15 лютого, в п’ятницю, у київській книгарні «Є» відбулося нагородження переможців конкурсу художнього репортажу «Самовидець», оголошеного видавництвом «Темпора». «ЛітАкцент» пропонує переглянути відео-ролик із події.

Читайте також:

Лесь Белей. Факти польської «літератури факту»
Олена Шеремет. Ришард Капусцінський і його «література пішки» (рецензія на книгу Ришарда Капусцінського «Автопортрет репортера»
Роман Кабачій. Помста комуністам (рецензія на книгу Ришарда Капусцінського «Імперія»)
Маріуш Щиґел: «Ми всі про все мало знаємо» (інтерв’ю)
Два прочитання однієї книжки (дві рецензії — Стівена Делбоса та Ігоря Михайлина на книгу Маріуша Щигела «Ґотленд: документальна проза»)
Вітольд Шабловський: «Ваша присутність у Європі не відповідає вашому потенціалу» (інтерв’ю)
Роман Кабачій. Важка мозаїка Туреччини (рецензія на книгу Вітольда Шабловського «Убивця з міста абрикосів»)

«Окремий випадок вальзерівського типу», — написав колись Роберт Музіль про Франца Кафку. Саме це визначення символізує грандіозний провал у стандартному українському уявленні про німецькомовних авторів ХХ століття, яке про загадкового попередника Кафки Роберта Вальзера не знає майже нічого.

Один із «найтаємничіших» (за висловом Еліаса Канетті) та «найбільш визначних німецькомовних» (Сьюзен Зонтаг) письменників ХХ століття Роберт Вальзер помер від інфаркту під час пообідньої прогулянки на Різдво 25 грудня 1956 року. Це сталося на засніженому полі біля психіатрічної лікарні Херизау швейцарського напівкантону Апенцель-Аусероден, куди його запроторили насильно 23 роки тому. В історії Європи, у центрі якої перебував письменник, за весь цей час відбулися просто тектонічні зсуви. Історія літератора Вальзера з першого дня в Херизау завершилася. Він більше не писав, але майже чверть століття завзято клеїв паперові конверти та зав’язував мотузки бандеролей. Його спілкування із зовнішнім світом звелося до щорічних візитів літературного критика та письменника Карла Зееліга, який згодом видав книжку «Прогулянки із Робертом Вальзером». У ній ми бачимо старого занудного буркотуна, який сварить США, заздрить популярним авторам та роздає наївні політичні поради. Ось — щодо страшного бомбардування Німеччини авіацією союзників: «Можливо, в цих жахах є й щось добре — вони повертають населення міст до безпосереднішого, природнішого життя… Німцям не зашкодить, якщо вони знов опиняться під іноземним ярмом. І розвинені народи мають вчитися відбивати удари, аби потім панувати».

До Херизау Вальзер добровільно (за порадою сестри) лікувався з 1929 року у Вальдау під Берном. У нього діагностували шизофренію, бо письменнику ввижалися «höhnische Stimmen» (глузливі голоси). «Пацієнт страждає на типову ступорну кататонію», — написав про нього у своєму висновку доктор Кун. Хоча як із такою хворобою він міг активно працювати та спілкуватися із Зеелігом — загадка! Вся ця прикра історія схожа на оповідання самого Вальзера «Гельдерлін», де класик німецької літератури «впав у невиліковне потьмарення свідомості», бо «бути здоровим для нього — надто мало, і світ у обмеженні для нього — огидний». Саме за цим божевільним рецептом написано також одну з найдивніших книжок у світовій літературі — opus magnum Роберта Вальзера роман «Розбійник».

