Яна Дубинянська

Джоан Роулінг написала гарну книжку. Просто звичайну гарну книжку.

І, ясна річ, розчарувала всіх. Усіх, хто на цю книжку чекав, – хто з нетерпінням, а хто з прихованою зловтіхою.

Наївно стверджувати, ніби від цієї письменниці чекали «Гаррі Поттера» для дорослих. Насправді, щойно Роулінг оголосила, що пише серйозний роман, всі були заінтриговані: а ну, що вона вигадає цього разу? Чи витягне, чи зможе? Вона вже мала права на все, на будь-який найвідчайдушніший літературний експеримент. Тільки не на звичайну гарну книжку.

Загальний тон перших рецензій на «Випадкову вакансію» (я їх читала) – поблажливе, зверхнє схвалення. Бо причепитися насправді немає до чого: роман сильний, міцний, глибокий і на соціально-психологічному, і на стилістичному рівні. Та лейтмотивом усе одно лунали епітети «традиційний» або «звичайний» – британський роман. Англійська глибинка, місцеві вибори, соціальні низи, приховані виразки вищого суспільства, конфлікт поколінь і таке інше – вже читано-перечитано, скільки можна про це писати?

Чи була би реакція саме такою, якби йшлося про іншого письменника, не Роулінг? Сумніваюся. Соціально-психологічні теми не застарівають, усе залежить від рівня їх розкриття, Бог і Диявол у деталях. Усім можна – лише не їй.

Щоправда, ми ніколи не дізнаємося, чи стала б «Випадкова вакансія» літературною подією взагалі, якби не чарівна тінь «Гаррі Поттера». Та, як на мене, тут цікавіший інший момент. Бо «Гаррі Поттер» став подією і феноменом саме тому, що його авторка спроможна і на «Випадкову вакансію».

Якби «Гаррі» був написаний у реалістичній традиції, без чарівних паличок і драконів, велетів, перевертнів і латиномовних заклять, – це все одно була би дуже гарна книжка. Про шкільне життя, про дорослішання, про конфлікт поколінь, про сімейні цінності, про підліткову самотність, про життєвий вибір і стосунки із власною долею, а ще, мабуть, про соціальні проблеми сфери освіти і не тільки, про суспільні заворушення, про громадянську війну. Власне, «Гаррі Поттер» і так про все це разом. Чого вперто не хоче помічати високочоле експертне середовище, що гортає цю епопею із трохи гидливою цікавістю, наче перебирає ніжки та крильця екзотичної комахи, шукаючи причин феноменального успіху. І відшуковує, ясна річ: авжеж, чарівні палички, закляття і дракони!.. Небезпечний для дітей ескапізм!

Чи хотіла Джоан Роулінг довести експертному середовищу, що вона може і так, по-дорослому, без чарів, бездоганно зіграти на їхній високочолій території? Якщо так, то навряд чи їй вдалося. Я дуже здивуюся, побачивши «Випадкову вакансію» в короткому списку «Букера». І тим, хто її туди, певна річ, не включить, не так просто закинути упередженість: адже прориву насправді не сталося. Просто черговий традиційний британський роман. Просто гарна книжка.

Герої Роулінг викликають абсолютну емпатію, а сюжет захоплює так, що не відірватися, хоч би який жанр письменниця обрала. Проте, якщо «Гаррі Поттер» – насправді феномен, чиї складові вивірені, наче в чарівному зіллі, що його не скомпонуєш навіть за найточнішим рецептом (хто тільки не намагався і до, і надто після неї!) – то «Випадкова вакансія» справляє враження обов’язкової програми в фігурному катанні: все чітко, все точно, професійно й артистично, але…

Я сподіваюся, що Джоан Роулінг не зупиниться.

І ще сподіваюся, що коли вона і прагне комусь щось довести – то лише самій собі.

Читайте також:

Ольга Погинайко. Несподівана книжка Джоан Роулінг

Посмішка чорного кота. Гобі, забобони, анекдоти: збірник. – К.: Ярославів вал, 2011. (серія «Пегас»); Шість соток на Парнасі. Анекдоти, рецепти, про себе: збірник. – К.: Ярославів вал, 2012. (серія «Пегас»)

Не хотіла б я бути Михайлом Слабошпицьким. Себто в його іпостасі укладача серії «Пегас» видавництва «Ярославів вал».

Після успіху (про специфічність цього успіху – далі) збірки «Одкровення в кафе “Пегас”» видавництво започаткувало серію малоформатних, проте грубезних ошатних книжок у твердій палітурці із стрічечками-закладками, і випустило вже дві збірки, позиціонуючі їх як «масове видання», втім, не вказуючи накладу. Концепцію серії можна сформулювати так: «український письменник із людським обличчям». Учасники обох збірників на замовлення упорядника написали твори – майже у шкільному розумінні цього слова – на теми «Моє гобі», «Мої забобони», «Я сам про себе», а також поділилися трьома кулінарними рецептами кожен та розповіли про три улюблені анекдоти.

