Після «карантину» (полемічні нотатки)

Рене Магрітт. Закохані

Після довготривалого ідеологічного «карантину», через який пройшло українське літературознавство, штучно відлучене від інтелектуального Заходу аж до початку 1990-х рр., цілком природним є прагнення наздогнати втрачене, передусім – у царині методологічній. І за якихось півтора десятиліття зрушення в науці про літературу таки сталися! Я міг би назвати добрий десяток знакових праць, які свідчать про – кажучи мовою наших політиків – «український прорив». Однак у цих моїх полемічних нотатках мова йтиме про те, що викликає здивування, або ж досаду: про крайнощі й спрощення складного, якими не так уже й рідко супроводжується процес збагачення методологічного інструментарію.

Шукайте жінку!

Гортаючи велику – на 1500 сторінок! – антологію української малої прози ХХ століття, укладену Вірою Агєєвою («Факт», 2007), читаючи передмову до цього монументального видання, я мимоволі пригадав культове дослідження Соломії Павличко «Дискурс модернізму в українській літературі», в якому початки українського модернізму виводяться з реферату Лесі Українки «Малорусские писатели на Буковине» (1899 р.). У рефераті тому, щоправда, домінував народницький дискурс, зауважувала С.Павличко, проте все ж відчувалося й народження дискурсу модерністського. Принаймні, «перший крок до модернізму як стилю мислення й культурного дискурсу» зробила саме Леся Українка, стверджувала дослідниця.

Читачеві, який після затяжного періоду «реалізмоцентризму» цікавився модернізмом, пропонувалося, отож, шукати жінку: жіноче ім’я в історії українського модернізму мало бути точкою відліку. Навіть попри те, що сама ж таки С.Павличко називає й інші (чоловічі!) імена, інші чинники, які відіграли не останню роль на зламі художніх епох. Михайла Драгоманова, який «заклав інтелектуальні підвалини модерного й свідомого антинародництва». Василя Стефаника, Гната Хоткевича та Михайла Яцкова, які «у своїх творах виходили за межі традиційної народницької естетики». Василя Щурата, чиї статті кінця 1890-х «були непрямою критикою народницького ізоляціонізму»…

Однак революціонізуючу роль відведено все ж таки реферату Лесі Українки. Бо, виявляється, гендерні пріоритети для Соломії Павличко були вкрай важливі.

Для прихильниць фемінізму то тема майже травматична. Заради приємної для себе концепції вони готові зігнорувати реальністю (об’єктивністю). Тим часом, початки «модернізму як стилю мислення і культурного дискурсу» важко уявити без новелістики Василя Стефаника останніх років ХІХ ст. «Дорогу в світ» В.Стефанику, за його власним зізнанням, відкривали письменники «Молодої Польщі», зокрема – С.Пшибишевський, що й засвідчила його «Синя книжечка», яка побачила світ того ж таки 1899 року, коли Леся Українка виголошувала в «Літературно-артистичному товаристві» свій реферат.

Не зайве, зрештою, пам’ятати й про «Зів’яле листя» І.Франка (1896) – ліричну драму, автор якої «відобразив … настрої, які найповніше відповідали характеру модерного світу» (Гундорова Т. Іван Франко //Історія української літератури ХІХ століття. – Т.2. – К., 2006. – С.316). Ба – більше: в «Зів’ялому листі» Франко «здійснював культурно-психологічну студію декадентського характеру» (там само)!

Що ж до маніфестування модерністських ідей, то тут доведеться погодитися з Олександром Білецьким, який вважав, що межовим знаком в історії українського літературного модернізму був 1903 рік. Саме тоді в Одесі вийшов друком альманах «З-над хмар і долин», ініційований Миколою Вороним. Таким чином, реалізувалася його ідея, декларована ще 1901 року. Йшлося тоді, нагадаю, про видання літературного збірника, до якого мали увійти твори, що відступали б від «рустикальної», обтяженої соціально-педагогічними завданнями, реалістичної традиції. М.Вороному хотілося бачити в них «хоч трошки філософії», «клаптик… того далекого блакитного неба, що від віків манить нас своєю недосяжною красою, своєю незглибною таємничістю».

