Потрібен Шекспірівський центр!

Не можна не вітати ініціативу професора Марка Соколянського щодо створення українського центру шекспірознавства, необхідність якого давно назріла. Однак скажу відразу, що не погоджуюся з винесеним у заголовок статті визначенням сучасного стану шекспірознавства як кризового, бо не може переживати кризу те, що не змогло набрати сталого поступального розвитку. Тут маємо інший контекст: мова може йти скоріше про вихід із хронічної ненормальності розвитку не лише українського шекспірознавства (який справді затягнувся), а й усього процесу освоєння зарубіжної літератури під дією позалітературних державно-політичних чинників, в умовах постійного деструктивного тиску й репресивних заходів царської імперії й комуністичного тоталітарного режиму. У сфері духовної культури України ХІХ-ХХ ст. склалася конситуація, до вивчення якої нині небезуспішно застосовується постколоніальна теорія й критика, і це, безсумнівно, стосується й проблеми українського шекспірознавства.

Усе це переконливо, на промовистому конкретному матеріалі показано в статті професора Н.Торкут, і я не буду повторювати сказане. Вважаю за необхідне вказати ще на деякі речі, зокрема – на те, що в ХХ ст. українське шекспірознавство спіткала доля, спільна з усім «зарубіжницьким» літературознавством й українською культурою загалом. Перше його піднесення повністю збіглося з піднесенням української культури й літератури в 20-ті роки, проте воно виявилося короткочасним. Не випадково за ним закріпилося найменування «розстріляне відродження». То був тотальний удар по українській культурі й літературі, спрямований на знищення їх як духовних феноменів, що мали перспективу росту й субстанціалізації, на зведення їх до якогось номінального існування, цілковито підпорядкованого владі й керованого нею. Перекладання й вивчення зарубіжної літератури, розпочате в 20-ті роки, неухильно згорталося, а в післявоєнний період фактично зійшло до нуля (кадри перекладачів були репресовані або знищені), поодинокі переклади зарубіжної класики й «друзів СРСР» робилися переважно з російських перекладів. Звичайно, винятки серед цієї руйнації були, якщо вести мову про шекспірознавство, то почалося воно в Україні десь аж наприкінці 50-х років.

Друге піднесення українського шекспірознавства припадає на 60-ті роки, й воно теж виявилося нетривалим: було якщо не обірване, то загальмоване черговим погромом української культури й літератури, здійсненим на початку 70-х років Щербицьким та Маланчуком. То була державна акція, подібної якій не зазнали інші радянські республіки, на їх щастя. Вона є промовистою демонстрацією тієї особливої «уваги», яку Кремль виявляв до найбільшої із союзних республік Радянського Союзу. В підрадянській Україні встановився специфічний ідеологічний режим, однією з головних функцій якого було виявлення і викорінення «українського буржуазного націоналізму» й усього, що могло б прямо чи опосередковано йому сприяти. Не можна тут не згадати й унікальний навіть для СССР український радянський істеблішмент, який відзначався на диво низьким культурним рівнем і холуйською запопадливістю у служінні московському начальству. Було б помилкою вважати, що все це тим чи іншим чином не позначилося на українській шекспіріані.

У своєму зачині М.Соколянський нагадує, що в другій половині ХХ ст. з’явилися «новий естонський Шекспір» і «новий грузинський Шекспір», а появи шеститомника українського Шекспіра довелося чекати до середини 80-х років, і зауважує, що в цьому не варто звинувачувати «імперську дискримінацію». Цілком об’єктивно підходячи до цього питання, наважуся стверджувати, що повний український Шекспір не міг з’явитися раніше. Я був залучений до його видання й можу засвідчити, що навіть у середині 80-х років виходило воно не без серйозних ускладнень. Десь у 1985 році мене викликав директор видавництва «Дніпро» і, натякаючи на «думку зверху», поставив вимогу скоротити план-проспект – мовляв, ні до чого видавати обов’язково повного Шекспіра, треба «рятувати» хоча б неповний. Повне видання було врятоване завдяки спротиву редколегії, передусім завдяки рішучим та енергійним діям Дмитра Павличка. В цьому інциденті прямо чи опосередковано далася взнаки й національно-культурна «імперська політика», і згаданий український істеблішмент, і немає сенсу дошукуватися, хто відповідальний безпосередньо, бо це був єдиний державно-політичний механізм.

Одне слово, епізодичність і фрагментарність культурного процесу в Україні, шматованого тоталітарною владою, з усією виразністю позначилися й на українській шекспіріані; це є безперечний факт, який не варто пом’якшувати або затушовувати. На жаль, неможливо сказати, що породжений ним комплекс «молодшого брата» і тісно пов’язана з ним підміна етнокультурної ідентичності були зняті здобуттям Україною незалежності.