Колективні збірники у нас нині вийшли на тренд, але «ярвалівські» видання докорінно відрізняються від тематичних збірників «Фоліо» чи «Клубу сімейного дозвілля». І ця відмінність дуже показово ілюструє кардинально різний менталітет двох паралельних українських літератур, а якщо висловитися відвертіше – літературних тусовок.

Із комерційними збірниками про кохання чи футбол усе зрозуміло, рецепт простий, як яєшня: виграшна тема та з десяток «продавабельних» імен на обкладинку. За сумісністю автори можуть бути приятелями упорядника (рецензія на одну з таких збірок називалася «Одинадцять друзів Жадана» – як на мене, геніально), але це, так би мовити, побічний ефект герметичності тусовки, для якої поки що не придумали кращої назви, ніж «сучукрліт». Та визначальний чинник – все-таки only business. І майже nothing personal.

Тусовка, що її гобі, забобони та кулінарні й анекдотичні вподобання презентує «Ярославів вал» – назвемо її умовно «спілчанська» – абсолютно інша. Тут усе складніше, усе зав’язано на особисті стосунки та хистку ієрархію, не завжди помітну стороннім оком. Плюс ще купа додаткових чинників, що в сумі перетворюють працю упорядника на еквілібристику, гідну іноземного дипломата у багатоконфесійній країні напередодні війни.

«Ми запросили сюди тільки справжніх письменників», – стверджує у передмові до одного зі збірників Михайло Слабошпицький. А у другій книжці зізнається: «…до видавництва пішли претензії: «А чому мене не запросили до книжки?!»».

Щиро захоплююся мистецтвом упорядника – і не заздрю. Якщо не запросити X, це буде образа на все життя. Якщо запросити Y, то смертельно образиться і відмовиться Z – і навпаки. А, В, С і далі аж до S запрошуємо автоматично, вони пишатимутися такою честю, про решту ще подумаємо. Складно з Q – не запросити не можна, але ж дід геть без почуття гумору… І щось у нас замало жіноцтва, дорікнуть чоловічим шовінізмом, тож треба відновити гендерний баланс. І додати якусь талановиту юнь, бо скажуть, що зібрали самих пенсіонерів. А ще ж, мабуть, закидатимуть, що бракує масової літератури, тож покличемо завжди готового Кокотюху… А ось А, З і Ж, не кажучи вже про К і Д, нам не треба, бо вони (захочуть гонорар – закреслено) несправжні письменники!

Як наслідок — до кожного збірника увійшли не десять і не одинадцять, а по шістдесят із гаком авторів. Не буду ганьбитися і казати, що першою моєю реакцією було розпачливе «Хто всі ці люди?!», зовсім ні! Я все ж таки дотична до нашого літературного процесу, так-сяк орієнтуюся і навіть не полінувалася підрахувати: зовсім незнайомими виявилися лише тридцять прізвищ із шістдесяти, плюс-мінус. На своє жалюгідне виправдання змушена зізнатися, що не є членом Спілки і майже не тусуюся на Банковій.

Як, боюся, й основна маса так званих «пересічних читачів», на яких, мабуть, спрямоване «масове видання».

Отут пан Михайло Слабошпицький має переможно всміхнутися і хитро мені підморгнути. Бо, зрештою, так і було задумано.

«Хай наша книжка не належить до високочолих видань, але за нею – позитивні інтенції видавців, прагнення брендизувати сучасних українських письменників, наблизити їх до читача».

Слово «брендизувати» надто зворушує. Загальновідомо, що «спілчанська» тусовка у своїй більшості не вписалася в ринок, досі ностальгуючи за колишніми стотисячними накладами та тернистим шляхом в літературу через цензуру та номенклатуру (рима ненавмисна), але поза владою «формату» і «продажів». Вони і тепер духовно вищі за дикий видавничий капіталізм – але ж хочеться того ринку, продажів, гонорару, кортить стати брендом! І виникають «позитивні інтенції», наївні до нестями: мовляв, розповідають же поп-зірки про свої гобі та сніданки, і всім то цікаво! – розповімо ж і ми, і додамо анекдотів, і пересічний читач запам’ятає наші імена, і зростуть продажі, і з’являться гонорари…

Шановні, це робиться не так. Не можна «брендизувати» одразу шістдесят, ну добре, тридцять імен, видавши їхні теревені про особисте під однією обкладинкою. Щиро кажучи, я сама не знаю, як це робиться, але зверніться до вашого ж колеги, присутнього в обох збірниках Василя Шкляра! – він знає точно, але, боюся, не скаже.

