Щойно видана монографія Я.Поліщука є спробою розбудови цілком нових для української літератури альтернативних інтерпретаційних стратегій, пов’язаних із постмодерним досвідом реконструювання колоніальних парадигм культури. Як зауважує автор, колоніальний чинник залишається досить сильним у сучасній культурній ситуації, «накидаючи їй тіні колоніальних версій та оцінок минулого», що значно «проблематизує становлення відкритої і толерантної моделі гуманітарного знання». Тим часом, відстеження і о-мовлення колоніальних наративів, покликаних зруйнувати чи бодай урівноважити ієрархічно розведені дискурси, становить цілком нову ланку гуманітарної парадигми знань, які зовсім нелегко долають старі інтерпретаційні стереотипи. Тому і постколоніальні культурні моделі української літератури сьогодні залишаються майже у зародковому стані. Невипадково автор вдається до наскрізної, такої, що організовує його наукову версію метафори пейзажу: «процес утвердження нової моделі знання в царині історії літератури, – пише він, – нагадує типовий березневий ландшафт: деінде на пагорбках уже зацвітають перші квіти, у затінку підтає тонка крижана плівка, а в ярах і видолинках лишається глибокий сніг та переважають сліди. Таке враження виникає від читання наукових праць: в одних випадках вони несуть у собі справді свіжу й переконливу думку, зате в інших уперто повторюють штампи і стереотипи минувшини».
Враження від свіжих і нових думок, висловлених Я.Поліщуком, справді неординарне: йому вдається переконливо піддати деконструкції цілий блок «давніх ієрархічних рядів», пов’язаних із рецепціями Гоголя, Булгакова, Чехова; на прикладі творчості майже забутого сьогодні «першого українського парнасця» – «українського Тютчева» Якова Щоголева підтвердити дію цікавої закономірності літературного процесу: коли те, що на свій час опиняється поза панівним каноном, може бути водночас і головною причиною його майбутньої руйнації, усунення продуктивного канону на маргінес. Такі зсуви відстежуються у першу чергу на межі різких конфронтацій ідеологічного та естетичного з чіткою закономірністю виживання саме останнього (у цьому легко переконатись, зіставивши авторські інтенції у портретуванні естета Я.Щоголєва та національного просвітника М.Старицького). У такому контексті цікавою видається і літературознавча реанімація блискучого нарису М.Рильського «Муза і моди», вслуховування у немеркнучі літературні заповіти поета, і спроба відновлення представленого Казимєжом Тетмаєром «знакового тексту декадентського типу чуттєвості» у своєрідних «відлуннях» неодекадентської стилістики, характерної для деяких представників сучасної українській поезії (Н.Білоцерківець, О.Галета, літгурт «Молода дегенерація»).
Вилущення колоніальної риторики дає широкі можливості для простеження культурної свідомості нації у її притомному, «чистому» вигляді, де чинними виявляються органічні культурні перегуки. Невипадково дослідник так тонко, можливо, десь навіть на підтекстовому рівні, проте постійно, зосереджує увагу на іманентному значенні культурної аури. У цьому можна переконатись, перечитавши нариси про Н.Королеву і Ю.Шевельова-Шереха, М.Хвильового і М.Рильського. У даному плані особливо привертає увагу найоб’ємніша розвідка дослідження, присвячена постаті більш відомого як художника і майже не відомого як поета Михайла Жука. Вирізняючи його як людину культури, що талановито поєднала в собі малярські та літературні захоплення, автор зосереджує увагу на етапах творчої еволюції митця та формуванні основ його індивідуального художнього стилю, пов’язаних із пошуком нових виражальних засобів, активних експериментувань у поезії. Знаковим стало визначення художника як «медіума культури», людини, здатної інспірувати інших, творити навколо себе духовну ауру творчості. На думку Я.Поліщука, саме така культурна аура стає могутнім механізмом збереження тих універсалій, котрі здатні проростати крізь товщу часу та ідеологій, забезпечуючи «експортування» власних цінностей у великому світі.