Головні слова в маніфесті Вороного – краса і небо. Замість боротьби він пропонував відпочинок для «стражденної, зневіреної душі сучасного інтелігента». Замість оголеної тенденційності – естетичну вишуканість. Замість публіцистичної злоби дня – вічну красу, порив «у блакить». Сергій Єфремов назвав той лист Миколи Вороного маніфестом українського модернізму, і мав для цього цілковиті підстави.

Згодом – в автобіографії 1928 р. – М Вороний не без гордості писав: «Поява альманаха «З-над хмар і долин» була явищем визначним, … а наслідком його появи була поява «Молодої Музи» в Галичині»; «торкатися європейських джерел передо мною пробували й інші», проте «я був піонером, цілком свідомим і певним своєї мети».

У словах М.Вороного є перебільшення. Але так само слід визнати, що перебільшувала й С.Павличко, коли особливу роль в утвердженні модерністського «стилю мислення» відводила реферату Лесі Українки.

Повернуся, втім, до «Антології малої прози ХХ століття». На її презентації під час книжкової виставки «Медвин» (у ній, крім головного редактора «Факту» Леоніда Фінкельштейна, брали участь Віра Агєєва, Тамара Гундорова, Людмила Таран, Іван Андрусяк, Ростислав Семків та автор цих рядків) спонтанно виникла міні-дискусія у зв’язку з відсутністю в антології прози Івана Франка. Франка відлучено від ХХ століття – і, як на мене, це штучна ситуація. До того ж, не лише з огляду на хронологію (у ХХ ст. І.Франко багато написав: протягом 1900 року на сторінках «Літературно-наукового вісника» друкувався його роман «Перехресні стежки», того ж року вийшла «меланхолійна» збірка «Із днів журби», згодом були ще роман «Великий шум», друга редакція повісті «Boa constrictor», поема «Мойсей», чимало оповідань). Головне, він і ЕСТЕТИЧНО не залишився в ХІХ столітті!

Що з того, що у вступі до поеми «Лісова ідилія» (1900) І.Франко полемізував із М.Вороним, повертаючись, по суті, до власних декларацій 1878 р., щоб нагадати опонентові про неможливість утечі поета від грішної «землі» – в «блакить». Твердження про те, що «мистецтво – саме собі ціль», його коробило, це правда. Проте хіба не «амбівалентний» Іван Франко захищав Ольгу Кобилянську, Гната Хоткевича, Михайла Яцкова від критики Сергія Єфремова у статті «Принципи і безпринципність» (1903)? Хіба не він привітав молоду генерацію, яка «звіяла бурю» в літературному житті (стаття «Старе й нове в сучасній українській літературі», 1904)? Зрештою, як поет і прозаїк Франко наприкінці ХІХ-го – у перші роки ХХ ст. й сам чимало «зачерпнув» із досвіду європейського модернізму, – факт цей навряд чи викликає заперечення. Такі його оповідання, як «Батьківщина», «Як Юра Шикманюк брів Черемош», «Хома з серцем і Хома без серця», «Сойчине крило», цілком органічно виглядали б в антології малої прози ХХ століття.

Отож, може, вся справа в тому, що нам пропонують знову-таки … шукати жінку?

