Дерево, яке росте вічно

У розмові про нову книгу віршів луцької поетеси Нати Гранич напрошується біблійний контекст. Отой самий, про Адама і Єву, і про Дерево Життя. Мабуть, це нормально, коли Жінка пише книгу інтимної лірики, зовсім не зважаючи на всілякі там феміністичні вибрики новоспечених українських амазонок. Чи як самоіронізує героїня роману Любові Голоти «Епізодична пам’ять»: «З радіоприймача на медсестринському столику хлюпає темпераментний голос котроїсь із феміністок незалежної України: “секстизм, гендерні дослідження”… Дивно, що колись все це їй видавалося правдивим…». Бо хоч би скільки ми говорили про Любов, Кохання, – це ті почуття, які нікуди не подінуться і які важко забалакати, все одно крізь нашарування холодних і байдужих слів вони прориваються. Чи як стверджує Ната Гранич:

Я втрачу все, я втрачу всіх.
Як нерв, оголена, як осінь, боса.
Твій простір перейду, як сміх.
Як плач, перебіжу твій простір.

Нема провин, одне лиш каяття,
Лиш злато віку, що з тобою…
Я називаю це любов’ю,
Ти називаєш це життям.

Цю книгу віршів приємно читати. Вона створює гарний настрій: світлий, елегійний. У ній на перший погляд дивно поєднані враження й образи українського культурно-географічного ландшафту із картинами і враженнями далекої Півночі. Насправді, нічого дивного немає. Просто химерно-традиційною є доля Автора, народженої в СРСР: народилася у Волгограді, школу закінчила в Магаданській області, вищу освіту здобула у Рівному, а живе і працює у Луцьку:

Сьогодні другий день літа,
А на моїй Півночі снігу ще не міряно.
Не краяно снігу всім, хто за білим скучив.
Роздаю його пригорщами, дарую:
комусь щастя,
як сніг у долоні, розтає;
комусь –
як за Полярним колом.
А він мені –
Пятнадцятий камінь саду Райондзі.

Дивно, але я не шукаю зараз якихось поетичних перегуків чи настроєво-формальних подібностей. Хтось таке вже писав? Чи щось подібне я вже зустрічав? Мене це не цікавить. Досвід. Тут важить досвід Жінки, яка кохає і яку кохають. Так мало треба для щастя. Особливо для того, хто розуміє, у чому воно, це щастя:

Знаходимо притулок
у саду, який цвіте
отим предивним цвітом,
що хочеться заплакати від щастя.
Серед рожевого і білого намиста
я віддаюсь тобі і тілом, і душею.
Переливаюсь в музику, як скрипка,
і скрипкою стаю, і теплим сяйвом,
іду в серпанок радощів твоїх
й зникаю в ньому…

У Нати Гранич це вже третя поетична книга: «На білім аркуші молитви» (2000), «Крилатий пес розлуки» (2002), і ось третя книга, – як третя пелюстка троянди кохання. Я переконуюся у тому, що для книги, сповненої справжніх відчуттів і почуттів, форма знаходиться сама. І вона є такою ж органічною, автентичною, як і самі почуття. Вони є або нема. Так само і книга. Особливо книга лірики. Звичайно, що маємо у ній трансформовані відголоси східної поетичної традиції. Але як вдало вони звучать. Яка легка і невимушена мелодія звучить у них, нехай моментами і впізнавана, і водночас свіжа й нова. Гадаю, що ця поетична збірка, моментами така еротично відверта й чиста, є гарним і теплим акордом до тієї вічної музики, що зародилася під деревом, яке росте вічно…