Отож, проблеми української шекспіріани невіддільні від проблем зарубіжної літератури в Україні, її перекладання і вивчення. Як відомо, в підрадянській Україні, відповідно з офіційно проголошуваними ідеями інтернаціоналізму, на філологічних факульртетах університетів та педагогічних інститутів викладалася історія зарубіжної літератури, яка, власне, зводилася до літератур Європи й США. Але можна з упевненістю стверджувати, що це викладання, як і вивчення зарубіжної літератури, здійснювалося не в контексті української культури, її історії та проблематики. Все було зорієнтовано на російські навчальні програми, на російські переклади й російський науковий дискурс. На українських відділеннях філолгічних факультетів курс зарубіжної літератури читався українською мовою (далеко не всюди й завжди), але без істотних змін та доповнень. Навчалися студенти за російськими підручниками й посібниками. Більш ніж за півстоліття міністерство освіти УРСР спромоглося видати лише підручник І.Тронського «Історія античної літератури» і не дуже якісний посібник Л.Венгерова «Зарубіжна література ХХ ст.». Не ставилося серйозно питання про забезпечення вищої школи українськими перекладами творів зарубіжних письменників, введених до навчальної програми, вважалося, що в цьому, мовляв, немає потреби, бо існують чудові російські переклади.

З усього цього напрошується висновок, що вектор вивчення зарубіжної літератури, зокрема й Шекспіра, який існував у вищій школі з 30-х по 90-ті роки, не збігався з тим, що закладався українськими вченими й науковцями 20-х років. Можна сказати, що вони виявилися діаметрально протилежними за своєю стратегією. Введення вузівського курсу зарубіжної літератури не означало, що тоталітарний режим мав на меті збагачення української національної культури, розширення її міжнаціональних зв’язків і її входження в міжнаціональний культурний контекст. Не захоплював він і грунтовне наукове вивчення зарубіжних літератур, творення в Україні наукової школи чи шкіл. Про це свідчить уже те, що в українські наукові бібліотеки, в тому числі центральну академічну бібліотеку ім. В.Вернадського, не надходили ні видання творів західних письменників, ні тим більше наукова література й періодика. А яка може бути без цього справжня науково-дослідницька робота?

Якось у 70-х роках, працюючи над нарисом про Бальзака, я спробував знайти в названій бібліотеці відповідну французьку наукову літературу, але не знайшов нічого, крім монографії Бельсора, виданої ще в 20-ті роки. Таке ж розчарування спіткало мене й із Шекспіром, коли я займався коментуванням його шеститомника. Хочу з усією відповідальністю сказати, що фундаментально займатися вивченням зарубіжної літератури, базуючись на ресурсах Києва, було практично неможливо. На превеликий жаль, ситуація не змінилася й після 1991 року, навіть навпаки – ще погіршилася.

Дещо відхиляючись від безпосередньої теми, хочу вкотре сказати про критичний стан із науковими кадрами із зарубіжної літератури, що склався в нашій державі. У вчених радах, коли йдеться про захисти кандидатських і особливо докторських дисертацій постійно виникають проблеми з офіційними опонентами навіть з таких великих літератур, як французька чи німецька, бо фахівців значно вищої кваліфікації з цих літератур на всю соборну Україну знайдеться від сили три чи чотири чоловіка. А з таких літератур, як іспанська чи італійська, немає жодного. Не краще становище й зі слов’янськими літературами. Тут щасливим винятком є лише польська література. Чи варто нагадувати, що все це має прямий стосунок до створення і діяльності наукових центрів із вивчення зарубіжних літератур, в тому числі й шекспірівського.

Цілком очевидно, що треба змінювати ситуацію, яка склалася, чи, точніше, перейшла у спадок від Радянського Союзу. Міняти, не чекаючи ініціативи (чи розпорядження) згори за вкоріненою в радянські часи звичкою. Як мені уявляється, однією з важливих форм перебудови наукового життя , зокрема – в сфері «зарубіжного» літературознавства, може стати створення наукових центрів та асоціацій з вивчення видатних вітчизняних та зарубіжних письменників. На Заході вони існують здавна і відіграють значну роль у науковому житті, розгортаючи активну діяльність у певній конкретній ділянці. В Росії ще за радянських часів з’явилися подібні товариства вивчення великих зарубіжних письменників, найраніше – Дантівський (1968), ініційований І.Белзою, і Шекспірівський (1976), засновником якого був відомий учений-шекспірознавець О.Анікст. Обидва вони мали свої неперіодичні наукові видання, відповідно «Дантовские чтения» і «Шекспировские чтения». Згодом з’явилися ще Гетівський центр (1985), засновниками якого виступили все той же О.Анікст та германіст С.Тураєв., а також Сервантівський центр (1985), очолюваний академіком Г.Степановим, у компетенцію якого увійшло й комплексне вивчення іспанської та португальської культури Відродження.