Антологія Віри Агєєвої починається з повісті Ольги Кобилянської «Меланхолійний вальс» (1898 р.), яка, згідно з календарем, прямого стосунку до ХХ ст. не має. «Меланхолійним вальсом» без перебільшення таки почалася українська модерна новелістика ХХ століття», – стверджується в передмові (Агєєва В. Крізь століття: принагідні візії після постмодернізму // Українська мала проза ХХ століття. Антологія. Упорядник професор Віра Агєєва. – К., «Факт», 2007. – с.19). І це право дослідника – вважати саме так, – тільки що в такому разі робити з тим же В.Стефаником? І з тим же І.Франком? (До речі, В.Агеєва закидає Франку, що він начебто «відкинув «Людину» (Ольги Кобилянської – В.П.) як твір надто слабкий (мала друкуватися у «Першому вінку»)». Дивно: такого не просто не було, а й НЕ МОГЛО бути. Франко не міг «відкинути» повість О.Кобилянської, оскільки збірник «Перший вінок» вийшов у 1887 р., а повість «Людина» було написано аж через сім років, у 1894-му. Можливо, В.Агеєва просто покладалася на авторитет С.Павличко, яка писала, що Франко «відкинув з друку, зокрема, перший варіант «Царівни» /зауважте: «Царівни», а не «Людини»! – В.П./ Ольги Кобилянської)». Проте і в С.Павличко кінці не сходяться з кінцями. Повість «Царівна» була розпочата 1888 року, коли альманах «Перший вінок» уже побачив світ. Дослідниці ж модернізму важливо було наголосити на тому, що І.Франко, редагуючи альманах, начебто нав’язував жінкам-письменницям свій «маскулінний» голос і смак).

Чесно кажучи, мені ніколи не здавалося, що гендерна першість – це аж так суттєво. Тому, переконаний, немає ніякої потреби лукавити з каноном, «припасовуючи» його під амбіції фемінізму.

Модернізмоцентризм

Єдино «правильним» художнім методом у страшенно ідеологізованому радянському літературознавстві, як відомо, оголошувався реалізм. Модернізм же тривалий час був у становищі немовляти, «необачно» народженого Шевченковою Катериною. Нині ж, схоже, настала пора «модернізмоцентризму». Є дослідники, які оголошують реалізму анафему. Прикладів я готовий навести чимало, проте обмежуся однією статтею Дмитра Затонського, в якій поставлено красномовне питання: «Чи в мистецтві можливий реалізм?» (див.: Затонський Д. Чи може існувати реалізм в мистецтві? // Філологічні семінари. Вип.1. Реалістичний тип творчості. – К., 1998). У контексті міркувань автора воно звучить як риторичне.

Головні постулати статті Д.Затонського такі:
• історія реалізму «рясніє химерностями, навіть певними містифікаціями» (у реалісти зараховували тих, хто ними ніколи й не був);
• доктрина реалізму грішить «безпардонною умоглядністю» і зводиться вона «до двох головних моментів: життєподібності й соціального аналізу»;
• «соціальний аналіз – це, власне кажучи, літературознавчий нонсенс, бо слово «аналіз» може торкатися будь-якої сфери діяльності, не обов’язково художньої, творчої, а покликане його визначити поняття «соціальний» взагалі з індивідуальною творчістю не римується й тому чуже для мистецтва»;
• «остання прикмета реалізму – життєподібність. … В якім сенсі література, та й взагалі мистецтво, здатні бути життєподібними?» Мові, стверджує «пізній» Д.Затонський, на відміну від пензля, взагалі не дано відтворити предмет життєподібно;
• «що ж до третього кита з тих, на яких тримається доктрина, – типовості, то вона так-сяк діяла лише в ХІХ столітті (може, ще трохи на початку ХХ, та й тоді з досить суттєвими застереженнями); у новітній же літературі цього «типового» при всьому бажанні не відшукаєш».

Не залишивши від «доктрини реалізму» живого місця, Д.Затонський, зрештою, не відповів на природне питання: а що ж було в історії літератури у період між романтизмом і модернізмом? Чорна дірка? Зрештою, якщо модернізм – це опозиція тому, що було перед ним, то, заперечивши реалізм як такий, його критики й факт існування модернізму мимоволі ставлять під сумнів, роблять його річчю абсолютно віртуальною…
Не дивно, що аргументи супер-радикально налаштованого Дмитра Затонського викликали здивоване – по суті, риторичне – запитання Дмитра Наливайка: «Якщо вже бути послідовним, то тоді слід заперечити як щось невідповідне природі мистецтва не лише реалізм, а й інші міметичні художні системи – ренесанс, якоюсь мірою бароко, класицизм, художні течії ХУІІІ ст.., навіть деякі модерні течії. Але що ж тоді лишиться з історії європейського мистецтва?» (Наливайко Д. Теорія літератури й компаративістика. – К., 2006. – С.276)

«Що ж тоді лишиться?» – зовсім не зайве нагадування для тих, хто ладен викидати «з корабля сучасності» цілі художні епохи, рішуче декларуючи новий набір «р-революційних» штампів. Деякі з яких варто згадати.

