Шокова терапія від Євгена Маланюка

Взагалі-то, це – сенсація: відшукалися щоденникові записи Євгена Маланюка, і тепер з ними можна ознайомитися, взявши до рук ошатний томик, виданий «Темпорою».

Щоправда, слід одразу уточнити, що про класичні щоденники цього разу не йдеться. Нотатники, блокноти, робочі зошити – ці слова видаються коректнішими. Хоча були періоди, коли Є.Маланюк вів саме діаріуш, викладаючи в ньому свої думки достатньо розлого й систематично. Так тривало понад тридцять років. У Польщі, Чехії, Сполучених Штатах…
Варшавські записи зберегла родина поета, яка мешкала в Празі; нью-йоркські ж блокноти тривалий час знаходилися в архіві Є.Маланюка в УВАН (США). Всі нотатники привіз в Україну Леонід Куценко, кіровоградський літературознавець, який майже два десятиліття віддав дослідженню життєпису і творчої спадщини поета-земляка. Він і підготував привезені матеріали до видання (на жаль, побачити їх у вигляді книжки Леонід не встиг, оскільки трагічно загинув у день зимового сонцестояння 2006 року). Частина текстологічної роботи, а також «дотягування» коментарів (там, де залишалися лакуни) випали на долю редактора видання Ірини Давидко. Що ж, Євген Маланюк таки вартий надзусиль!

Читаючи нотатники, виразно бачиш ті центральні теми, довкола яких постійно оберталася думка поета. Зупинюся на деяких із них.

Переживши свого часу трагедію ісходу (листопад 1920 р.), Євген Маланюк напружено-болісно шукав відповіді на питання про причини поразки Української народної республіки. Колишній старшина армії УНР тепер нагадував то лікаря, який намагається встановити точний діагноз хвороби, що вразила націю, не дозволивши скористатися історичним шансом здобути державність; то психоаналітика, який бере на себе нелегку роль «українського Фрейда», щоб збагнути глибинні загадки української ментальності.

Різкі слова, породжені образою, злістю, досадою, Маланюк нерідко адресував нездарним «провідникам», з-поміж яких чи не найбільше діставалося земляку-єлисаветградцю – В.Винниченку. Передусім – за соціалістичні ілюзії, наслідком яких ставали пробільшовицькі настрої, що розслаблювали національну волю. Як і багато хто з українських політемігрантів 1920-х (напр., Д.Донцов), Є.Маланюк вважав, що ідеологічним предтечею «покоління Центральної Ради» був М.Драгоманов. «Драгоманів переміг», – констатував він, маючи на увазі роздвоєність політиків, на яких лягла відповідальність за долю УНР. При цьому Маланюк не робив винятку навіть для С.Петлюри, особистість якого, на його думку, була все ж «дуже сировою, не скристалізованою». «Не муж», – рішуче підсумовував поет у нотатках кінця 1960 року; не муж – оскільки освіченість, інтелігентність і «жива любов до Батьківщини» не трансформувалися в Головного отамана «в волю».

Слово ВОЛЯ тут ключове: в історіософії Є.Маланюка цілком виразним є акцент на винятковій ролі героїчних, харизматичних особистостей, «повних людей», якими в українській історії ХУІІ століття були для нього Богдан Хмельницький та Іван Мазепа. «Вірю в Дух, – писав Є.Маланюк. – Ми могли нашу – «на розум» абсурдну боротьбу виграти. Забракло Духу і натхненої ним Волі» (запис від 14 серпня 1957 року).

