Щоденник «Європейки», або Жінка як вона є

Для когось ця книжка — звичайний щоденник звичайної жінки. Нехай буде так. Але я все ж спробую показати, що щоденник Мануели Ґретковської — не лише щоденник, навіть художній, а щось трохи інше, більш подібне на психологічний внутрішній калейдоскоп. Це спосіб бачення світу очима нової жінки, яка, хотів би наголосити, — полька. Отже, йдеться про книжку «Європейка» польської письменниці Мануели Ґретковської, видану 2006 року у видавництві «Нора-Друк» (видання побачило світ у перекладі Софії Андрухович).

Нова книжка М. Ґретковської, на перший погляд, — тільки щоденник, що потрапив до рук видавців. Але в цій авторській інтерпретації одного року власного життя (адже книжка починається й завершується квітнем, що вказує на циклічний часопростір, проте, мабуть, і обраний місяць — не випадковість, а навмисний хід, що позначає глибшу метафоричність змісту). Свідомість нараторки виходить із однієї точки і начебто повертається в ту саму, але за цей час із нею відбуваються екзистенційні метаморфози, ґностичні осмислення сенсів, віражі парадоксального осягання світу.

«Європейка» — мабуть, ідеальна назва для книжки. Для назви щоденника не потрібні метафоричні парадокси чи каламбури. Європейка — це тожсамість, напрям руху, програма, відповідальність… тобто ідентичність нараторки, яка у своєму щоденнику шукає відповіді на онтологічне розуміння цього поняття у собі. Для Поля Рікера «…питання про перманентність у часі здається пов’язаним виключно з ідентичністю — idem, що певним чином її визначає. Саме під цією єдиною рубрикою аналітична теорія, яку розглядатимемо нижче, торкається питання про особисту ідентичність та парадоксів, із нею пов’язаних… Тотожність є поняттям відношення й відношенням відношень».

Хто ж така європейка? Такого запитання ви не побачите в тексті. Натомість весь час натраплятимете на пошуки власного «Я» та еклектичні визначення самості через фраґментарні дефініції, подані авторкою. Пошук «Я», проте, не відбувається шляхом визначення сутнісних параметрів власного світу, психологічних особливостей. До цього пошуку залучено геокультурний і геополітичний аспекти. Визначення себе відбувається на тлі реально-історичного входження Польщі в Європу. «Випадковість чи ґомбровичівська іронія — рік Ґомбровича (століття від народження) збігається із роком входження Польщі до Європи (якщо точно, до Євросоюзу, бо в Європі ми вже стирчимо). Найкращий з усіх можливих хрещених батьків: справжній сармат, архіпольський та архікосмополітичний. З Міцкевичем ми входили на Небо, щоб обожествити себе в Месію народів. Це не надто по-сучасному. Не пророки, не Костюшко, а Ґомбрович є головним польським героєм. Він передбачив, прорік: будьте вільними, будьте природними, будьте собою! Хоча в житті й немає нічого природного — існує лише форма. І в неї ми сьогодні входимо» (С. 317).

Жінка й географія

Цей щоденник відбиває ще одну сутнісну рису сучасного письма, а власне, те, що жінка тепер — активний учасник політичних дискусій. Більше її роль не замикається у трикутнику діти, церква та кухня. Тепер жінка має знати те, що відбувається з її країною, яким є політичний курс. Нараторка іронізує з політичних діячів, але це ще не все. Крім Польщі, у її свідомості вимальовується карта Європи, на якій вона робить власні позначки для країн, зокрема, Італії, Франції чи Росії. «Принцесі Європі (згідно зі значенням її імені «Та, з широким обличчям») судилося стати коровою. Для зручності Зевс перетворив її на партнерку бика. Хіба сьогодні стара корова Європа дозволила себе вкрасти або спокусити чимось? Такою спокусливою ідеєю став для неї Європейський Союз. Молодою теличкою зараз є Східна Європа, захоплена своїм західноєвропейським спокусником. Вміле видоювання тієї телички буде корисне для обох. Однак щоб теличка дала молоко, її треба спершу покрити — найліпше, покрити її борги» (С. 294).