А щодо самих книжок, то вийшли вони справді веселі й позитивні, читати їх легко та приємно. З упорядницького завдання написати твір на задану тему кожен викручувався, як міг. Щодо «гобі» одразу декілька письменників філологічно пожартували про пустелю Гобі (мабуть, пам’ятаючи часи, коли це слово звично транлітерувалося через «х»), чи не третина зізналися, що їхнім гобі є саме писання книжок, ще одна третина розповіла про свої дитячі колекції, багато хто похвалився подорожуванням, по кілька голосів набрали грибництво й риболовля, а дехто під соусом збирання дотепних історій видав тексти, з темою жодним чином не пов’язані. Із забобонами традиційно: лідирують чорні коти й подивитися у дзеркало, коли щось забув та повернувся, – і ще суто письменницьке: нікому не розповідати про задуми творів, бо… вкрадуть. Еге ж, і продадуть у «Фоліо» чи «КСД» за великі гроші.

Що ж до завдання «розповісти про себе», що його сам пан Слабошпицький  не без специфічного задоволення називає «прихованим тестом», то це взагалі пісня та клондайк для психоаналітика. Хтось із удаваною скромністю розповідає про заслуги, хтось обмежується нарисом із дитинства, хтось знов-таки віртуозно уникає завдання, подаючи твір на довільну тему. І рецепти – щось із високої кулінарії, щось суто по-приколу, а деякі нічогенькі, треба спробувати. «Отак одним махом і десакралізується поет-небожитель, постане він в очах читача рум’яним м’ясоїдом і вульгарним обжерою», – радіє упорядник.

Взагалі-то дивно – за часів ЖЖ і фейсбуку – говорити, хоча б і жартома, про якусь письменницьку десакралізацію. Але для більшості (звісно, не для всіх) авторів серії «Пегас» це таки актуально. Вони й досі живуть в цілком іншому світі, де немає блогів і соцмереж, де письменник апріорі стоїть на одному з найвищих щаблів соціальної ієрархії, а «спілчанська» тусовка є єдиною справжньою літературою. Цей світ невпинно зникає, разом із паперовими щоденниками та колекціями сірникових коробок – і, знаєте, як і кожне зникоме явище, він заслуговує на те, щоб бути зафіксованим. Формат, який пропонує для цього видавництво «Ярославів вал», є аж ніяк не найгіршим.

Що ж до успіху цих книжок, причому успіху комерційного, то тут я не маю жодних сумнівів. Маємо шістдесят авторів під однією обкладинкою, і переважно це люди, в менталітеті яких книжкова публікація – це вам не просто, а показник статусності, майже магічний артефакт; придасться в нагоді і стрічечка, ненав’язливо закладена біля власної фотографії.

А уявляєте, скільки в кожного з них родичів та знайомих?

Ірися Ликович. Татцельвурм. Тірольська історія. – Київ: Нора-Друк, 2011

Ця рецензія не має шансів на об’єктивність, оскільки авторці я винна.

На минулому Форумі видавців Ірисю Ликович призначили модератором мого авторського вечора, і вона підійшла до цього обов’язку серйозно й несподівано. Замість звичайного модераторського «а про що ваші книжки?», я отримала на очах у читачів правдивий, ретельно розроблений заздалегідь сеанс психоаналізу. А це, кажуть, дуже недешеве задоволення у Європі.

Ірися Ликович живе у Відні, вивчає германістику і славістику в університеті, а крім того, як ви вже здогадалися, психоаналіз. До речі, потрапила вона туди не за якоюсь програмою обміну чи грантом, а просто приїхала на заробітки, як і багато хто з її земляків. Вона — дівчина із Закарпаття, а цим дещо сказано.

Закарпаття – один із найдивніших регіонів України. В менталітеті його мешканців химерним чином сплетені глибока, аж до анахронізму, вкоріненість у традицію – з набагато легшою, ніж у решті наших регіонів, готовністю до контакту з глобалізованим світом. Бо ж Європа звідти зовсім близько.

Героїня повісті «Татцельвурм. Тірольська історія» теж, природно, із Закарпаття. Олена, дівчина-горянка, цнотлива і негарна собою, виходить заміж за іноземця-вченого, дослідника лавин та розробника протилавинних заходів, народжує дитину та їде з ним. На жаль, не в «америки-австралії», про які вона мріяла з дитинства, а в інші гори, Альпи, до мальовничого туристичного села в Тіролі, що дратує її та навіює нудьгу. Коли чоловік та дев’ятимісячна дочка гинуть під час сходження лавини, Олена відчуває парадоксальне полегшення та звільнення. Вона взагалі відчуває багато парадоксального, бо людська природа – явище темне і достеменно недосліджене. Про це, власне, книжка молодого психоаналітика. А зовсім не про монстра на ім’я Татцельвурм, чиє зображення (чесно, з посиланням, позичене у Вікіпедії) прикрашає обкладинку.