«Нашу історію і наш нарід вигриз матеріалізм, який прийняв свою найпотворнішу, чисто національну форму: куркулізм», – ця думка у Маланюка повторюється в різних варіантах. Романтичні на початку мріяння про «ставок і млинок» усе більше «віддуховнювалися» (його слово!), надто ж у ХУІІІ-му і ХІХ-му століттях. Національний дух слабшав, поступаючись місцем меркантильним – «куркульським»! – розрахункам (мовляв, що мені державність і національна воля, коли треба будувати власну «хату скраю»; спостереження це, між іншим, видається дуже навіть актуальним, надто ж на тлі нинішніх «куркульських» пристрастей українського істеблішменту, готового залюбки здавати національні інтереси заради ласого шматка, – скажімо, на газовому ринку). Доля Української народної республіки потрапила до рук «людей ХІХ ст., а треба було або людей ХУІІ, або ХХ», – писав наш вигнанець, може, в чомусь й ідеалізуючи у цих своїх зіставленнях/протиставленнях «людей ХУІІ століття» (згадав же він, мовби всупереч самому собі, такий прикрий історичний факт, як «видавання ватажків ХУІІ ст.», – факт, що через багато років після Є.Маланюка раптом вирине в «Думі про братів неазовських» Ліни Костенко, де згадується козацький ватажок Павлюк, якого у скрутний момент також «видали свої»).

Діставалося в Маланюкових «ревізіях» і Павлу Скоропадському: автор нотатників вважав, що якби той зіперся на «молодих старшин воєнного часу – «все мав би!» Тим часом гетьмана «знищила інерція (знаного йому) двірського СПб (Санкт-Петербурга. – В.П.) і надмірна любов до мертвих декорацій і обряду (тут він був справді українець)» (25 серпня 1961 р.). (Дорікаючи гетьманові, Є.Маланюк, разом з тим, не раз солідаризувався в історичних оцінках і політичних «діагнозах» із близьким до нього – до 1930 р.- В.Липинським).

І все ж, Є.Маланюк добре розумів, що справа не лише в персоналіях, суб’єктивних чинниках як таких. Нічого, отже, за давньою звичкою «знімати з себе провину», киваючи лише на лідерів (мовляв, то «не ми» – то «вони» винні!). Його аналіз свідчив, що головні причини поразки крилися в особливостях національного характеру українців, зумовлених передусім багатовіковою «хоробою бездержавності». «Рак ментальності», – таким був Маланюків діагноз. Він багато разів повертався до цього свого страшного висновку, уточнював себе, шукав історичних аналогій, вступав у заочний діалог із великими…

Найбільше суголосності своїм думкам поет знаходив у працях Д.Донцова (як націолога) та вже згаданого В.Липинського (як державознавця). Цінність ідей кожного він убачав у їх поєднанні: якщо українство «не послухається Донцова – не буде нацією. Не послухається Липинського – не буде державою». Працю ж В.Липинського «Листи до братів-хліборобів» Маланюк узагалі оцінював дуже високо, називаючи її «книгою класичною».

Зате Ю.Липу, автора «Призначення України» – «найфатальнішої книжки нашої доби»! – Є.Маланюк критикував нещадно і не один раз. І навіть дивувався: «мене ніхто не слухає. А п.Липу всі носять на руках». Мовляв, що їм (тим, хто «носить на руках» Юрія Липу) «якісь Єремії», себто – похмурі Маланюкові інвективи, суттю яких була болісна національна самокритика, що звучала в його поезії та статтях. Що ж, міркував Маланюк, кожному своє. Він розумів, що хтось має малювати привабливі візії майбутнього, казати «Ти – найкраща з країн», а хтось мусить займатися малоприємною для нації «шоковою терапією».

Запис 11 березня 1943 року: «Зневажливе відношення до Батьківщини: певно, це мій великий гріх. Характеристична реакція польського юнака на мої вірші: «Дуже суворо»… а де ж вихід? Я згадав про Словацького («Grob Agamemnona»), але це був слабкий аргумент». Євген Маланюк не був самотнім – поети, які «шмагали» свою націю, були і серед поляків (Ю.Словацький), і серед італійців (Д.Леопарді), і серед угорців (Ш.Петефі)… Та й в українській літературі Маланюкові «єремії» мали за собою міцну традицію (Т.Шевченко, П.Куліш, П.Грабовський, І.Франко, Леся Українка…) Що ж, від покірливості, рабської психології, пораженства можна лікувати й сильнодіючими засобами.