Жінка тепер — політичний гравець, що не стоїть осторонь. Відбулася світоглядна зміна, що вивела жінку на авансцену, кинула в самий рух. Чоловік, що стоїть поряд, принаймні так мені здавалося, коли читав щоденник, виглядав значно слабшим. Можливо, це лише дефект авторської лампи. Попри все, нараторка представляє політично заангажовану суб’єктність, що відчуває відповідальність за вибір свого майбутнього. «Я не хочу уявляти собі майбутнього в цій країні. Замість уяви в мене мав би бути бульдозер. Усюди відходять уже від державної служби охорони здоров’я. Навіть у багатій Швеції, яка вибивається з сил. Ми мусимо мати лікарняні колгоспи, бо держава нам це гарантує, рівність у доступі до смерті — бо що ще можна буде отримати в цих убогих лікарнях? Соціалізм також видається необхідним для деяких спритників, щоб напакувати собі кишені, поки є чим. «Кліко, вітчизно моя, ти — наче здоров’я», — сказав один ліводемократичний польський політик» (С. 108).

Жінка і текст

Це складне питання, до якого провокує «Європейка». Я би не хотів окреслювати цей твір лише одним поняттям —«феміністичний». Так, звісно, без цього не обійтися, але будь-який погляд на світ від першої особи-жінки — феміністичний онтологічно, адже погляд жінки апріорно не такий, як погляд чоловіка. «Що ж, бути жінкою — це аж ніяк не мужність, це примус, від якого неможливо захиститись. Тільки от чому польський фемінізм найчастіше перетворюється на евфемізм? Без справжніх слів і правди. Славнозвісні сестринські почуття феміністочки у стосунку до мене найчастіше виявлялися вбивчими інстинктами. Я чую вже голос феміністичних відмінниць, які верещать мені над. вухом: Ці — наші, а ці — не наші, і ми все знаємо найкраще!» (С. 10).
Авторка заторкає складні питання філософії, національної історії й літератури. Мені цей текст часом нагадує роздуми Вірджинії Вулф із її есею «Власний простір». Жінка шукає себе й не у світі чоловіків, а у світі власних ілюзій, які вона хоче перетворити на реальність. І вже без допомоги чоловіка, наскільки це можливо. Я не кажу, що чоловік не потрібен. Він — природна складкова нормального життя, адже не забуваймо про дитину, в якій розчиняється материнська любов героїні, і в цьому — джерело її сили. Людина, здатна любити, — наближається до Бога, — це стара мексиканська мудрість, яка пасує для цього твору. Дитина в соціально-психологічному розумінні — потужний компонент стабілізації життєвих енергій. Я припускаю, що може скластися враження, що текстуальний суб’єкт оповіді постає доволі травматичним. Наприклад, згадаймо Мунєка як утілення якоїсь диявольської, сатанинської карнавальної сутності, присутнє у підсвідомості героїні.
Захист героїні від своїх страхів і слабкості, яка не пасує для того світу, в якому вона живе, — панцир іронії й сарказму, скандальність і ексцентричність у поведінці.

І все ж нараторка — жінка, яка кохає, яка віддає себе дитині, яка хоче змінити навколишній світ. Тільки часто доводиться розбивати голову, битися в стіну нерозуміння. Нерозуміння жіночого письма, жіночої психології, жіночого тексту — це ті проблеми, на які доводиться зважати. Але життєвий опір формує сильну особистість, але й, наче черв’як, щось підгризає в середині. Природно, що в соціальному середовищі, де немає коґнітивного розуміння та комунікативної інтеракції між індивідами, виникатимуть парадоксальні проблеми. Природно, що вони позначатимуться й на психіці людини, яка (позаяк є письменницею) чи не найбільше взаємодіє з цим схибнути світом. Але потужним джерелом затишку тут є родина як поле захисту від зовнішніх втручань. «Увечері засуваю штори — закінчення спектаклю дня. Зачіпаю підвішений до віконної рами буддистський дзвіночок з благословенням. Відмежування не від сусідів — від темряви» (С. 7).