У післямові Ірися Ликович докладно пояснює, за яких обставин з’явився її твір, наголошуючи, традиційно для сучасної української літератури, на особистих моментах («не знаю, чи личить авторові говорити про власні комплекси»; «це, в першу чергу, була історія несформованого, сублімованого власного страху»), але впадає в око інше, навіть протилежне. Ця книжка – дуже і дуже «від голови», в ній набагато більше аналізу (психоаналізу, еге ж), аніж творчого синтезу.

Головна героїня, а оповідь іде від першої особи, постійно досліджує себе, препарує свої мотивації та почуття, ставить собі діагнози. Про цю Олену ми знаємо, що вона навчалася в Одесі, але якій спеціальності, авторка не повідомляє. Мабуть, теж таки психоаналізу, бо розмірковує вона так: «Не мучитися відчуттям власної недосконалості, запрограмованим в моєму тілі настільки міцно, що жодна інша програма не в змозі зламати ні кодів, ні щоденних нашарувань затяжної депресії». Або: «Життя (…) крутилося навколо моєї заржавілої від перестиглих психозів та неврозів осі». Так само професійно та безжалісно розкладено по поличках покійного чоловіка Олени Кевіна з його палкою, на межі патології, пристрастю до гір — однаково, Альпи це чи Карпати, і решта нечисленних персонажів твору (що його видавництво «Нора-Друк», звісно, позиціонує як роман).

Центральний «ідейний» образ повісті – діти-мауглі, тобто малюки, «виховані» тваринами. Інформацію про такі випадки легко нагуглити в мережі, власне, Ірися Ликович так і зробила, про що теж відверто пише в післямові. Тема багата й багатогранна: тут і архетип людини в первісному варіанті, така собі tabula rasa, і проблема межі людської та тваринної сутності, і безтямне щастя внаслідок позбавлення суто людських комплексів, і трагедія відсутності любові, – клондайк для молодого психоаналітика. Дітей-мауглі у творі аж двоє, з кардинально різними долями: як на мене, дещо забагато на душу населення глухої, майже безлюдної після сходу лавини місцевості в горах. Не вірю. І це не єдиний момент моєї читацької недовіри.

Упевнена, що авторка за потреби наведе чимало лінків в інтернеті на доказ того, що дев’ятимісячне немовля може вижити в снігах під піклуванням вовчиці. Що за несприятливого психічного стану така банальна жіноча хвороба, як молочниця, може спричинити рак, а за сприятливого – рак зникне сам собою. Готова навіть повірити, що прецеденти були, але літературна правда все-таки не зовсім те саме, що життєва. А відтак знижується і градус співпереживання до героїні та «двох її маленьких діток». У «Татцельвурмі» нікого майже не шкода. Книжка залишається холодною, надто розумовою, аналітичною, а наприкінці (де подано, до речі, документальний матеріал із фотографіями) так і проситься довгий бібліографічний список та низка корисних посилань.

На щастя, у цій повісті є не лише психоаналіз. Там є Альпи і є Карпати; і не тільки пейзажі. Точно й нещадно виписано менталітет земляків письменниці з їхніми патріархальними традиціями, застіллями, заробітками, збиранням грошей чи то на навчання, чи на квартиру для дитини, яка мусить виконати «життєву програму пересічної закарпатської дівчини (закінчити навчання, вийти заміж, народити дитину)». І такі на перший погляд цивілізовані Альпи із лижними курортами, протилавинними сітками на засніжених верхівках та «зеленою зоною», – які насправді, на суто людському рівні комплексів і забобонів, виявляють дуже багато спільного з Карпатами. Гори диктують людині свої правила життя і, водночас, «виказують» справжню людську сутність. Від гір не втечеш, хоч як цього прагне героїня. Тема діалектичного протистояння принад глобалізації та традиції в її найяскравішому гірському вияві вийшла, як мені здалося, сильнішою та переконливішою, ніж тема дітей-мауглі.

Можливо, тому, що саме вона по-справжньому хвилює молоду письменницю, котра нині живе на дві країни. Бо що ми знаємо достеменно про нашу підсвідомість?

Галина Пагутяк. Сни Юлії і Германа. – К.: Ярославів вал, 2011.

«Можливо, це буде мій останній роман», – попереджає Галина Пагутяк. Не віриться, але насторожує.