Прагнучи осмислити функціонування постколоніальної парадигми в Україні, Я.Поліщук виділяє сім найважливіших її характеристик, кожну з він яких реконструює у площині тих чи інших історико-культурних представлень («зудар національного чинника з уніфікаційним, імперським, асиміляційним», що викликав гостре, напружене протистояння і «позиціонування явищ українського мистецтва в категоріях європейської естетики» (М.Хвильовий); непростий шлях «долання перепон змаргіналізованої колоніалізмом свідомості українського письменника ХХ століття» та «майже екзистенційне протистояння» у пошуках моделі національної ідентичності (У. Самчук); антиколоніальна риторика та гуманістичний зміст творів «громадянки світу», екзотичної мандрівниці і письменниці Софії Яблонської; універсалізація вічних істин як «провісник нового поєднання народів і культур – не через поневолення та колоніальне приниження, але на засадах доброї волі, приязні та рівноправного партнерства» (Н.Королева), тим самим стираючи міфи про історичну спадкоємність, радянську ідентичність, меншовартісність, «горизонтальність» продукування «вартостей місцевого значення» і т. ін.
Постколоніальне прочитання дозволяє, нехай навіть шляхом універсалізації і міфологізації подій, як у випадку сучасної польської рефлексії «Тараса Бульби» Гоголя, продуктивно переводити виразні імперські наративи у площину загальнолюдських інтриг, долаючи тим самим певні напруги, що існували до цього.
Прикметною рисою дослідження є його інтертекстуальність, спрямована переважно у площину українсько-польських культурних зв’язків, зокрема краківського контексту (молодомузівці і Тетмаєр, Краківська академія мистецтв у творчому зростанні М.Жука, останні блискучі краківські прозріння Максима Рильського…).
Здається, найбільше в цьому блискучому контексті не пощастило М. Старицькому. Критична деконструкція цієї постаті видається і не зовсім послідовною, і не зовсім переконливою. Вибір стратегії історичної прози письменника у контексті опозиції реалізм/романтизм лише ускладнився позиціюванням стильових структур класицизму та мелодраматизму. У даному випадку, можливо, варто було б підсилити ту складову, яка, власне, наявна у дослідженні і свого часу була досить яскраво увиразнена Д. Чижевським як «абсолютистське просвітництво» з його риторикою «універсального утилітаризму» (Д.Чижевський. Філософські твори: у 4-х тт.,-Т.4.- К.-Смолоскип.-2005.- с.230-231), що стало «взірцем ідеї «нерухомої» (Т.3, 354). Та й визначення реалізму В.Руднєвим як «соціально-ідеологічного ярлика, за котрим немає жодних фактів» видається досить упередженим і суб’єктивним, аби покласти його в основу полеміки. Попри всі прагнення усунути реалізм, це зробити неможливо. Очевидно, йдеться про дуже толерантні корекції цього поняття. Скажімо, досить вдалим видається хоча б таке його сучасне визначення, як „спроба літературної репрезентації актуального стану знання автора на тему сутності дійсності” [Див.:Література.Теорія Методологія.- К. – 2006. – с.452].
Дещо суперечливою видається й теза про «обниженість» естетичної вартості історичної прози М.Старицького як форми ідеологічно заангажованої «белетризованої пропаганди» поруч із позиціонуванням його як «співтворця романтичного націєтворчого міфу», що «засвідчив послідовне втілення програми культурного, а не політичного українства». На жаль, Старицькому довелося жити у ті найглухіші для культури царської Росії часи (і не лише для української), коли сумління змушувало «хоч диким ревом збуджувать громаду» і, звісно, він не дорівнюється до історичних візій Сенкевича, але ж і відстеження постколоніальних наративів має перед собою дещо інші завдання.
Проте, назагал, маємо перед собою надзвичайно талановите, артистично виконане дослідження, що, безумовно, має стати першорядним взірцем наукових спроб нового типу. Ця «захоплива подорож лабіринтами культурної свідомості Х1Х-ХХ ст.» не залишить байдужим жодного зі своїх читачів.
