будь-яка історія виглядала б не дуже привабливо. Тому автор у межах розумного наповнив свою працю загальновідомими історичними матеріалами про Дмитра Вишневецького, Михайла Хмельницького, Богдана Хмельницького, Івана Виговського, Юрія Хмельницького, Павла Тетерю-Моржковського, Івана Брюховецького, Петра Дорошенка, Дем’яна Многогрішного, Івана Самойловича, Івана Мазепу, Івана Скоропадського, Данила Апостола, Кирила Розумовського та ін. Тому в графі «персоналії» пану Вечерському можна справедливо поставити 12 балів.
Добре враження справляє інформація про тогочасну архітектуру, – це дійсно такий матеріал, що його зустрінеш не в кожному «фоліанті» про добу Гетьманщини. Важаю, що «Невідома Україна» В.Вечерського, хоч і з переважно відомими фактами та датами, займе своє місце не тільки у державних бібліотеках, а й у книгозбірнях шанувальників вітчизняної історії. Особливо тих шанувальників, які цікавляться історією не на глибокому науковому рівні, а в контексті патріотичних захоплень минувшиною рідного краю. І це, зрештою, теж добре.
Улюблений сайт літературної критики