Переповісти, «про що кіно», себто роман «Сни Юлії і Германа», напрочуд легко. Якби його екранізували, я залюбки взялася б написати рекламні таглайни. Це кіно про місто Кенігсберг у двох часових вимірах: коли ніхто ще й гадки не мав, що воно стане Калінінградом, – і коли вже ось-ось. Кіно про німців: Германа, тридцятип’ятирічного відставного військового, який отримав у спадок родинний маєток і відтак намагається перетворитися на поміщика, – і Юлію-Юльхен, п’ятнадцятирічну дівчинку, котра ховається у підвалі будинка в захопленому ворогами місті, а потім вибирається з нього підземним ходом. І про їхні сни.

У снах герої міняються часами і дійсністю: Герман бачить в усіх підробицях війну, яка через сто років зруйнує Кенігсберг, – а Юлія, навпаки, чарівні картинки з іншого життя за сто років до війни. Оце, власне, і все. Цей фільм могли б зняти, скажімо, Андрій Тарковський чи Стівен Спілберг…

Аналізувати цей роман теж було б легко і приємно: прозора символіка, переконлива атмосфера, точні деталі, рясні алюзії-ремінісценції і таке інше… Але. Самої можливості аналізу, не кажучи вже про хоч якийсь простір для маневру, авторка своїм читачам і критикам не залишила. Бо до «Снів Юлії і Германа» у виданні «Ярославового валу» долучено ще один твір Галини Пагутяк – менший, проте цілком співмірний за обсягом – «Кенігсберзький щоденник».

Це не подорожні нотатки, як може подумати наївний читач (письменниця починає з того, що ніколи не була і, швидше за все, не буде в Кенісберзі), і навіть не авторська публіцистика на задану собі ж тему (наявні публіцистичні моменти, один із яких винесено в анотацію, зрештою миготять десь на загальному плані). І тим більше не справжній щоденник, який пишеться для себе, а не для публікації.

«Коли хтось читатиме мій майбутній роман після щоденника, то побачить, що там нема нічого з того, про що я писала в щоденнику», – зауважує на його сторінках пані Галина. Видавництво не взяло її слова до уваги, а шкода.

Ми, навпаки, читаємо «Щоденник» після роману. І отримуємо постфактум детально зафіксований за датами процес написання цього твору, таке собі документальне кіно зі знімального майданчика. А також, невідворотним побічним ефектом, докладну інструкцію щодо того, як правильно цей твір читати і розуміти. Отже, літературний критик опиняється у патовій ситуації: або сумлінно повторювати трактування роману за авторкою – сенс? – або сперечатися з нею, що вже зовсім безглуздо. Можливо, як передмова «Щоденник» міг би створити інтригу і тло для подальшого сприйняття головного твору, але як післямова він призводить до майже катастрофічних наслідків.

Коли я, читачка, перегорнула останню сторінку книжки, мене вже, відверто кажучи, не так хвилювали Юлія і Герман: щодо них я все більш-менш правильно зрозуміла і, переконавшись у тім зі слів авторки, зраділа та заспокоїлася. І не стільки Кенігсберг із його потрійною трагедією поразки, зруйнування і втрати імені (цілком згодна з письменницею в її твердженні «усі війни – на одно лице», хоча зауважу, що сусіднє «колишні вояки всіх армій, крім радянської, не почувають жодної ненависті до супротивника» явно входить з ним у клінч). Та навіть антивоєнний – антирадянський? – публіцистичний пафос відступає на другий план перед головною героїнею «Щоденника»: письменницею Галиною Пагутяк. Про неї саму – набагато цікавіше, ніж про Юлію, Германа і Кенігсберг заразом.

Навіщо вона це зробила?

На перший погляд, від «Щоденника», і навіть від самого факту створення оцього «пам’ятника собі», віє відвертим нарцисизмом. Про свою творчу працю пані Галина розповідає у піднесеному тоні: «Мабуть, якщо я напишу цю книгу, буде зроблено що один крок долі»; «Коли пишеш, змінюється навіть твоя зовнішність, навіть склад крові стає іншим»; «Коли починаєш новий роман, ніби вчишся заново ходити і говорити»; «Єдина свобода на цьому світі – це свобода творця. Але творців катастрофічно бракує»; «Творчість завжди була дарунком богів, а не ремеслом…» Поза? Щирість?