Розуміння механіки цього твору, його явних та прихованих важелів може дати ключ до розуміння таємниці письменника. Дослідниця Марта Робер у своїй статті «Прощання з романом» пише, що Вальзер «активно руйнує ілюзію мистецтва, нагадуючи читачу, що він — читач, а література — це не дійсність, а слова на папері». Зауважимо, що ці слова були написані про письменника, який помер через півтора роки після народження Володимира Сорокіна — скандальної зірки московського концептуалізму та автора висловлювання «література — це лише літери на папері». Щоправда, для відчайдушного модерніста Вальзера і саркастичного чорного гумориста Сорокіна ці слова мали майже радикально протилежний зміст. Російський письменник проголосив цю істину в державі, де література довго вважалася справою політичною, а письменників відстрілювали, мов опозиціонерів, тому йому було важливо позбутися зайвого тягаря моральної відповідальності за свої концептуальні експерименти. Вальзер же руйнував ілюзію, що допомагала літератору залишатися частиною буржуазної системи товарного виробництва, тобто заробляти своїм письмом на хліб. Скільки залишиться читачів у письменника, який відверто назве їх читачами? А якщо він писатиме свої твори дрібними закарлючками без жодного проміжку між словами на обрізках картону, календарів та обгорткового паперу? Пізніше філолог Йохен Гревен з’ясував, що «Розбійник» було написано не шифром, а схематичними мікрограмами. Аби перетворити їх на читабельний текст, знадобилося понад 15 років! Але й після цього для багатьох поціновувачів літератури цей твір, написаний Вальзером для себе й без жодних сподівань на публікацію, залишається певним ребусом.

Роман оповідає про вкрай заплутані стосунки дивакуватого чоловіка на прізвисько «Розбійник» із різноманітними жінками та чоловіками, з якими сам Вальзер зустрічався в бернський період свого життя 1921—1925-х років. Більшість жінок, судячи з діалогів та фактів біографії Вальзера (тоді він часто міняв помешкання), були квартирними хазяйками письменника. Власне сама ідея персонажа виникла після того, як брат Роберта Карл намалював акварельний портрет 16-річного майбутнього письменника в костюмі розбійника, а отже «розбійник» — нав’язливе альтер-его автора. «Я маю слідкувати за тим, аби не плутати себе з ним. Бо я не хочу мати нічого спільного із розбійником», — зізнається він прямо в тексті роману, але що це, як не відверта презентація ототожнення із головним героєм? Ця характеристика персонажа має також і екзистенціний зміст: оточення називає його розбійником, бо він не вкладається в звичну модель існування суспільства, що передбачає наполегливу працю для здобуття успіху та грошей.

Текст наповнений безліччю подій та натяків на різні тонкощі, але він не має сюжету в звичному розумінні цього слова. Вальтер Беньямін колись порівняв такий стиль із «мовними гірляндами, які стануть причиною падіння» автора. Типовий приклад — ця фраза, що раптово виникла нізвідки й ні до чого не призвела: «Не виключено, що я звернуся у письмовій формі до одної представниці нашої дамської спільноти і почну із запевнянь у доброті намірів, а, може, краще й зовсім не запевняти». Або ж оцей семантичний монстр: «У нинішній момент він перебував у підземному світі, мається на увазі, припинив функціонувати в наземному світі які активний член суспільства». Вальзер пише не тому, що хоче щось повідомити — його приваблює сам процес повідомлення: тут форма із погано прихованим задоволенням знищує зміст: «Ми кажемо про це тому, що в даний момент нічого важливішого на думку не спадає. Перу радше до вподоби говорити неприйнятні речі, ніж хоч на хвилину розслабитися. Можливо, в цьому секрет кращого письменництва, тобто у тому, що імпульс має бути частиною письменницького процесу». Сьюзен Зонтаг назвала таку манеру «соромливим та підхльостувальним самозамовлянням».

