Простір літератури за Морісом Бланшо

Теорія літератури як цікавий літературний роман. Саме так хотілося б означити «Простір літератури» відомого французького письменника, журналіста і просто філософа-естета Моріса Бланшо (Maurіcе Blanchot). Книжка складається із семи основних розділів («Істотна самотність», «Наближення до простору літератури», «Простір твору і потреба творити», «Творіння і простір смерті», «Натхнення», «Творіння й комунікації», «Література і первинний досвід»), що постають як переплетіння філософії й літератури, а також не менш цікавих додатків («Дві версії уявного», «Шлях Гельдерліна» тощо).

Народився Моріс Бланшо 22 вересня 1907 року в містечку Кван у Франції (торік Франція відзначала сторіччя з дня народження). Закінчив Страсбурзький університет, одержав другий диплом у Сорбоні. Щодо літературних поглядів, то Бланшо відстоював право романіста на створення власних законів. Єдиним літературним персонажем його ідеального роману має бути час, що може мати імена, зв’язувати себе образами, але, натомість, загрожує знищенням усім цим іменам і образам. Фундаментальні особливості поетики Бланшо — її «танатологічний характер». Для нього образ — уособлення хвороби тіла; образ із його фіксованістю й статичністю протистоїть плинності буття. Сам Бланшо зазначає в «Просторі літератури»: «Письменник начебто владар свого пера, він може набути найбільшої в світі влади над словами, над тим, що прагне він висловити через них. Проте цій майстерності вдається хіба що поставити його і втримати в контакті з тією природженою пасивністю, де слово, що виступає тепер лише позірністю й тінню слова, ніколи не може бути ні опанованим, ні навіть ухопленим і залишається недосяжним, невідступним, непевним моментом зачарованости. Майстерність письменника — не в тій руці, що пише, не в «недужій» руці, яка ніколи не випускає пера, адже те, що вона тримає, насправді вона не тримає, те, що вона тримає, належить тіні, та й сама вона є тінню. Майстерність завжди є справою другої руки, тої, котра не пише, руки, що здатна втрутитися в будь-який мент, вхопити перо і відкласти його набік» (С. 12).

Філософсько-критичні есе Бланшо здебільшого написано на матеріалі художньої літератури й філософії ХХ ст. Великий вплив на літератора мали Ніцше, Гайдеґґер, Левінас, серед поетів — Малларме, Кафка, Батай… Істотну роль у становленні поглядів відіграла сприйнята багато в чому завдяки Левінасу середньовічна юдейська філософія, ідея створення світу як применшення, а не збільшення буття; Бог, створюючи окремий світ, немовби вигороджує у своїй буттєвій повноті ділянку не-себе, тобто не-буття. Ось цей простір зі знаком «мінус» і постає тією секретною кімнатою, в яку прагне увійти письменник. Таку негативну природу має, за Бланшо, творчий акт. Для нього «писати означає зробитися відлунням того, що ніколи не зможе перестати промовляти, — і саме з цієї причини, щоб зробитися його відлунням, я повинен якось змусити його до мовчання» (С. 14). Підмінюючи реальні речі словами, література не може зупинитися, поки не «вижене» буття з усього світу; в цьому разі зразковим для Бланшо є маркіз де Сад із його «жагою до руйнування й наруги над буттєвими цінностями. Письменник знищує навколишній світ, а отже, неминуче знищує й себе, тому творчий акт можна зіставити зі смертю, з актом самогубства, тільки це самогубство творче, смерть повертає до буття…».

Для Бланшо досвід літератури — це насамперед досвід смерті. Питання про філософську природу ідей М. Бланшо неодноразово поставало предметом дискусій. Та філософська школа, до якої він належить, починається від Гайдеґґера. Її естетична домінантна — простір ніщоти, в який має увійти письменник. Якщо для єльського професора Г. Блума сильний поет має перемогти іншого сильного поета (Шекспір має «вбити» Марлоу, а Джойс — Шекспіра), то для французького естета важить здатність письменника піти на самогубство, але в такий спосіб митець стає володарем буття й мови як буття. І з того світу ірраціональних вічних партитур митець виносить на світ Божий літературний твір. Кожний твір — лише уламок нескінченного. За Бланшо, ставити крапку письменника підштовхує не внутрішня потреба показати завершений витвір читачам, а матеріальна скрута чи інші позалітературні явища. Насправді митець ніколи не може поставити крапки в тому, що він витворює, адже кожен літературний порух — наближення до тієї невидимої грані, до якої апріорно наблизитися неможливо. Твір опосередковано є трансцендентним, адже в кожному фрагменті вихоплено якийсь шматочок із потойбіччя, з того світу, в який вхід непосвяченим заборонено… Поняття не-буттєвого, що ховається в глибині буття, докладно розроблене в Бланшо. Образом такої ніщоти постає, зокрема, колообіг слів (ressassement eternel, переосмислений ніцшеанський мотив вічного повернення) — безособовий, невизначений потік мови, що зберігся б у нашому житті після зникнення літератури. Завдання письменника, творця-руйнівника, в тому, щоби примусити навіть до мовчання. У цьому — філософія мовчання й поетика недомовленого.