Вона явно подобається собі, пишучи від руки, а не на комп’ютері. Добираючи високу тематику на противагу попсовій, скажімо, кенігсберзькому окультизму та легендам для туристів. Не шукаючи легких шляхів у стилістиці й композиції тощо. Вона постійно протиставляє себе іншим письменникам, котрі потрапили до лав найбільшого світового зла – маскульту: власне, всій сучасній літературі за рідкісними винятками. Вона дуже серйозна і подекуди пафосна. Але прохоплюється іноді, виказуючи себе так, що не треба бути психоаналітиком, щоб безпомильно зчитати підтекст: «Експлуатація себе ради того, щоб потішитись згодом великим накладом, – мені вдалось цього уникнути»; «Звичайно, це недобре, коли творчість на останньому місці серед справ, але така вже доля всіх малозабезпечених письменників»…

Ну навіщо?!..

Булат Окуджава розповідав, що колись один журнал звернувся до кількох письменників з проханням розповісти, як саме відбувається процес їх творчості. Всі написали серйозні літературознавчі есе, досліджуючи найбажаніший об’єкт – себе. І тільки він спромігся лише на простеньку пісеньку: «Каждый пишет, как он слышит, каждый слышит, как он дышит…»

Галина Пагутяк теж, мабуть, «пише, як дихає», немає сумніву, що вона залишилася б собою, навіть якби їй і справді хтось запропонував великі наклади і гонорари. Вона самодостатня і мудра. Але вона називає вголос речі, яким краще було б залишатися неназваними; хіба що справді твердо вирішила полишити цю невдячну справу. І крізь її бажання проаналізувати й залишити на папері процес власної творчості прозирає страх, близький до стовідсоткової впевненості: більше цього не зробить ніхто. Принаймні, не зробить адекватно. Не прочитає, як треба. Не зрозуміє.

«Часто доводиться чути: «Навіщо писати, якщо це нікому не потрібно?» У мене ніколи подібного питання не виникало, бо це потрібно мені», – за цим нібито зухвалим твердженням ховається безмежна письменницька самотність.

«Не думати, як це сприймуть згодом. Бо може пройти багато часу, перш ніж хтось це зрозуміє…» А кількома сторінками далі – цілком протилежне, псевдо-ділове й самозаспокійливе: «Мені здається, що німці сприймуть його нормально, оскільки я фокусувала увагу на їхніх традиційних якостях. Росіянам, швидше за все, не сподобається, бо в них інша ментальність. Українці, які, можливо, чекали від мене якоїсь ефектної історії, сприймуть далеко не всі…»

Хочу порадити німцям, росіянам, українцям і всім, кому потрапить до рук оця книжка Галини Пагутяк: читайте її зсередини, спочатку «Щоденник», а тоді вже сам роман про Германа, Юлію та їхній примарний Кенігсберг. І тоді ви, на відміну від мене, матимете змогу оцінити, чи здатна нова літературна реальність, створена письменницею, перемогти документально зафіксовану в «Щоденнику» реальність об’єктивну, дану пані Галині у відчуттях – як і всім нам.

Бо життя, на жаль, майже завжди перемагає літературу.

На превеликий жаль.

Ірен Роздобудько. Я знаю, що ти знаєш, що я знаю. – Київ: Нора-Друк. – 2011

Колись Ірен Роздобудько казала мені в інтерв’ю, що знає всіх своїх читачів в обличчя: не тому, що їх замало, а тому, що звертає на кожного окрему увагу… ну, і пам’ять, мабуть, хороша.

У цієї письменниці та її читачів виняткове взаєморозуміння. Не пригадаю, щоб якась книжка Роздобудько викликала читацьке здивування, не кажучи вже про сильніші емоції. У неї бувають прохідні, точніше, «проміжні» книжки, що їх аудиторія сприймає поблажливо, очікуючи на більш грунтовний твір. І зрештою, отримує саме те, чого чекала. «Коли я пишу, я знаю, хто буде читати цей текст і стараюся для читача – кожного окремо», – стверджує авторка на обкладинці цьогорічної новинки.

Роман у новелах із довгою назвою «Я знаю, що ти знаєш, що я знаю» – саме з тих, очікуваних творів. Кілька щемких людських історій пов’язані між собою місцем дії – пансіоном такої собі фрау Шульце з маленького німецького містечка, яка принципово бере за квартирантів виключно українців. Що характерно, між собою вони майже не спілкуються – національна риса! – а тому їхні історії майже не перетинаються, розгортаючись кожна на своїй окремій звуковій доріжці. Коли ж поодинокі точки перетину таки трапляються, більшість із героїв уперто намагаються здаватися не тими, ким є насправді. Іноді це навіть вдається.