Але в цій війні змісту із формою не може бути переможців, саме тому Беньямін казав про «падіння»: колапсуючий зміст мститься, перетворюючи розповідь на суцільну пародію. Письменник явно тішиться своїм знущанням з умисно покаліченого тексту, де постійно звучать ті самі «глузливі голоси», що довели його до психічного розладу. Такий глузливий стиль Вальзер зберігає навіть в описах фізіологічно відразливих сцен, що, начебто, вважаються далекими від гумору. Наприклад, в одному з ранніх оповідань «Пожежа в театрі» (1908) «Матері затоптували своїх милих серцю паростків; чоловіки виривали у дітей цілі пучки волосся з голови, а гарній маленькій дівчинці розтоптали очі… Жінок давили на смерть об колони та перила; тим часом люди почали горіти — запалали, мов паперові». Поза межами традиції модернізму цей уривок звучить аморально, бо замість жаху або ж співчуття він сповнений глузливим захватом. Але, нагадаємо знов, це захват не кошмарами дійсності, а самим процесом опису фантомної реальності. Сам Вальзер просто в тексті роману пропонує таке химерне пояснення від користі такої літератури: «Я звертаюся до прихильників здоров’я з таким закликом: читайте не лише здорові книжки, ознайомтеся із хворобливою літературою, вона може виявитися для вас доволі повчальною. Здоровим людям варто завжди чимось ризикувати. Інакше навіщо, заради гніву Христа, людині здоров’я? Аби одного чудового дня прямо вивалитися із здоров’я у смерть? Нехай мене проклянуть, безрадісна перспектива…»

Тут важливо також розуміти, що ця риса не свідчить про особливу письменницьку «збоченість» Вальзера. ХХ століття явило нам низку авторів (Бориса Віана, Данііла Хармса, Леоніда Добичіна і багатьох інших), у яких така відмінність була визначною, а отже, можна говорити саме про певну традицію існування тексту поза межами моральних норм. Утім, варто зауважити, що для автора ці норми все ж таки існують, але він воліє говорити про них украй обережно: «невдалим, невиправданим моралізуванням можна заподіяти світу багато шкоди, і шкоду цю неодноразово розв’язували та роздмухували».

Другою особливістю роману є числені ляпалісіади (мовні надлишковості на межі з повним абсурдом): «цікавлячись підтримкою цікавості», «про подальше у подальшому», «друзі жалкували про нього і жалкували про самих себе, що їм доводиться відчувати до нього жаль». Як відомо, до ляпалісіад автор вдається для створення комічного ефекту в недоречних (наприклад, трагічних) ситуаціях. Але сама структура мовлення «Розбійника» настільки гротескна, що схожа надлишковість сприймається в ньому, мов певна норма: читач уже скоро привчається до неї й чекає на нові фокуси автора. Літературознавці створили багато теорій про особливості й причини такого стилю Вальзера, але одне з пояснень він дає безпосередньо в тексті роману: «Ще багато чого на цих сторінках здаватиметься читачу таємничим, на що ми, так би мовити, покладаємо надію, бо, коли б все одразу відкривалося для розуміння, ви би почали позіхати над змістом цих рядків».

Проза Роберта Вальзера (і «Розбійник» зокрема) нагадує напіврозібраний телевізор, де всюди стирчать деталі, вказівки та позначки. Вона ідеально пасує для досліджень, тому що письменник ніби навмисно (і навіть не «ніби») записує час від часу відповіді на запитання, які можуть виникнути в читача. Цей текст часом художній (синтетичний), часом дослідницький (аналітичний). І така його конструкція, безумовно, впливає на присутність головного героя: в моменти синтезу він — суб’єкт, наявний у своїй дієвості максимально, в моменти аналізу автор активно посуває його вбік, розбійник перетворюється на слово, об’єкт експерименту автора. Не дивно, що, один із численних фантомів роману, жінка питає його: «Ви взагалі-то людина?»

Інколи розповідь набуває рис карикатурної надмірності, і це вже не згадані Беньяміном «гірлянди», а, швидше, гіпертрофовані канделябри в стилі графоманського рококо: «чистильники взуття чистили взуття, яке підставляли під гуталін люди, які вважали це за необхідне». Оскільки досить важко встановити, коли автор жартує, а коли говорить серйозно, то наступне пояснення Вальзера просто заводить читача в глухий кут: «Вся ця балаканина має на меті зайняти час, бо повинен же ж я написати книгу деякого об’єму, інакше мене зневажатимуть ще більше ніж зараз… Тутешні хазяї життя вважають мене бовдуром через те, що романи не вилітають у мене з рукава». Цю особливість Сьюзен Зонтаг назвала «мінливий розумовий клімат оповідань та скетчів Вальзера». Автор найбільш ґрунтовного російськомовного дослідження творчості письменника Яна Немцева вважає, що деякі тексти Вальзера здаються «дурнуватими або безглуздими на перший погляд», а насправді вони є «підривною стратегією, яка дозволяє автору критикувати не лише штампи розмовних шаблонів, але й соціальну поведінку і суспільну політику, які потрапили під тиранію угодовства».