1. Реалізм/позитивізм – це «народництво», варте хіба що кепкування. У згаданій передмові до антології «Українська мала проза ХХ століття» Віра Агєєва дала йому чортів! Все, що безпосередньо передувало модернізмові, оголошено «ідеологічно-заангажованою позитивістсько-народницькою прозою». І то лишень крапля в морі подібних висловлювань. Їх суть – у негації «поганого», «неправильного» реалізму/позитивізму/народництва і протиставленні йому «хорошого» й «правильного» модернізму. Маятник, отже, хитнувся у протилежний бік.

2. Тут, власне, починається штамп другий: український модернізм не був (начебто) ідеологічно заангажованим. Мовляв, ще М. Євшан і дехто з його однодумців «заперечили українофільські засади патріотично наснаженої, ідеологічно заангажованої літератури».

Розберемося.

Ідеологічний (народницький, націонал-демократичний, соціалістичний…) «фермент» в українській літературі 1870-1890-х рр. і справді значив дуже багато. Проте – не тільки в українській. Генрік Маркевич у своїй капітальній праці «Pozytyvizm» (Варшава, 2002) відзначає, що й польській літературі 1860-1890-х рр. притаманна була «ідеологічна заангажованість»: «Насичення літератури ідеологічним змістом, часто сформульованим у спосіб безпосередній і однозначний, було в той період досить сильне». Проте Г.Маркевич пише про це в тоні ІСТОРИКА літератури, якого цікавлять закономірності, а не в тоні літературного КРИТИКА, який, запізнившись на добру сотню з лишком років, продовжує «виборювати» місце для модернізму!

Що було – те було. І тепер важливо зрозуміти логіку саме такого, а не іншого літературного розвитку, а не «шпиняти» реалістам за те, що… За що? За те, що вони належали своєму часові? Не можу не погодитися з Михайлиною Коцюбинською: «Якщо обмежитися чорно-білим інструментарієм, якщо плекати полярність як оцінну категорію («народництво» – погано, модернізм – добре), ризикуємо втратити щось дуже суттєве в характеристиках нашої культури» (Коцюбинська М. Моральний імператив і виклики часу. – Львів, 2004. – С.17).

Ну, а щодо ідеологічної незаангажованості модерністів, то таке твердження просто не відповідає дійсності. Хто не вірить, нехай перечитає хоч би Василя Пачовського, Петра Карманського, Богдана Лепкого, Миколи Вороного… Їх творчість – ще й як «патріотично наснажена»! Україноцентризм (ідеологічний компонент!) українського модернізму так само доглибний, як і полоноцентризм модернізму польського. І на те немає ради історикам літератури, які сподіваються побачити щось інше.

Психоаналіз – і туга за свідомим

В останні роки став модним психоаналітичний підхід до літературних явищ. Трапляється навіть, що здобувачі кандидатських ступенів беруться за психоналітичні студії «с легкостью необыкновенной», ледь погортавши Фройда чи Юнга. Тоді й починаєш думати: якщо характер літератури жорстко прив’язується до соціальних чинників, то такий підхід називається вульгарним соціологізмом. Ну, а якщо характер літератури так само жорстко ставиться в залежність від усього того, чим займається психоналіз? Чи не є це новою вульгаризацією, таким собі … вульгарним психоаналізом?

Утім, не про легковійні «студійки» тут мова: зупинюся на праці, авторка якої має значний досвід досліджень, що виходять за рамки чистого аматорства. Отже – Ніла Зборовська, «Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури» (К., «Академвидав», 2006). Ця монографія лягла в основу докторської дисертації Н.Зборовської «Психоісторія новітньої української літератури: проблеми психосемантики і психопоетики», читання якої й викликало ці мої міркування.