Звичайно, поява таких теоретичних праць, як «Простір літератури», — явище рідкісне. Блакитна Птаха світової літературознавчої думки прилетіла в Україну. Щоправда, дехто може заперечити, сказавши, що цей візит забарився років на сорок, адже в оригіналі ця студія з’явилася 1955 року, тобто 53 роки тому. До речі, в лютому 2008 року минуло 5 років від того трагічного дня, коли серце блискучого філософа, інтелектуала і письменника перестало битися. Українською мовою видання Бланшо зроблене справді зі смаком. Обкладинку прикрашено роботою Галини Інгули, київської майстрині, юної художниці, якій доля не подарувала можливості говорити, але визначила найщедротніший талант — перетворювати світ у своїй уяві й переносити чарівну казку на папір.

«Простір літератури» — не монографія, не дослідження, не підручник. Насамперед варто сприймати цей текст як красиву історію, філософську притчу, в якій автор прагне віднайти ті сутнісні характеристики літератури і літературного твору, які забезпечують вічність мистецтва, постають незмінними константами людського духу. Автор дошукується глибинних структур літературних творів, подає власну спробу інтерпретації текстів Кафки, Гельдерліна, Рільке, Малларме.

Треба сказати, що коли ця книжка вперше побачила світ у Росії, то одразу в літературних колах виникли дискусії щодо саме такої назви. Деякі знавці Бланшо хотіли переконати, що найточніше суть книжки мала б передати назва «Літературний простір». Такий незначний нюанс, на думку літературознавців, докорінно змінює внутрішні акценти. Петербурзький перекладач Віктор Лапицький (автор перекладу російською роману Бланшо «Остання людина») ще 2004 року сказав про неточність перекладу російською назви «Простір літератури». На думку Лапицького, варто було б перекласти, як «Літературний простір», оскільки саме в такий спосіб підкреслюється відособленість цього простору до інших категорій. Бланшо в своїй праці покликається на досвід Гайдеґґера, для якого слово відіграє роль цеглинки, з якого в майбутньому буде зведено будинок. З іншого боку, Бланшо взорує на теорію фраз Лакана. Метафорично ця теорія позначає стадію облаштованості стін. Нарешті, сам питомий досвід Бланшо — заключний період облаштування цього простору. Відомі російські вчені Сергій Зенкін і Борис Дубін стали на інший бік барикад, виступивши на захист перекладу назви як «Простір літератури». Докладно про дискусію можна прочитати в журналі «НЛО» (№ 66, 2004 р.). Звичайно, в Україні така дискусія наразі неможлива через те, що філософський досвід французького мислителя майже не представлено в нашій традиції.

Літературний стиль Бланшо багато в чому подібний до іншого французького теоретика і улюбленця інтелектуальних парадоксів Ж. Женета. Моріс Бланшо не прагне ствердити істину, він лише зазирає в ті сфери ірраціонального, прихованого, субтильного, з чим працює письменник. Бланшо був певен, що справжнє завдання критики — не в зануренні науковця в максимально щільний значеннєвий контекст, а у вилученні його з контексту, у створенні довкола нього розрідженої атмосфери порожнечі й безмовності. «Смерть сама по собі від початку пов’язана з таким важким для з’ясування порухом, як мистецький досвід», — заявляє Бланшо у «Просторі літератури».

Бланшо концентрує увагу на тому, щоб ми не прагнули розшифрувати літературний твір до кінця. Для того, щоб поринути в світ літератури, потрібно здійснити редукцію знання. Поняття досвіду смерті в такому разі є основним. Смерть — як здатність перейти в той простір, що є непізнаваним із позиції життя. Так для Бланшо Ф. Кафка зумів виборсатися з полону життя і вмерти однієї ночі, після якої став справжнім письменником. Хоч і до того часу його шанували, проте задоволення від письменницької долі в самого Кафки не було. Лише стрибок у прірву є рятівним. Можливо, саме тому для Бланшо настільки важить міф про Орфея, який, із одного боку, мав чарівний дар, який міг уколисати богів, а з іншого боку, саме Орфей мав спуститися в пекло, щоб повернутися собі Евридику.

«Поезії — це досвіди, пов’язані з живим наближенням до речей, з порухом, що здійснюється в поважності й праці життя, вважав М.Бланшо. — Щоб написати один-однісінький вірш, потрібно дощенту вичерпати життя. І друга відповідь: щоб написати вірш, потрібно вичерпати мистецтво, вичерпати всеньке життя в пошуках мистецтва» (С. 76). Конкретними позначеннями такої творчої програми виявляється, згідно з поглядами Бланшо, утопія, представлена в письменників штибу Малларме, Кафка, чи містиків (Батай, С. Вейль). Концепція безмовності як ідеалу художньої творчості, а також пов’язані з нею ідеї смерті автора глибоко засвоєно французькою критикою і постструктуралізмом. Цю традицію підхоплює й М. Бланшо. Звичайно, сучасним читачам, обізнаним із перегонами літературно-критичної думки навіть останніх десятиліть, такі твердження можуть видатися застарілими, адже в світі вже десятиліття тому розвінчано принцип смерті автора.

Проте поява такої книжки в українських реаліях постає закономірною спробою охопити втрачене. Будинок неможливо збудувати з другого поверху. За Бланшо, письменник усе життя пише свою одну книгу, а насправді в тій книзі — лише відлуння вічних партитур, які в сфері буття постають примарною порожнечею, але в сфері не-буття перетворюються на істину. Про всі ці пригоди український читач зможе довідатися, якщо розпочне шлях у «Простір літератури» Моріса Бланшо. Не гарантую, що ця «бруківка» приведе до не-буття й Блакитного Птаха, але насолоду від тексту читач, безперечно, отримає.