Можливо також, що написання довгих текстів із лінійним сюжетом просто не давалося автору: дві третини з його спадщини — це короткі фрагментарні начерки. Але Вальзер вперто писав романи, яким за життя письменника буквально не щастило. Окрім «Розбійника», до нас дійшли тільки «Шкільні твори Фріца Кохера» (1904), «Родина Танерів» (1907), «Помічник» (1908) та «Якоб фон Гунтен» (1909). Біографи Вальзера стверджують, що кілька його романів просто загубилися у видавництвах, або ж були знищені самим автором. І не дивно — його дебютний роман із ілюстраціями брата Карла залежався у книгарнях, і продавці спустили його за півціни. «Родину Танерів» розгромила критика, а «Помічник» майже не помітили. Втім, «Якоб фон Гунтен» отримав багато схвальних відгуків і навіть став одною з улюблених книжок Кафки.

Із Кафкою пов’язана цікава так звана «радянська» рецепція письменника (В.Д.Седельник Вальзер. «Історія світової літератури», т.8, видавництво «Наука», 1994), що намагалася у порівнянні із «буржуазно-занепадницьким» Кафкою показати «прогресивну» суть його текстів. Вже сама ідея такої інтерпретації є нечуваною й нагадує або фейк або ж типово вальзерівський «прибамбас». Пан Седельник впевнений, що Вальзер був єдиним швейцарським письменником, якому вдалося подолати пристрасті та забобони, що гальмують рух реалізму. «Вальзер не був безпосередньо пов’язаний із боротьбою пригноблених мас, — пише Седельник, — але визнавав необхідність спротиву і навіть революції…».

Але, звісно, письменник був далекий не лише від лівих ідей, а й узагалі від будь-якого громадського активізму. Твори його були сповнені гіркої самоіронії, причини якої полягали в особливому світосприйнятті та в історії його попереднього життя. Ще у 18 років він видав першу збірку віршів, швидко познайомився з німецькими модерністами, які групувалися навколо журналу, а надалі — видавництва «Інзель». Але революційний підхід Вальзера до творчості призвів до краху його літературної кар’єри. За життя він був відомий лише у вузьких колах німецьких письменників та спеціалістів із літератури. Перші ознаки розумового розладу, мабуть, особливо лякали його, бо мати та брат Ернст вже померли в психіатричній лікарні, а інший брат Герман покінчив життя самогубством. Він писав «Розбійника», навіть не мріючи що через 77 років цей роман вийде у складі шикарного  двадцятитомного видання, яке продаватимуть в інтернеті за 200 євро, а сам він стане знаковою персоною, на якій літературні критики вправлятимуться у своїй майстерності.

21 грудня в книгарні «Є» відбулася зустріч із письменником Валерієм Шевчуком з нагоди виходу тритомника його творів.

У Києві презентували книгу “Підказаний Мілош” – переклади поезій Чеслава Мілоша, здійснені українськими поетами Ю.Андруховичем, А.Бондарем, С.Жаданом, М.Кіяновською Б.Матіяш Т.Прохаськом та іншими.

20 листопада у столичній книгарні «Є» у рамках відзначення «Днів Корчака в Києві» відбулася презентація перекладів Корчака українською.

Пропонуємо відео-репортаж із події.

Читайте також:

Маріанна Кіяновська: «А було це так…»: факти й кілька фантазій іх життя Януша Корчака.

5 листопада в Києві відбулася презентація збірки есеїв славетного польського філософа Лєшека Колаковського «Похвала неконсеквентності» (“Грані-Т”).