Взагалі-то, слово «психоісторія» не цілком відповідає тому, з чим насправді має справу читач монографії/дисертації. Перед нами радше НАРИСИ з психоісторії, оскільки власне ІСТОРІЯ передбачає відповідну повноту фактичного матеріалу. Тим часом у дослідженні Н.Зборовської крупним планом представлено тих, кого вона називає «окремими значущими індивідуумами», себто її, Зборовської, версію канону, яка в основному збігається із загальноприйнятою. І.Котляревський, Т.Шевченко, П.Куліш (як автор «Чорної ради»), А.Свидницький, Панас Мирний із його «Волами» та «Повією»; І.Нечуй-Левицький-прозаїк – відсутній (натомість докладно інтерпретовано його статті маніфестаційного характеру, зокрема – «Українство на літературних позвах з Московщиною»); далі – І.Франко, Марко Вовчок, Леся Українка (вибірково).

Це – за авторським визначенням – «епоха класичного канону».

Наступний розділ присвячено «епосі «великої зради». Тут головними героями дослідниці є знову І.Франко, молодомузівці, О.Кобилянська, В.Винниченко, М.Хвильовий; як епізодичні персонажі з’являються В.Підмогильний, Т.Осьмачка, Є.Плужник, Ю.Яновський, М.Йогансен, Д.Бузько («Голяндія»), О Слісаренко («Чорний ангел»). У контексті «великої зради» мова йде і про соцреалізм. Найбільше уваги приділено романам О.Гончара «Прапороносці» та «Собор». Для аналізу «шістдесятництва» як естетичного феномена Н.Зборовська залучає творчість В.Стуса й Григора Тютюнника. А після цього досить стрімко переходить до химерної прози, зупиняючись на романі О.Ільченка про козака Мамая, а також на творах Є.Гуцала й В.Земляка.

Залишається «постколоніальна доба». Головні імена у відповідному розділі – Ю.Андрухович, Є.Пашковський, О.Ульяненко, О.Забужко, Г.Іваненко, В.Даниленко.
Великий масив літератури українського зарубіжжя обійдено; є лише згадки про Є.Маланюка, празьку школу і МУР.

Таким чином, для історії (чи психоісторії) бракує повноти. Ніла Зборовська пропонує радше оригінальну постановку ПРОБЛЕМИ ПСИХОІСТОРІЇ української літератури від доби романтизму починаючи – і аж до нашого часу. В ній представлено нариси, фрагменти, вектори, хоча зрозуміло, що надзавданням авторки є все ж таки формулювання закономірностей. Зрештою, Н.Зборовська й сама усвідомлювала колізію, про яку я зараз кажу, недарма ж вона, мовби передбачаючи відповідні зауваження, пояснює, що «психоаналітик не прагне фактажної повноти», для нього важлива вже сама «постановка домінуючої проблеми». Так то воно так, тільки ж має бути, попри все, відповідність між заявкою (психоісторія!) – і реальним результатом (нариси з психоісторії).

Тепер про методологію дослідження. Н.Зборовська запропонувала несподівані, нетрадиційні підходи до традиційного (в основному) матеріалу. Констатувавши факт «реабілітації історизму», вона взялася за історико-літературні студії, «озброївшись» інструментарієм одразу кількох методів дослідження. Дисертантку приваблюють можливості «синтезу методологій»: класичного психоаналізу, аналітичної психології, герменевтики, структуралізму, компаративістики. Але не тільки їх. Не менш важливим у роботі є й постколоніальний аспект. У кожному разі, мені він видався одним із ключових. У стихії цих різних підходів авторка почувається, як риба у воді. Вона впевнено тримається Аріадниної нитки аналізу, зіпертого на «синтез методологій», не впадаючи в еклектику і свято вірячи, що методологічна точність веде її до обґрунтованих висновків, – якими б екстравагантними вони не були.