З’ясувавши причини українського історичного фатуму, Євген Маланюк узявся за божевільно складне завдання: «перекодувати» українську вдачу. Сформувати нового українця. Вогнем безжальних інвектив випекти з української душі психологію раба-малороса. Мобілізувати мужність і силу, національну свідомість, віру, максимально актуалізувавши героїку української історії із княжою добою включно.

Звісно, в цьому він теж не був самотнім. Княжу Україну, скажімо, взялися «відкривати» поети-«пражани» (Ю.Дараган). Гримів публіцистичним словом Дмитро Донцов. По той бік, на «материковій» Україні, до фатального 1933 року звучав голос Миколи Хвильового, якого Маланюк цінував як людину, чия психіка – «не колоніальна, а державна». І були твори геніальних митців Миколи Куліша й Олександра Довженка; був Георгій Нарбут, був Микола Зеров – культурний бастіон українства. Характерно, що Нарбута й Зерова Маланюк якось назвав «правнуками Мазепи»…

Він погоджувався, що українці – «кордоцентричний нарід», але вважав це вадою, протиставляючи безоглядному «серцю» – спокійний, певний себе «розум». Саме за «Національну Мисль» шанував «лицарів інтелекту» І.Франка й П.Куліша, раз у раз наголошуючи на необхідності «перекодування» українського характеру (оскільки «у нас думають серцем, а почувають розумом»).

Ще один Маланюків «рецепт» національного зцілення – гартування історичної пам’яті. Перед його внутрішнім зором завжди був широкий простір «заснулої історії», на якому він шукав і знаходив точки опори для українців: княжа Русь (особливо захоплювався Святославом!), козацтво, Києво-Могилянська академія (з якої «Мазепа хотів … зробити лабораторію української ідеї»).

Він і на літературу дивився під кутом зору націотворчих можливостей Слова. І це ще одна велика тема Маланюкових нотатників: ЛІТЕРАТУРА, МИСТЕЦТВО як вияв духу людини і нації. Завзятий читач, він мав багатьох «співрозмовників». Той, хто знайомий із «Книгою спостережень» Є.Маланюка, знає, що її автор був блискучим літературознавцем та критиком, і нотатники підтверджують це. Він часто звертався до російської класики (Ф.Тютчев, Л.Толстой, Ф.Достоєвський, особливо часто – О.Блок, А.Ахматова, інші поети Срібного віку, які запали в його свідомість ще в часи єлисаветградської юності). Багато міркував над сторінками й долею Миколи Гоголя, – не дивно, що Юрій Барабаш, автор спеціального дослідження про Шевченка й Гоголя, так часто апелює до думок Маланюка. І все ж, найбільшою несподіванкою для поета, як мені видається, був Іван Бунін, в особі якого він знайшов «найнесподіванішого союзника» (любов до української культури, Шевченка; а водночас – різкі інтонації на адресу «звіринця «великої російської літератури»).

Євгена Маланюка неважко «ловити» на суперечностях; нерідко його судження дуже контроверсійні, – але їм неможливо відмовити в інтелектуальній напрузі, оригінальності, несподіваних асоціаціях і проекціях. Він захоплювався Бетховеном – і не терпів сюрреалізму; називав Тараса Шевченка «сонцем» – і дорікав йому ж за «дивно безрадісний, похмуро-«гайдамацький», «свячено»-«ножовий» дух у «Кобзарі»; дивувався, чому Леся Українка «не обернулася до нашої історії, до Княжої Доби, до козацтва» – і солідаризувався з «антикобзарським» пафосом поеми М.Бажана «Сліпці»; дошкуляв К.Паустовському за «сконденсовану «южнорусскість» та «агресивне україножерство» – і схилявся перед поезією «єврея» Юліана Тувіма… Великі сподівання покладав на Ліну Костенко – і, швидко розкусивши суть «вундеркіндства» Віталія Коротича, холодно пророкував йому сповзання у фальш…