Мо Янь. Фото з сайту vmdaily.ru

Китайський аналог Фейсбуку з Твіттером Weibo буквально тріщить по швах від гордощів: на момент написання цієї статті під постом Мо Яня, що сповіщає про здобуття ним Нобелівської премії з літератури, залишено вже близько 13 000 000 коментарів. І в цьому немає нічого дивного — вперше за всю історію існування Нобеля літпремію отримав чинний громадянин КНР! Місцеві блогери вже пишуть, що він “урятував” китайську літературу від кризи.

У Weibo не чули про такого
Але далеко не всі в Китаї поділяють такий ентузіазм. Так, Мо Янь має певний міжнародний авторитет, його романи регулярно перекладають англійською мовою, а одне оповідання навіть додали до другого тому двотомної антології сучасної китайської літератури, укладеної Спілкою письменників Піднебесної спеціально для російськомовних читачів, але… на батьківщині його майже не знають. Як написав один користувач Weibo: “Я вперше довідався про ім’я цього письменника з новин. Ніколи не чув, аби хтось його читав. Але кажуть, що як тільки з’явилася ця новина, то всі книжки його негайно продалися. Хіба це не жалюгідно, коли твої твори раптом стають бестселерами лише тому, що їх нагородили іноземні експерти? Нобелівського лауреата спочатку мають визнати у себе на батьківщині”. Втім, чути такі слова досить дивно: хто, як не Янь, був автором роману “Червоний гаолян”, успішно екранізованого у 1988 році режисером Чжаном Імоу? Фільм здобув визнання у всьому світі й отримав багато кінопремій на батьківщині. Всього ж за творами письменника у Китаї поставлено чотири картини.

Але переможців, як-то кажуть, не судять: друкарні шалено женуть твори Яня нечуваними для України тиражами, бо попит набагато перевищує пропозицію. Раніше маловідомий автор стрімко перетворюється на літературного мільярдера. Це досить таки несподівано, бо читати у Китаї не дуже люблять. “Яка ганьба! – пише з цього приводу романіст 老家阁楼. – У країні з населенням 1,3 мільярди книжка з тиражем 50 000 вважається бестселером”. Які ж бестселери читають у Китаї? Хоч як це дивно, там усі захоплені головним Нобелівським конкурентом Яня — Харуки Муракамі. Цей японець без жодного пострілу здолав китайський книжковий ринок. І Гоміньдан би не допоміг.

Мовчи, Гуань, мовчи!
Справжнє ім’я Мо Яня — Гуань Моє, а його літературний псевдонім означає “Мовчи”. Письменник чув це слово дуже часто від свого батька та матері ще з дитинства: так вони попереджали його, що не варто молоти язиком на вулиці, бо скрізь є вуха таємної поліції. Цей острах був цілком зрозумілий: народився письменник у 1955 році, і його дитинство припало на культурну революцію, коли Мао Дзедун втілював у життя свої абсурдні ідеї. Минулого року Янь помстився йому своєрідним чином: приєднався до групи відомих каліграфів, які переписали одну з промов Мао, датовану 1942 роком. Там ішлося про те, що вся культура є лише дрібною деталлю в механізмі комуністичної партії, а тому повинна пропагувати її ідеологію, інакше її позбудуться. Ця акція викликала нечуваний резонанс у китайському інтернеті. Дисидент Ю Джи вирішив, що письменник прославляв Мао, але двозначність цієї акції видно неозброєним оком. Та все ж таки опозиціонером Яня вважати не доводиться: він, як заступник голови державної спілки письменників, приїхав на книжкову ярмарку у Франкфурті, коли влада запроторила за грати літераторів-дисидентів. Пояснив свій вчинок Мо Янь так: “Письменнику варто критикувати суспільство, обурюватися його недолікам та потворності людської природи, але нам не варто обмежуватися єдиною формою критики. Комусь потрібно вийти та погорлати на вулицю, але ми маємо також поважати й тих, хто ховається у своїх кімнатах аби висловитися за допомогою літератури”.