Полемізувати з Н. Зборовською нелегко, оскільки головний її аргумент – «психоаналіз показує…». Це нагадує посилання на волю Всевишнього: спробуй запереч!

У своїх міркуваннях про творчість письменників, які в українській літературі представляють канон, Н.Зборовська керується психоаналітичним принципом, згідно з яким «художній твір є проекцією несвідомих процесів». Саме під таким кутом зору розглядаються, зокрема, «Енеїда» І.Котляревського, що «втілює потужний материнський інстинкт життя» (хоч він і виявляється у «здитинілих» формах), і поезія Т.Шевченка, в якій «кобзар медитує, нарощуючи батьківський код мужності». Природа цих рис пояснюється з урахуванням конфлікту імперського й національного (він, за Зборовською, є визначальним, про що свідчить і подальший аналіз творчості П.Куліша, А.Свидницького, Панаса Мирного).

Втім, конфлікт імперського й національного дослідниця перебільшує, універсалізує. Якщо її характеристики Касандри як «фатальної національної жінки», а Гелени – як «фатальної імперської жінки» (драма Лесі Українки «Касандра») особливих заперечень не викликають, то пошук «колоніального комплексу», чи «конфлікту між злочинною чужорідною батьківською маскулінністю, що моделюється у чужорідному імперському середовищі, і національною традицією мужності» у романі В.Винниченка «Записки кирпатого Мефістофеля», – річ цілком несподівана. Мені здавалося, що цей твір Винниченка – про інше. І що головним у ньому є конфлікт між двома потужними «біологічними» програмами в людині – сексуальністю і батьківським інстинктом. І що «чужорідне імперське середовище», як і «національна традиція мужності» тут, узагалі-то, ні до чого: В.Винниченко вкотре (мовби дотримуючись принципу, сформульованого колись Емілем Золя) влаштовував морально-психологічний експеримент, який мав на меті перевірку певної ідеї. Ішлося, за великим рахунком, про можливість/неможливість змінити (переробити) людину, зокрема – подолати біологічний «фатум», силу одвічних інстинктів. Ідея ця була в моді; вона вже чекала на випробування у площині великої соціальної практики, – але й у художній літературі потрапляла в центр уваги також.

Дивним вийшло й зіставлення/протиставлення Катюші Маслової з роману Л.Толстого «Воскресение» (як «імперської проститутки»!) і Христі Притики з роману Панаса Мирного «Повія» (як «національної повії»!). Потрібні були, принаймні, акценти, які б уточнювали суть узагальнень…

Наскільки я розумію, Фройд робив свої висновки, розглядаючи людину як таку, без прив’язки до її національності. Н.Зборовська ж, оперуючи інструментарієм психоаналізу, весь час акцентує на людині національно маркованій, – напевно, через те, що, як було сказано, вона не випускає з поля зору колоніальні та постколоніальні аспекти психоісторії української літератури. Важливою є також полемічна установка авторки, яка не раз вступає у дискусію з тими, хто вперто «не помічає» у творах українських класиків «націотворчої семантики», замінюючи її «ігровою постмодерністською» (себто – з Г.Грабовичем, Я.Грицаком, О.Забужко…). Особисто мені більшість аргументів Н.Зборовської видається достатньо переконливою. Подібні полеміки – прямі й латентні – відбивають, до слова кажучи, певні тенденції і настрої в нашому літературознавстві останньої пори. Достатньо згадати хоч би «викид» пристрастей у зв’язку з докторською дисертацією П.Іванишина, – «викид» дещо дивний, оскільки крайнощі Іванишина (абсолютизація національного) немалою мірою є породженням крайнощів, умовно кажучи, «школи Грабовича» (штучна редукція чи й просто ігнорування національного). Як відомо, «екстреми ся стрічають», викрешуючи іскру конфлікту, – а далі починається «людське, занадто людське», як казав великий друг українських філологів Фрідріх Ніцше.

