Конрад по-українськи

Тарас Прохасько. Фото з сайту 5.ua

Брати-поляки ніколи не були до нас байдужими. Нині вкотре маємо змогу в цьому пересвідчитися. Адже саме за ініціативи Польського Інституту в Україні було організовано новий конкурс для наших письменників. До того ж конкурс не простий, а вельми перспективний і грошовитий.

Цими днями в Києві (не абиде, а в модному Арт-Центрі Віктора Пінчука!) вперше вручалася Літературна премія ім. Джозефа Конрада. До речі, якраз вчасно – адже саме 2007 рік був офіційно оголошений ЮНЕСКО «Роком Джозефа Конрада» й символічно наклався на 150-ту річницю з дня його народження. Недосвідчений реципієнт може замислитися: який стосунок славетний англійський письменник має до Польщі, а тим паче України? Відверто констатуємо – прямий! Щоб не виникало жодних непорозумінь, коротко нагадаємо, що Юзеф Теодор Конрад Коженьовський (1857–1924) походив із польського шляхетського роду й народився в родовому маєтку неподалік Бердичева, до того ж певний час мешкав у Чернігові, Києві, Львові. Отже, від найперших днів його життя було пов’язане з нашою землею.

Власне, з огляду на ці біографічні особливості долі Джозефа Конрада поляки й вирішили привернути увагу української аудиторії до його непересічної постаті, водночас заохотивши (морально й матеріально) до нового культурно-мистецького проекту наших митців, котрі, на їхній погляд, продемонстрували «послідовність у реалізації творчого шляху, інноваційність форми, ламання стереотипів та універсалізм послання». Мета нагороди – вкотре наголосити на панєвропейськості польсько-українсько-британської спадщини, символом якої є постать Джозефа Конрада, акцентувати на українському корінні багатьох поляків, котрі досягли світового визнання, підкреслити роль Польщі, де високо поціновуються сучасні українські літературні (і не тільки) здобутки.

Віднині премія присуджуватиметься раз на два роки живим українським авторам, незалежно від місця їхнього проживання. Її грошовий еквівалент на даний момент становить 21 тисячу гривень (від дня організації премії до загальної суми містично додалася одна тисяча – на перший погляд, дрібничка, але дуже приємна). До того ж лауреат і фіналісти отримуватимуть почесні дипломи як доказ їхньої безпосередньої приналежності до культурницького проекту. Втім, це не головне, бо ж набагато важливішим є зв’язок часів, країв, культур і поколінь.

До 31 жовтня 2007 року на електронну адресу Польського інституту в Києві надійшло 36 аплікаційних форм. Кандидатури на присудження премії могли висуватися як культурними інституціями, науковими центрами, видавництвами, так і творчими об’єднаннями чи приватними особами. З усіх анкет журі допустило до конкурсу 22 номінантів і розпочало студіювання їхніх доробків.

Хто ж входить до складу високочолого журі? Українську сторону представляють знаний письменник і культурний діяч, чиє ім’я добре відоме за межами України (може, там навіть більше, ніж у нас) – Юрій Андрухович; непересічний критик і літературознавець, а водночас і скромна представниця української феміністичної спільноти – Тамара Гундорова; генеральний директор телеканалу ICTV – Олександр Богуцький (видно, теж вболіває за українську літературу). З польського ж боку маємо до діла з Богумілою Бердиховською, достатньо відомим у нас критиком-публіцистом, і Єжи Онухом, директором Польського Інституту в Києві, а водночас – організатором Центру Сучасного Мистецтва при НаУКМА (він же голова журі).

Наталка Сняданко. Фото Олени Павлової

Отже, перечитавши й обговоривши пропоновані твори, журі винесло перший вердикт, обравши трійку фіналістів, чиї імена й було оголошено 1 грудня. Ними стали харків’янин Сергій Жадан, тексти якого вряди-годи називають «новою українською прозою», а самого автора ідентифікують як «найяскравішого та найконцептуальнішого письменника сучасної української літератури»; галичанин Тарас Прохасько, котрий повсякчас вражає не тільки своїх читачів, а й слухачів «іншим форматом»; і представниця прекрасної статі львів’янка Наталка Сняданко, чия «кожна нова книжка дивує читачів» завдяки вправній зміні стилю, інтонації, способу оповіді.

Потім журі мало ще два тижні на роздуми і врешті-решт 15 грудня шляхом таємного голосування обрало одного-єдиного переможця («вирок» остаточний і оскарженню не підлягає). Цього разу ним став Тарас Прохасько – ВІТАЄМО!

Атмосфера під час урочистої церемонії нагородження панувала цілком доброзичлива й демократична (лише пан Прохасько був по-святковому вбраний у білу сорочку, нібито наперед відчуваючи власну перемогу). До того ж троє друзів-фіналістів, здавалося, щиро вболівали один за одного, мирно роздаючи автографи своїм шанувальникам. Коли ж інтригу з оголошенням результатів конкурсу було розкрито, то, здається, найбільше засмутився сам переможець, сказавши, що не може бути абсолютно щасливим, бо ж саме через нього його друзям не дісталася нагорода. Натомість його товариші по перу, цілком нормально сприйняли такий присуд журі. Жадан констатував, що насправді «в такій компанії не соромно програвати» (до того ж минулого року він уже отримав досвід приємного тягаря перемоги, ставши лауреатом конкурсу Бі-бі-сі за найкращу книжку року – нині можна й перепочити). Сняданко, у свою чергу, зауважила, що також не має нічого проти такого переможця, бо ж він існує в літературі довше, ніж вона, і їй «до нього ще рости й рости» (цілком резонно – до наступного конрадівського нагородження залишається ще два роки, за які можна надолужити втрачене).

Відповідаючи на стандартне запитання цікавих, куди він подіне гроші, Прохасько, не вдаючись у подробиці, сказав, що витратить їх на щоденні потреби (Новий рік на носі – от і відсвяткує!). А щодо планів на майбутнє, то зазначив, що збирається в масштабну подорож Україною, про яку щиросердо й напише після повернення. До речі, дуже символічно, адже Джозеф Конрад теж страх як любив мандрувати.

Поляки ж лише літературою не обмежаться, натомість розширюватимуть діапазон своєї культуртрегерської діяльності. У найближчих планах Польського Інституту в Києві організація премії імені Казимира Малевича (теж вихідця з польсько-українського краю) в царині візуального мистецтва.