Те, що Нобеля дали саме Яню, свідчить про певний зсув у практиці присудження цієї премії. Раніше, як відомо, її часто давали не лише за літературні, а й за політичні досягнення, аби за допомогою нагороди змінити усталену систему цінностей у тоталітарній країні (Пастернак, Бродський), але Мо Янь від самого початку своєї біографії аж ніяк не відповідає уявленню про типового китайського дисидента.

Школу Янь не закінчив, подався працювати на завод, далі — у Народно-визвольну Армію, де й почав писати перші оповідання. Кар’єра письменника розпочалася в епоху реформ, коли вчорашні партійні фанатики вирішили будувати соціалізм “по-китайські” й Шанхай за лічені роки став нагадувати Нью-Йорк із його символами капіталізму — футуристичними хмарочосами та  величезними будинками фондових бірж. Певно, саме тому проза нового лауреата зовсім не схожа на деталь до партійного механізму. Швидше навпаки: Мао з усією навалою хунвейбінів та червоних агітаторів органічно вписалися у літературний всесвіт письменника.

500 000 ієрогліфів
Перший твір Яня “Злива у весняну ніч” вийшов у 1981 році і не став помітною подією. Далі він створив уже згаданий всесвітньо відомий “Клан Червоного Гаоляну” (1987) — епопею про сільський Китай від 1920-х до 1970-х років, де у спогадах трьох поколінь родини з Шандонгу проходять японське вторгнення, комуністична та культурна революція. Чжан Імоу екранізував лише перші дві частини з п’ятьох, що свідчить про масштабність твору Яня.

Другий його роман “Часникові балади” (1988) зображував повстання селян проти уряду, який не хотів купувати їхній врожай. В романі “Республіка вина” (1992) реальність уперше поступилася химерним фантазіям, а структура розповіді значно ускладнилася. Дія цього твору відбувається в двох паралельних напрямках: у першому детектив розслідує випадки канібалізму на селі, а в другому — автор-початківець Лі Їду листується з уявним Мо Янем, надсилаючи тому свої перші літературні спроби.

Злі язики подейкують, що свого Нобеля Янь отримав не за талант, а за наполегливість. І тут є трохи правди. Свій останній роман “Життя та смерть доконали мене” (2010) Мо Янь написав лише за 42 дні: на традиційному китайському папері письменник зобразив, користуючися тільки пензликом та чорнилом, понад 500 000 ієрогліфів, тому що писання літературного твору на комп’ютері “суттєво обмежує словниковий запас”. У цьому творі колишній землевласник перетворюється на віслюка, який працює на тепер уже колгоспних полях. Він підбирається до двох мулів та пропонує їм поділитися сіном, бо “за комунізму все спільне”. Не дивно, що Яня називають “китайською відповіддю Францу Кафці та Джозефу Хеллєру”.

Китайські галюцинації
Нобелівський комітет відзначив творчість Мо Яня за те, що він “із галюцинаторним реалізмом поєднує народні казки, історію та сучасність”. Буквально наступного дня у Вікіпедії з’явилася стаття “Hallucinatory realism”, яка щодня шалено редагується аматорами й професіоналами. Так, перемога Мо Яня посприяла серед іншого й популяризації раніше маловідомого терміну.

Оксфордський довідник із мистецтва ХХ сторіччя видання 1981 року визначає “галюцинаторний реалізм” як “обережне та точне зображення деталей потойбічної реальності, яке звичайний реалізм оминає, бо вони належать до сфери сну або фантазії”. Цей малозрозумілий термін критики почали використовувати ще років 40 тому, бо їм, мабуть, здалися завузькими рамці його попередника — “магічного реалізму”.

Перше застосування терміну відбулося у 1975 році, коли такий собі Клеменс Хесельхаус написав книжку про життя та творчість німецької поетки ХІХ сторіччя Анете фон Дросте-Хюльсхоф. Але в критичному відгуці про цей твір винахід Хесельхауса назвали “оксюмороном”. Та все ж термін прижився. Вже у 1983 році професор Франкфуртського університету Гете Буркхардт Лінднер написав дисертацію “Галюцинаторний реалізм: Естетика спротиву, блокноти та мертва зона мистецтва Петера Вайса”. Окрім них, до цього напрямку зараховують американську режисерку і киянку за походженням Майю Дерен (Елеонору Деренковську), французького художника та письменника Жана-Тома Унжере, італійського режисера П’єра Паоло Пазоліні, австралійсьокго романіста й двічі Букеровського лауреата Пітера Кері та американського письменника і журналіста Кевіна Бейкера.

