Крізь століття – на мітлі

Різноманітних антологій на світі багато. А уявіть собі, скільки їх у Всесвіті! Здається, немає такого матеріалу, якого не можна було б запхати до антології. Це вам і анекдот, і поезія другої половини ХХ століття, і твориво двотисячників чи то пак – нульовиків, і навіть світова літературно-критична думка (антологія думки – як вам?)… Тож коли стелаж бібліолюба поважчав на «Антологію української малої прози ХХ століття», це нікого не здивувало: ні дружину, ні дітей, ні тещу бібліолюба. А поважчав стелажик помітно: як-не-як, 1512 сторінок добротної прози наших класиків, а наші класики – це вам не чхе!

Відкритим питанням до упорядників чи не всіх антологій є критерії відбору матеріалу. Чому саме ці автори і чому саме ці їхні тексти? З «Антологією світового анекдота», наприклад, усе зрозуміло: матеріал розподілений за тематичними рубриками (кохання, політика тощо) і представлений якомога більшою кількістю одиниць. Улюблена антологія всіх студентів-філологів «Слово, знак, дискурс» (шукати в картотеці, між іншим, теж треба на «А») являє собою послідовний, втілений у текстах рух світової літературно-критичної думки (напрямів, течій і шкіл), але не від улюбленця всіх філологів Аристотеля, а від психолінґвістичних ідей О.Потебні до… Одне слово, Жак Дерріда помер, але його деконструктивний дух завжди з нами.

Антологію української малої прози упорядкувала невтомна трудівниця на неозорих ланах вітчизняного літературознавства Віра Агеєва. В її передмові зазначено, що головним критерієм добору є смакові пріоритети упорядника, а на матеріал накладено звичну матрицю: модернізм – соцреалізм – постмодернізм. Здається, нічого незвичного й дискусійного, окрім, хіба що, одвічного питання про те, що таке «постмодернізм» і чим він виражений у нашій літературі (надто ж у малій прозі). Проте упорядниця антології вперто розраховує на дискусію. Нізащо не вгадаєте, щодо чого! Щодо канону вітчизняної класики. Перед пані Вірою, котра упорядковує антологію прози, «чи не першу в ряду численних антологій, які ще мають підсумувати художній доробок епохи», постає непроста проблема «творення класичного канону й періодизації літературного процесу». Наприкінці передмови авторка, випереджаючи свого вдячного зоїла, визнає: «жодна спроба представлення класичного канону – тим паче, коли йдеться про мінімальну часову відстань, про століття, яке щойно завершилось, – не може бути лабораторно безсторонньою». Це так, але пані упорядниця забуває (бо не знати цього просто неможливо), що канон – це сфера не антології, а хрестоматії. А тому й вийшло, що антологія малої прози за версією Віри Агеєвої є таким собі гібридом антології з хрестоматією.

Цього, звичайно, не можна вважати вадою видання, бо хто ж заперечить вплив на нашу літературу того ж Миколи Хвильового, який не просто був творцем ідей «загірної комуни», «романтики вітаїзму» та «азійського ренесансу», а й, за Соломією Павличко, чи не одноосібно витворив окремий – психопатичний – дискурс. Але від антології завше чекаєш чогось більшого, ніж те, що можна прочитати в будь-якій хрестоматії. Хвильовий, наприклад, у цьому виданні значною мірою представлений своїми… гм… хрестоматійними творами: «Редактор Карк», «Я (романтика)», «Арабески»… Те саме можна сказати й про М.Коцюбинського, і про В.Стефаника, й про Григора Тютюнника.

Не всіх авторів репрезентовано в антології їхніми найкращими творами. Так, із Валерія Шевчука упорядниця вибрала новели «Диявол, якого нема» та «Постріл». Можна, знову ж таки, до сивого волосся сперечатися про естетичну вартість, а отже, й доцільність подачі в антології саме цих новел Шевчука, але ж на колір і естетичний смак товариш далеко не всяк… Василь Симоненко, який, виявляється, ще й прозу писав, представлений новелою «Вино з троянд». Новела надзвичайно симпатична, зразу відчувається рука майстра-людинолюбця… Але якщо вже упорядниця прагне в антології створити певний класичний канон малої прози, то варто замислитися про присутність у ньому (йдеться, не забуваймо, про ціле ХХ століття) В.Симоненка саме як прозаїка. Бо ж його «кілька вишуканих коштовних текстів», за словами автора преамбули Р.Семкова, «мали б стати перехідним етапом до масштабніших епічних форм». «Перехідними» творами представлений в антології також Юрій Андрухович. Це два тексти з його циклу армійських оповідань «Зліва, де серце». Автор преамбули О.Ірванець так і зазначає: «Ці твори мають лишитися взірцем пошуку, становлення чудового прозаїка». А «пошукові» тексти, думається, не мають входити до канону, його повинні становити вершинні твори письменника.

Можна посперечатись і про те, чи належать до малої прози такі твори як «Valse mélancolique» О.Кобилянської та кіноповість О.Довженка «Зачарована Десна». Зазначу тільки, що в антології вони подаються не повністю. Мала проза взагалі репрезентується тут лише оповіданнями та новелами (є, щоправда, одна бувальщина – «Тризе» П.Загребельного та поезія в прозі Кобилянської), але ж до малої прози належать і гуморески, й фейлетони, й анекдоти, й есеї, й нариси… Й афоризми, врешті-решт.

Звичайно, хрестоматія (навіть якщо вона має формат антології) не може розширюватись до нескінченності. В ній буде як і на Байковому кладовищі: кістки наступників лягатимуть на кістки попередників. Але так і хочеться спитати голосом літературознавця, автора праці «Новела і новелісти» В.Фащенка: де ж поділися «світло-мінорний Головко, пристрасний Ірчан, лірико-гумористичний Вишня, іронічно-гострофабульний Слісаренко, аналітичний Епік, майстер зримої деталі Панч»? Чому до антології не включено львівського модерніста Б.Нижанківського, про збірку якого «Вулиця» (1936) Анатоль Курдидик під криптонімом А. на сторінках «Неділі» писав, що це «перша в нашій літературі збірка новель з життя міського підземелля. В тім місті поза офіційним містом є вже й наш чоловік, батяр-українець»? Додам, що нині у Львові відроджують культуру батярства, що має стати ще однією цікавою і суто львівською родзинкою для туристів. Чому немає в антології «міського іроніка» Б.Жолдака? Леґендарного гумориста-шістдесятника А.Крижанівського? Де сучасна «жіноча» проза – оповідання Т.Зарівної, Є.Кононенко, С.Йовенко? Думається, самої Оксани Забужко для її репрезентації малувато. Присутність цих «неканонічних» авторів зробила б антологію більш антологійною і менш хрестоматійною. Тобто – цікавішою.

Антологія малої прози за версією В.Агеєвої має виразний модерністський ухил. Частина матриці під ко[н]довою назвою «соцреалізм» узагалі випала. Тобто немає жодного суто соцреалістичного твору, який яскраво й виразно показав би, за що ж ми той «єдино правильний» так лаємо. Бо виходить, що лаємо, а не знаємо. На це, до речі, хибують чи не всі літературні антології з часів чотиритомника «Українське слово».

Незважаючи на те (тобто саме тому), що пропонована антологія є більше хрестоматією, тобто являє собою чергову спробу витворення канону, – це дуже потрібне й корисне видання для вчителів літератури загальноосвітніх шкіл, студентів-філологів, які лінуються часто бігати до бібліотеки, а також – як репрезентативне, ознайомче видання – для іноземних поціновувачів українського слова.