Параформулювання

Нова книга Ірен Роздобудько складається із трьох рівних частин: ніби-мемуари сповідального типу, такі собі колумністичні вправи й передруки інтерв’ю письменниці та рецензій на її книжки. А ще й не забути емоційну (і абсолютно неінформативну) передмову Лесі Вороніної! Власне «Переформулювання» – це сто сторінок автобіографічних нарисів (в тому чи іншому вигляді впродовж останнього року ці оповідки з’являлися на сторінках «Post-Поступу»). Втім, книжка «Переформулювання» – на двісті сторінок більша за цей «несправжній роман» (авторське визначення) та вдвічі цікавіша за просту сповідь комерційної письменниці. Удвічі, бо книжка цікава не лише як твір, а й як літературна стратегія. Говорячи про паратекст, зазвичай говорять про навколотекстове оточення, а саме заголовок, епіграф, присвяту, серійну й «індивідуальну» анотації тощо. Паратекст «Переформулювання» – це дві третини твору.

Наразі слово авторці; це власне авторка говорить, а не автогероїня «Переформулювання», хоч їх і нелегко розрізнити – часто в процесі письма особистість автогероїні роздвоюється на «я, що пише» і «я, про яку пишуть». Отже: «Я добре усвідомлюю, що це – неправильна книга. І дуже хочу втриматися від нарцисизму. Адже «спогади» пишуть у двох випадках: коли тобі більше нема чого сказати, а від тебе ще чогось чекають. «Геніального» роману, наприклад (…). Або коли тобі років за вісімдесят і вже немає чого втрачати і кого соромитися».

Напевно, йдеться про перший варіант. Переформулювання, що його виносить у заголовок non-fiction’у Ірен Роздобудько і що воно є композиційною основою книжки (зокрема, сповідальної її частини), править тут за категорію психотехніки. «Пацієнту» радять переформулювати (чи то пак – артикулювати) проблему, аби надбати рішення чи принаймні позбутися тривоги. Ідеться про спрощений варіант психоаналітичних «розмов про проблему»: позбавитися негативного досвіду можна, озвучивши його. У категоріях «Переформулювання» ця процедура позначена як «зістрибнути з теми». Натомість надзавдання в авторки цілком месіанське. В одному зі своїх інтерв’ю Роздобудько міркує про долю майбутньої тоді ще книжки: «Тепер я розумію – всі мої негаразди працювали на досвід. Я багато пережила, і тепер завдяки моєму минулому маю, що сказати. Люди мусять переформулювати свій негативний досвід. В своїй наступній книжці «Переформулювання» саме це я намагаюся пояснити читачеві». Автогероїню сповідальних нотаток ми зустрічаємо якраз у мить напруги, коли «все набридло» й «від усього нудить». Їй несила мовчати, суцільний монолог є – здається – єдиним способом засвідчити адекватність свого існування у світі (зокрема, і в соціумі), далебі вербалізація проблеми перетворюється почасти на пошук винних, адже йдеться, насамперед, про обговорення негативного психічного й соціального досвіду.

Автотекст апріорі позбавлений об‘єктивного зображення письменника, його самовизначення й самооцінки. Лідія Гінзбург свого часу зауважила, що чим талановитіший письменник, тим більше він бреше. Принцип «саморозповідання», покладений в основу «Переформулювання», зумовлює процес розкриття авторкою власного внутрішнього світу – це, безперечно, так. Наразі автогероїня книжки ангажовано пише про життя, не перебуваючи у цьому житті безпосередньо. «Переформулювання» починається й завершується актуальним часом, ба – ітерактивним. Ірен озирається на людей у київській маршрутці, дістає нотатника й починає писати мемуари, – не щоб «проклюнутися» у цьому світі, а щоб систематизувати свої знання про світ (читай: аби не збожеволіти). Так починається книжка спогадів. Ірен сідає за комп’ютер, бо має записати цю сцену в маршрутці, коли остаточно оформилося рішення створити мемуари. Це фінал авторської частини «Переформулювання». Між двома подіями – спроба втекти від «натовпу» й усвідомлення себе як частини соціуму, пошук сенсу буття і прийняття життя як фатуму. Далебі, головний час оповіді – минуле, але оцінюване з позицій сучасного. А щодо автотексту – відомо, чим цей художній час різниться: найкраще запам’ятовується те, чого не було. Одна з повторюваних сентенцій автогероїні: «Відверто кажучи, я б не хотіла, щоб хтось узяв із мене приклад. Власне, це і не можливо: час Відчайдушних Вчинків і Божественного пофігізму закінчився разом із двадцятим сторіччям».