Мо Янь

Більшість із цих імен майже нічого не кажуть українському читачеві, але, зважаючи на те, що Вікіпедія далеко не є істиною в останній інстанції, перелік можна розширити за рахунок авторів більш упізнаваних. Наприклад, трилогія Аґоти Кристоф “Товстий зошит” — це явно галюцинаторний реалізм, бо там зображено цілком реалістичні події з історії Угорщини середини ХХ сторіччя, але їх подано крізь призму психічно хворої людини з роздвоєною особистістю. В третьому романі майже вся сюжетна канва складається з низки галюцинацій та хибних спогадів. А головний герой — письменник Лукас-Клаус — навіть дає рецепт “галюцинаторного реалізму”: “Я намагаюся писати, як усе було насправді, але в певний момент оповідь стає нестерпною саме через свою правдивість, і тоді доводиться виправляти… я починаю прикрашати, зображую події не так, як вони відбувалися, а так, як мені б хотілося, аби вони відбулися”. Яскравий приклад “галлюцинаторного реалізму” в український літературі це, безперечно, оповідання Валеріана Підмогильного “Ваня”. Там звичайний сільский хлопчик із буколічної реальності раптово потрапляє у моторошний світ, де єдиним законом є його власна хвора свідомість.

Але чим саме галюцинаторний реалізм відрізняється від магічного? Тут, очевидно, має сенс поглянути на взаємне розташування фантазії та реальності. Макондо Маркеса — це міфічне місто, у якому відбуваються казкові події, що, втім, дуже нагадують реальне життя. Отже, в магічному реалізмі реальність прозирає крізь ширму фантазії. У галюцинаторному реалізмі все справжнє, але раптово трапляються події, що ставлять під сумнів вартість цінностей справжнього світу, перетворюють його декартову усталеність на божевільний релятивізм Ейнштейна і так само раптово зникають, ніби їх і не було.

Оповідання Мо Яня “Тітонькин Диво-ніж” підкреслено реалістичне. Чого варта лише ця цитата: “На думку критика Лі То, який пропрацював, якщо вірити йому на слово, півжиття термообробником, зображення гартування у моєму оповіданні неточне”. Письменник підкресленно аж до смішного намагється бути якомога ближчим до реальності. В одному з буфонадних епізодів було навіть зображено процес перенесення ваги на чоловічому члені, а в іншому Янь розкритикував за нелогічність народну пісню. Але наприкінці оповідання з’являється те, що руйнує всю цю логіку до бісової матері, – бірманський гнучкий ніж. Він тонкий, наче шовк, і вбиває людей, не проливаючи їхньої крові. Цей ніж є частиною образу тітоньки Сунь, і саме завдяки ньому оповідання не перетворюється на нудний перелік пересічних подій, а отримує додатковий вимір. Після смерті тітоньки ніж намагаються вбудувати у вульгарну повсякденну реальність: ним рубають м’ясо та ріжуть овочі на кухні, але швидко розуміють, що він для цього непридатний. Галюцинація, непридатність, марність існують у світі письменника аби наочно продемонструвати його мешканцям відносність їх усталеного побуту. Наш світ, який давно покинули дива, жагуче прагне віднайти їх знову, і книжки Мо Яня вказують йому дорогу.

Українською оповідання Мо Яня можна прочитати тут.

10 жовтня у київській книгарні «Є» відбулася презентація книжки романізованих біографій В.Домонтовича «Самотній мандрівник простує по самотній дорозі».

Участь у презентації взяли Віра Агеєва (упорядник книжки), Сергій Іванюк, Ростислав Семків та Оксана Щур. Також було показано уривки з фільму Ірини Шатохіної «Самотній мандрівник».

«ЛітАкцент» пропонує відео-репортаж із події.