Шлюб під зорями… Канта

Роман дніпропетровської письменниці Лесі Степовички цілком логічно збагачує нашу фемінну (не плутати з феміністичною) літературу, – як у сенсі порушеної в ньому проблематики, так і щодо самого характеру письма. Справа не тільки в тому, що головним героєм твору є жінка, й це, властиво, персонаж-протагоніст, – отже, роман моноцентричний, по-своєму сповідальний. Світ, що його представлено у «Шлюбі…», побачений жіночими очима та сприйнятий жіночим чуттям, яке, врешті, й визначає непросту траєкторію життєвих пригод героїні.

Мар’яна Шабля – авторська протагоністка – така собі вкраїнська інтелектуалка періоду історичного міжчасся й загальної кризи вартостей. Йдеться про перші роки незалежної України, котрі були щедрі не лише на побутові негаразди, а й на екзистенційні пошуки. Словом, сумнозвісні часи перемін, яких колись так не любили китайські імператори. Часи, коли кожен – волею чи неволею – мусить, переживаючи фрустрацію й шок, по-новому віднайти свою ідентичність у світі, котрий стрімко змінюється аж до невпізнання на твоїх очах. Непростий вибір! Хтось, звісно, не витримує напруги й деградує, хтось еміґрує з країни, ще хтось утягується в політику, мітингує, переймається загальними інтересами, а інші, навпаки, тихенько роблять кар’єру або гроші, блискавично пристосовуючись до змінних реалій сього дня. Само собою, вміщення героїні в обставини перехідного періоду постулює гостроту драми особистого вибору, який і визначає інтригу роману.

У цьому середлюдді Мар’яна позиціонує себе як сильна й незалежна особистість. Вона – молода інтелектуалка, що здобула добру освіту й має непогані шанси на кар’єру. Річ лише в ціні. Викладач-германістка, Мар’яна незле підробляє перекладацькою практикою (благо, залізну завісу вже відхилено й щораз частіше з’являються шанси для офіційних поїздок «наших» за кордон). Зрозуміло, вона знає й цінує німецьку культуру, чим дивує навіть освіченого німця, дитячого письменника Матіаса в одній із розмов. А ще її багато чого захоплює за кордоном. Однак вибір Мар’яни від самого початку складається по-особливому. Вона не «купується» на банальні матеріальні блага, як чимало земляків, котрі будь-якою ціною прагнуть зазнати західного соціального раю, не зупиняючись перед безробіттям та стягуванням речей зі смітників. Любовний роман Мар’яни вибудовується на ідеальних засадах, – вона знаходить у своєму обранцеві споріднену душу, яку – з українською-таки сентиментальністю – радше жаліє, аніж кохає. І згодом стає фрау Шуберт, «німецькою жоною». Що з цього вийшло, читайте – дізнаєтеся. Жаль було би зараз галопом минати романні перипетії, які становлять безперечний інтерес і смак для читання. І не тільки, між іншим, для наших співвітчизниць-ізаур, які використовують шанс заміжжя, аби вирватися з убогої батьківщини, де не бачать для себе подальших переспектив.

У ході романної дії помалу оприявнюється характер героїні, її духовна історія. Виявляється, попри молодість, вона має вже немалий досвід утвердження й буття собою в незичливих обставинах. Ще в дитинстві віддана матір’ю до інтернату, вона сповна пізнала на собі уразу «недолюбленості» й самотності, а ще добре знає, що то таке – «злидні». Проте виховання не зламало, а загартувало її волю. Мар’яна прагне вирватися з порочного кола, приготованого їй життям, і освіта стає добрим щаблем на цій дорозі. Потім – заміжжя, яке склалося невдало, нові пошуки, що допроваджують до одруження з німцем… Усе це стає матеріалом чергової життєвої пригоди, котра цього разу розігрується безпосередньо на очах читача.

Завершення німецької ідилії Мар’яни цілком передбачуване. Вона переконується, що наївне бажання, «щоб прийшов „хтось” і солодко обманув мене, але не трошки, не на одну мить, а назовсім, назавжди» (с. 69), – то тільки солодка мрія, яка на якийсь час полонила її уяву й засліпила очі. Тоді приходить мудре й гірке усвідомлення істини: «Наше щастя там, де нас немає, а наша тривога завжди у нас самих» (с. 317). Але в цьому ще не вся Мар’яна. Адже вона – людина дії, тому-то винесений досвід проситься на папір і, таким чином, замикає коло, – героїня пише роман, який оце, власне, й представляється читачеві.