По-перше, нас ошукано вже в анотації, де авторка (чи видавець) називає героїв емігрантами. Не цитуватиму словникових статей, але, якщо коротко, емігрант – той, хто тікає з батьківщини будь-куди, бо його життя стало небезпечним й нестерпним. Той, хто цілеспрямовано в’їжджає до певної країни в пошуках матеріального благополуччя та кращого життя в усіх сенсах – іммігрант. Є ще трудова міграція з планами на повернення, без префіксів. З усіх постояльців фрау Шульце тільки нещасна заробітчанка Оксана – трудова мігрантка, решта – звичайнісінькі іммігранти.

Якщо емігрант – постать трагічна за визначенням, «трагедія», чи, точніше, драма іммігранта – у невідповідності дійсності його очікуванням. Цю невідповідність герої Роздобудько ретельно намагаються залишити власною таємницею. Ресторанна співачка Тетяна вдає з себе зірку, майже реінкарнацію Марлен Дитрих, натомість господар закладу має її за шльондру. Літній чоловік переконує родину, що обіймає посаду професора, хоча насправді працює на автомийці. Його донька успішно приховує, що підробляє повією, а дружина плекає міф про зразкову сім’ю. Коханки й коханці ж на чужині з’являються майже в усіх фігурантів – бо це єдиний, хоч і ненадійний, порятунок від самотності.

Болісне вростання в іншомовне й іншокультурне середовище, подолання застарілих та нових комплексів, переоцінка цінностей – усе це могло б стати сюжетом хай не для трагедії, але для справжньої драми, і не однієї. До певного моменту роман Роздобудько так і читається – як стереоскопічна драма про ту ціну, що її неодмінно доводиться платити за втрачену батьківщину, хоч би якими були мотиви її залишити. Але.
Коли на сторінках роману з’являється Абсолютно Позитивна Героїня – тендітна янголоподібна Соня, котра щиро кохає свого чоловіка-циніка та має нежіноче захоплення – виготовленя ювелірних прикрас (точнісінько як героїня «Казусу Кукоцького» Людмили Уліцької), саме по собі це ще не викликає підозр. І навіть коли коридорний із гей-клубу Макс, якого стиха зневажають співвітчизники, виявляється молодим, талановитим і зухвалим режисером…

Невеличкий відступ.

Уліцьку я згадала недаремно. Якщо, починаючи письменницьку кар’єру з детективів, Ірен Роздобудько називала себе українською Мариніною, у серйознішній її творчій іпостасі найближчий «аналог» – саме ця російська письменниця, водночас і популярна в читачів, і високо оцінена експертним середовищем. У них багато спільного – від кінематографічного досвіду, який безперечно дається взнаки, до майже містичного вміння викликати в читача цілковиту емпатію до героїв. Щоправда, Уліцька має масштабніший панорамний зір та набагато довше дихання; навряд чи ми колись дочекаємося від мінімалістки Ірен розлогого роману на кшталт «Казусу…» чи «Даніеля Штайна» (ніхто і не наполягає). Але річ в іншому. Людські драми Уліцької, так само щемкі й особисті, навіть не сягаючи трагедійності, все ж таки завжди залишаються на вістрі драми.

А з нього ж так легко зісковзнути – адже межа не є чітко визначеною, от лишень помилитися в кожному конкретному випадку неможливо – у царину спорідненого, проте зовсім іншого жанру: мелодрами.

Даруйте мені цей спойлер, але і в Соні, і в Макса зрештою все буде аж надто добре. І в творчому плані і, куди без того, в особистому (не подумайте зайвого: на вас чекатиме подвійний хепі-енд на тлі перехресної дружби, родичання та взаєморозуміння). Все налагодиться, все складеться як треба, щастя та успіх цілком можливі й на чужині, а ностальгію і таке інше ми залишимо решті персонажів, котрі, взагалі-то, самі винні. Ближче до фіналу герої Роздобудько стрімко шикуються на головних і другорядних, позитивних і негативних, жертв і переможців, – як і належиться у добрій мелодрамі, згідно із законами жанру.

На цьому тлі навіть наскрізна тема твору – складні стосунки між «нашими» та «німцями» в історичному контексті (у романі аж два ліричні підсюжети з часів Другої Світової, і один із них задуманий як ключовий) – також обертається суто мелодраматичною серіальною колізією. А могло, мабуть, бути інакше. Чи не могло? І чи треба?

Зрештою, Ірен Роздобудько добре знає в обличчя своїх читачів.

І завжди відповідає їхнім очікуванням.

Вікторія Гранецька. Мантра-омана. – Харків: Клуб сімейного дозвілля, 2011

Її звуть Єва (повністю – Євпраксія, але їй не подобається), вона фарбована блондинка і переконане стерво. Вона знущається з тих, хто поруч, спить із шефом на промовисте прізвище Страхопуденко, носить дизайнерський одяг, голосно слухає Діму Білана і з чистої стервозності не платить за парковку, хоча отримує грубі гроші, працюючи літредактором у видавництві. Ви не знали, що за це платять грубі гроші? То вас введено в оману.