У нас подібна інституція вивчення зарубіжної літератури ще не практикувалася (існують лише центри класиків національної літератури – Шевченківський, Гоголівський, Франківський, Лесі Українки та ін.). Отож планований Шекспірівський центр має покласти їм початок. Безсумнівно, при цьому необхідно використовувати зарубіжний досвід, а й копіювати його було б недоречно – починаючи вже з визначення основних завдань і цілей центру та його наукового видання, яке умовно назвемо «Шекспірівськими студіями». Адже крім спільних наукових завдань і стратегій інтернаціонального шекспірознавства, в різних національних культурах існують також специфічні потреби і завдання, які актуалізуються різнорідними локальними й темпоральними чинниками. Обов’язковою умовою діяльності центру та його видання має бути охоплення всього спектру сучасного шекспірознавства, не тільки його власне літературознавчої складової, а й культурологічної, театрознавчої, перекладознавчої, бібліографічної та інших. Зрозуміла річ, важливе місце має посісти в них суто український матеріал – Шекспір і українська література й культура, генетико-контактні зв’язки й типологічні паралелі та відповідності, переклади його творів тощо. Одна «зациклення» на цьому зрізі небажане, бо воно тягне за собою «склеротичні» явища. Не варто оминати й «педагогічний аспект», негативного впливу якого на науковий рівень побоюється М.Соколянський; гадаю, що, навпаки, він потребує серйозної й цілеспрямованої увги (бо звідки ще можуть з’явитися майбутні шекспірознавці?)

Як на мій погляд, до основних і першочергових завдань Шекспірівського наукового центру має належати розробка його сучасного шекспірознавчого дискурсу, що водночас стане введенням українських шекспірівських студій в контекст сучасного світового шекспірознавства. Адже не секрет, що в нас донині не тільки в згадуваних методичних статтях чи розробках, а й у наукових працях знаходимо поважні за віком інтерпретаційні моделі Шекспіра на різних рівнях – епістемологічному, естетичному, тематологічному, генологічному, стильовому, компаративістському тощо. Все ще залишається тією чи іншою мірою задіяною витворена радянським літературознавством концепція Шекспіра як вищого втілення «ренесансного реалізму», у якій уся його творчість виглядає завершеною естетико-художньою цілісністю без колізійних моментів. Додамо ще: цілісність, що ніяк не вписується в складний естетико-художній контекст перехідної епохи, в яку творив Шекспір. Водночас репрезентується він і завершеним «ренесансним гуманізмом» без урахування того, що «ренесанс» і «гуманізм» – різнокатегоріальні феномени з різною семантикою й функціональним полем, а «ренесансний гуманізм» є специфічним культурологічним утворенням, що не ідентифікується зі загальновживаним поняттям реалізму. І, зрозуміла річ, у цій безнадійно застарілій парадигмі Шекспіра як ренесансного реаліста знімається реальна, досить чітко окреслена еволюція великого драматурга. Ні проявлення маньєризму Шекспіра, ні його бароковості для подібних інтерпретацій не існують, а його стрімка художня еволюція початку ХVІІ ст. маркується як «трагічний гуманізм» – поняття, що не має естетико-художнього змісту.

Потребує поглибленого з’ясування в нашому шекспірознавстві проблема жанрової типології творчості Шекспіра – як її системи, так і її складових від історичних хронік до трьох п’єс останнього періоду, що номінуються по-різному: «романтичні драми», «казкові» тощо. Не меншу генеалогічну загадку становлять і три п’єси («Троїл і Крессіда», «Кінець діло хвалить» і «Міра за міру»), які створювалися водночас із «великими трагедіями» початку ХVІІ ст. Їх жанрова природа складна, в радянському літературознавстві один час їх називали «серйозними комедіями», а в різних країнах у різних шекспірознавчих школах вони визначаються як «комедії», «трагікомедії», «трагедії» тощо. Але не будемо тут заглиблюватися в конкретику.

Прикметною рисою сучасного шекспірознавства є розмаїття концепцій і шкіл без загальновизнаної теоретико-методологічної парадигми. В цьому воно уподібнюється іншим галузям нинішньої гуманістики, яким притаманні полісистемність, науковий плюралізм, що дає підстави співвідносити їх із постмодернізмом. Однак не будемо входити в огляд названого розмаїття, для якого завузькі рамки цих нотаток. Вкажу хіба що на поширений нині новий історизм (чи історицизм), який зародився в лоні шекспірознавства і має в ньому вагомі здобутки.

На мою думку, базою для розбудови українського шекспірознавчого центру може послужити лабораторія ренесансних студій, близько десятка років тому заснована професором Н.Торкут при Запорізькому педагогічному університеті. У своїй роботі цей науковий центр велику увагу постійно приділяє шекспірознавству, у випусках «Ренесансних студій», що ним видаються, регулярно з’являються шекспірознавчі статті та матеріали. При центрі створено унікальну для України бібліотеку, у якій зібрано понад три тисячі шекспірознавчих праць. За інформацією керівника «Ренесансних студій» Н.Торкут, у центрі розпочато роботу над універсальним бібліографічним покажчиком української шекспіріани, йде підготовка презентації сайту «Український Шекспірівський портал», який буде принципово важливим кроком до координації та структурування української шекспіріани. Планується також створення шекспірівського ресурсного центру та підготовка української шекспірівської енциклопедії. Але це вже плани та проекти, для реалізації яких необхідні організовані зусилля всього вітчизняного шекспірознавства, тобто створення української шекспірівської асоціації зі своїм науковим виданням.