Перша тема, з якої декларативно й цілеспрямовано «зістрибує» Роздобудько – «тема, яку часто обговорюють і яку я не люблю» – це жіноча тема: «Я нічого в цьому не тямлю. І зовсім не розумію фемінізму. Вірніше – якось воно мене не обходить». Між тим, до теми доведеться повернутися. Коли говорять про жіночу автобіографію, акцентують її сповідальний характер: жіночий его-текст – це завжди покаяння. Натомість Роздобудько свідомо творить не сповідь-каяття, а сповідь-проповідь. І тут перші вороги авторки – ярлики «гламурної дамочки» й «детективниці», що їх намагається позбутися письменниця, вийшовши за межі розважального та гендерно маркованого жанру. Всі розказані Роздобудько анекдоти (тут у значенні жанру) з життя – а вони наразі не позбавлені авантюрності й сюжетної динаміки – мають на меті проілюструвати її письменницьку біографію: журналістку змінює редакторка, редакторку – поетка, поетку – письменниця, і всі ці постаті є знаками поступового професійного зростання та набуття життєвого досвіду, який згодом відіб’ється в нових книжках.

Так вмотивована психоаналітичною «вербалізацією проблеми» нова книжка Ірен Роздобудько виявляється цілком офіційною автобіографією з розряду «Життя видатних людей». Роздобудько справді «зіскочила» з жіночого питання, її мемуар – це текст «фалічної жінки» (прислугуймося й ми наразі психоаналітичною термінологію); ідеологія далебі поборена методами ідеології.

На наголошення істинності проповідуваних постулатів – а вони є справжнісінькою американською мрією: кожен вартий успіху, маленька провінційна дівчинка, важко працюючи, досягне вершин суспільства, не слід боятися змін і стидатися поразок, варто виправляти помилки досягненнями – спрямовано паратекстуальні дві третини «Переформулювання». До монологів Роздобудько долучаються чужі голоси (зокрема – письменниці Лариси Денисенко, чималий шмат листування якої є текстом «Переформулювання»). Посилюється момент «відсторонення» авторки від автогероїні: Роздобудько з інтерв’ю відтворює інтенції Роздобудько з «Переформулювання», але самим повтором цим маркує ідеологічну позицію автогероїні як єдино правильної. Істинність висловлювання доводить «серійність» міркувань. Шизофренічне роздвоєння автогероїні «Переформулювання» завершується кінцевим розподілом на «суб’єкт» і «об’єкт» художнього дослідження. І в такому сенсі «несправжній роман» за Роздобудько обертається на цілком справжній роман за Бартом: право на свій голос має виключно автор твору, що наразі уможливлює глобальну естетизацію образу автогероя.

А не мудруючи лукаво – скажемо так. Хочете дізнатися/пригадати, як робили газети початку 1990-х? Вам цікаво, коли творилися перші глянцеві часописи України? Завше було інтересно, де вчать на шпрехшталмейстера і чим саме займалися редактори телепрограм за радянських часів? А як довго триває шлях від «Каравану історії» до «Коронації слова»? До того ж маєте вільні дві години й рідко читаєте «Post-Поступ»? Зазирніть до «Переформулювання». Це книжка саме для вас. Натомість разом чекатимемо на «геніальний» роман (у лапках – бо цитата).