Так ось: підтримуючи Н.Зборовську в цілому, я не в усьому згоден із тим, як вона вирішує проблему МІРИ й наукової КОРЕКТНОСТІ у конкретних випадках (інтерпретація «Записок Кирпатого Мефістофеля» – лише один із прикладів). Той же приклад – розгляд прози В.Винниченка – виявляє ще одну проблему літературознавчих студій, зіпертих на психоаналітичну методику: у них, як і належить, акцентується на несвідомому, – і, зрештою, настає момент, коли в читача (кажу принаймні про себе) з’являється туга за свідомим, яке – хочеться вірити – відіграє також не останню роль у процесах творчої діяльності письменника. Н.Зборовська має рацію, коли наголошує на потребі «синтезу методологій», але ж на практиці синтетичний підхід дається нелегко, тому, все глибше занурюючись у міркування про неврози, комплекси, едіпову боротьбу з «батьком», садо-мазохізм і мазо-садизм, психотип «проститутки», переживаєш, зрештою, почуття, схоже на скорботу. Виходить, усе наперед – фатально! – визначено мало не в пелюшках, якими обгортали рожеві тільця Івася й Тарасика, і ще одного Івася, Лесі й Ольці, Володі й Миколи, Юрка-1 і Юрка-2…

Рене Магрітт. Це не люлька

Ні, все-таки й справді прагнеться синтезу, різнобічності, урахування чинників психологічних, культурологічних, соціальних – і яких там іще?! – в їх сукупності. Адже література виникає на перетині різних факторів, отже –аналіз літературних явищ потребує МНОЖИННОСТІ підходів…

Варто сказати й про періодизацію психоісторії, запропоновану Н.Зборовською. Тут теж залишаються питання, особливо стосовно «епохи «великої зради», в контексті якої розглядаються творчість письменників від Винниченка й Кобилянської до Гуцала й Земляка. Про яку «велику зраду» йдеться і в чому логіка об’єднання саме таких імен?

Н.Зборовська, як на мене, впевненіше почувається на рівні «мікро-«, аніж на рівні «макро-». У її дослідженні є просто блискучий аналіз, який стосується персоналій. Цікавим із цього погляду є, зокрема, розділ про постколоніальну епоху та її головних персонажів. Мені він видався просто захоплюючим (що не означає: беззаперечним). На маленькому дослідницькому «майданчику» Н.Зборовська вміє продемонструвати можливості літературознавчої психоаналітики, отож її спостереження і висновки змушені будуть (сподіваюся) враховувати дослідники сучасного літературного процесу, чутки про смерть якого дуже перебільшені.

Втім, на рівні «макро-» в дослідженні також можна прочитати чимало такого, що спонукає до нових студій. Скажімо, виходячи з твердження У.Еко про те, що кожна епоха має свій постмодернізм, Н.Зборовська проектує цю ідею на історію українського письменства, – і багато в чому по-новому, несподівано прочитує літературну історію 1920-х рр., соцреалізм (який вона трактує як вияв постмодернізму!), «рушення» 1990-х із карнавальним бубабізмом цих років… Тут є багато полемічного, проте якраз у цьому, в інтелектуальній провокативності, у здатності «подразнювати» розум і сколихувати спокій, я й бачу позитиви праці Ніли Зборовської про «код української літератури».

х х х

Напевно, крайнощі й спрощення, про які йшла мова, можна було б назвати дитячою хворобою доби переоцінки цінностей. От тільки хвороба ця затягується. І навіть «перекидається», як у дитсадку, від одного її носія на іншого. Парадокс же полягає в тому, що сам «хворий» почувається гордо й самовпевнено. Він схожий на новонаверненого, який не сумнівається, що його віра – найкраща. У якийсь момент йому навіть видається, що він прийняв особливе причастя і звідтоді став вищим за інших. Тих, хто безнадійно загруз у традиції та архаїці…

Втім, можливо, все це я вигадую. І нові штампи (які нічим не кращі за старі!) потрібно просто пережити. При цьому дуже бажано, щоб вони не встигли «канонізуватися».