Авторка засвідчує незле опанування літературних «штучок»: послідовно вибудовує сюжет (хоча він міг би бути динамічнішим і стрімкішим), вміло зав’язує інтригу, відстежує несподівані повороти у психологічних портретах персонажів. Але це, сказати б, типові елементи белетристичної техніки, хоча для нашого укрсучліту й вони нерідко лишаються граблями-самострілами. Варто натомість відзначити стиль твору: предметний, чіпкий, часом «кінематографічний», без прикрас та розлогих авторських рефлексій. І – особливо – майстерні діалоги, вмонтовані в романну тканину цілком органічно, так що не впадає в око відносно велика їх кількість. Що більше, в діалогах не лише повноцінно огранюються характери, в них самостійним чинником гри стає мова. Точніше сказати, мови, бо в романі стрічаємо кілька мовних партій – українською, російською (з варіантами суржику), німецькою. І таке мовне різноголосся якнайконкретніше відповідає специфіці тих соціальних чи професійних груп, які в цей спосіб представлено, – лікарі, викладачі, робітники з Дніпрівграду (вигадане авторкою промислове місто всіма обрисами дуже нагадує рідний Лесі Степовик Дніпропетровськ-Січеслав) або завсідники пивбару чи сусіди-бюрґери з німецького оточення Мар’яни. Таким чином, мова стає повноправним героєм романного дійства. Нею не лише розмовляють персонажі, – найважливіше, що нею смакує сама авторка. Певно, це заслуга Лесі Степовички, хоча, ймовірно, не лише її, а й доброго редактора, мовознавця Святослава Караванського. Завдяки цій співпраці українська партія в романному багатоголоссі не програє іншим, не втрачає краси й гнучкості, а, навпаки, чітко й справедливо виділяється у властиве соло. За браком місця не зупиняємося тут на вдалих неологізмах, що відбивають нові реалії сучасного побуту, але такі вислови, безумовно, впадуть в око уважному читачеві.

Протагоністка Лесі Степовички шукає себе «під зорями Іммануїла Канта» – власне, тими, що з відомої сентенції філософа про зоряне небо над головою людини та моральний імператив у ній самій. Але наприкінці роману вона відважується на радикальний крок у своєму житті. І – повертається в Україну. Яка логіка веде героїню до такого вчинку? Чи тільки незнищенний дух романтики й авантюризму? Чи, може, якесь глибше відчуття, прочуття (ще не зовсім – усвідомлення) істини? Бо «тут доля проростає крізь роки, як пролісок, пробивається із товщі лісової землі, із глибини піщаника, із тверді степу. Небо із зорями і земля з травами – то твій єдиний світопростір, твоя колиска, твоє повітря, твоя сцена…» (с. 325). Цей пафос «вічного повернення» й Улісового умудреного смутку гідно завершує романну інтригу.

Здається, не вельми вдалою, – бо не зовсім зрозумілою з першого погляду, та й задовгою, – є назва роману – «Шлюб із кухлем пільзенського пива». Можна би закинути авторці окремі композиційні недохопи: друга частина надто конспективна й непропорційно стисла порівняно з першою та третьою. Та назагал маємо цікавий, свіжий, управно написаний твір. По-перше, живу й актуальну історію, – адже історії наших еміґрантів на Захід не втратять актуальності ні через рік, ні через десять (навіть якщо увірувати в неймовірні обіцянки українських політиків та уявити собі небавом процвітаючу Україну). По-друге, історію, оповіджену зґрабно, кваліфіковано й переконливо. Бо й бездоганне знання описуваних реалій і добротна мова належать до сильних сторін «Шлюбу…». При цьому (о диво!) авторка цілком спокійно обходиться без матюків та смакування еротичних сцен. Маємо ще один твір інтелектуальної прози (хоча цілком приступний для читання і в категорії масової літератури), – з багатим та колоритним тримовним дискурсом, з рафінованим інтертекстом – від алюзій Ґессе до Лімонова.