Варто пам’ятати, що Маланюкова естетика була пов’язана з «вісниківством», що прибічники цієї течії вірили в те, що література здатна формувати «нового українця». Були в такому підході до слова й очевидні небезпеки, передусім – загроза привнесення ідеології в літературу. Втім, масштаби особистості Маланюка були такими, що рамки якоїсь доктрини нерідко ставали йому тіснуватими.

Уважний читач нотатників поета знайде в них чимало матеріалу, який дає змогу краще уявити його творчу лабораторію, в якій визрівали задуми, складалися плани, фіксувалися концептуальні ідеї та принагдні спостереження… Ну і, звісно ж, без них, нотатників, відтепер аж ніяк не обійдуться біографи Євгена Маланюка. Я навіть здивувався був: настільки щедрим у своїй відкритості виявився цей суворий «імператор строф»! Ось він пояснює, чому не поїхав в Україну восени 1941 р.: «То, що з нами, як з народом, зараз роблять: кастрація нації, з нас вирізають мужескість, ми не воїни не господарі, не батьки родин – «нас висвобождають» (румуни ets.) від … всього Мо/сковського?/. Це одна із причин: «Чому не їду» (запис від 29 листопада 1941 р.). Ось Маланюк – в апокаліптичному «очікуванні вибуху атомної бомби»; це 6 серпня 1945 р. Згадав Гоголя: музика нас покидає; настав час «розбиття атома». А ось його відчайдушні молитви: «Боже, що воскрес, заховай (збережи.- В.П.) мені дружину й сина. Та не розлучи нас!» (7 травня 1945 р.). 1939-1945 роки взагалі були для Є.Маланюка «проклятою чорною порою». Втім, біль і відчай приходили до нього й пізніше. Не маю більше змоги цитувати – раджу просто прочитати на стор. 96-97 ще одну Маланюкову «молитву», подумки звернену до сина Богдана, крик його душі, змученої самотою в нелюбому Нью-Йорку, пекучою ностальгією, почуттям «історичної» досади…

Ностальгія повертала пам’ять у дитинство – і Маланюкові снилися сни, в яких йому являлися Батько, Мама, Дід, оживали картини загубленого в часі життя. Він записував свої сни. У щоденниках чимало таких записів – як і нотаток, що воскрешають минуле просто через спогад. Часом виникала гра асоціацій; одного разу Євген Маланюк процитував слова Наполеона: «вершина цілого нашого щастя полягала в тім, що ми разом їли вишні» (спогад Наполеона про першу любов його, поручника, до Кароліни du Colombier)». А мені після цих слів пригадався лист Маланюка до друга його єлисаветградської юності Олександра Семененка, в якому майже тими ж словами поет описав свої платонічні стосунки з дівчиною, якій він – учень реалки – передавав «полум’яні любовні листи»: «Раз лише, пам’ятаю, під час іспитів, у неї біля ганку, ми їли з нею, зриваючи, черешні і, здається, обоє мліли…»

Він усе частіше повертався в снах і думках до рідної Синюхи. Одного разу занотував: «Що таке смерть? – лише повернення додому в Новоархангельськ. Де зустрінуть Мама, Дід, Бабуся, Батько, стара фіртка і старі сіни. … Поворот до дитинства, родини, дому й роду. /Нерозб./ замикається».

Його земне коло замкнулося в лютому 1968-го, як він і передбачав в одному своєму вірші.

В Україну Євген Маланюк зміг повернутися лише 1989-го. Добірками віршів і книгами.

Тепер ось повернувся і зі своїми сокровенними нотатниками…