Вночі цій блондинці сняться жахіття із нав’язливим суїцидальним мотивом. Що, ви думаєте, роблять у таких випадках – звертаються до лікаря? Вас знову введено в оману. Звісно ж, змирившись із передчасною смертю (прикро, але з ким не буває?), вона переймається виключно тим, щоб прилаштувати до родичів свого кота.

Її мати, до речі, живе в Парижі, оскільки, будучи на початку дев’яностих продавчинею у кіоску, одиначкою з двома неслухняними дітьми, вона довгими зимовими ночами написала книжку, занесла рукопис до видавництва, там, як ви вже здогадалися (бо скільки можна вводити читача в оману?), переспала з головним редактором – і стала всесвітньо відомою письменницею. А що?

І далі довірливого читача вже не здивує ані потойбічний трилер з життя привидів, ані хвацький зомбі-треш з мізками та кишками назовні, ані картина-вбивця а-ля Стівен Кінг, ані дуже-дуже-дуже зворушлива історія світлого й чистого кохання, ані тріумф переможного психоаналізу з посиланнями на Анну Фройд, – що вмістилися в досить тоненьку книжку володарки гран-прі минулорічної «Коронації слова» Вікторії Гранецької «Мантра-омана». «Правда життя без жахіть і збочень!» – це з анотації. І трохи нижче рекомендація від нашої уславленої зірки Люко Дашвар.

А тепер ліричний відступ.

За легендою російського шоу-бізнесу, якось у буремних 90-х посперечалися його акули Юрій Айзеншпіс та Барі Алібасов, і перший пообіцяв зробити зірку з будь-якого хлопця, який потрапить їм на очі. Через півроку всі дівчата пострадянського простору фанатіли від такого собі Влада Сташевського. Елементарно для профі.

В українському книговиданні порівняти із легендарними продюсерами попси 90-х можна дві структури: конкурс «Коронація слова» та видавництво «Клуб сімейного дозвілля». Вони профі. Разом вони непереможні. І здатні запалювати зірки.

За сільську дівчину Вікторію Гранецьку, ефектну фарбовану брюнетку з освітою психолога та екзотичним резюме (від офіціантки до редакторки в глянцевому журналі), дві акули нашого видавничого шоу-бізнесу взялися по-дорослому. Презентації, численні інтерв’ю інформаційним спонсорам конкурсу, персональний сайт, де Вікторія не лише розміщує свої яскраві фотографії та компліментарні рецензії на книжку, а й – увага! – ділиться з початківцями секретами письменницької майстерності, які допомогли їй здобути перемогу.

Та повернімося, власне, до «Мантри-омани».

У цій книжці є все, за що ми так любимо сучасну українську літературу. Ненормативна лексика (на першій сторінці чомусь із фіговим листком трикрапки, а далі вже так), нормативне, але дуже рясно вживане, подекуди кепслоком, слово «лайно», доречні й докладні описи різноманітних відправлень організму, а також його нутрощів (то вже, природно, після смерті). Небанальна стилістика: оповідь від другої особи, знущальний трансліт щодо мерзенних російськомовних персонажів, свіжі метафори на кшталт «стомлений сон накинувся на вас, як грабіжник із підворіття», а також авторські знахідки – скажімо, аби передати страх героїні, слово СТРАХ набрано тим-таки кепслоком 30 (тридцять) разів поспіль.

Композиція твору (цій темі, до речі, присвячено один із повчальних матеріалів на сайті Гранецької) досить складна – з екскурсами то в минуле, то в потойбічну реальність чи божевілля героїні, і зрештою наївного читача остаточно введено в оману. Раджу напружитися і вишикувати епізоди в хронологічній послідовності: ані логіка подій, ані характери й мотивації персонажів не витримують, на жаль, цього простенького експерименту.

У книжці багато знайомого: Єва-Євпраксія вже траплялася в Ірен Роздобудько, назва розділу «Хто такий Влад» – привіт Галині Вдовиченко (за логікою, десь має бути ще шматок Лариси Денисенко, але я не знайшла). Купа відсилань до кіно та серіалів, від «Бригади» й «Санта-Барбари» до «Твін-Піксу» і «Людини дощу». Навіть кульмінаційну любовну сцену Гранецька не витягує без сторонньої допомоги: «голос звучить хрипко і хвилююче, як в Аль-Пачіно з «Адвоката диявола»».

А ще Єва… бінго, вона теж пише книжку! Про ототожнення з авторкою не йдеться: між блондинкою і брюнеткою космічна прірва. Але ближче до фіналу у творі все чіткіше проступають риси пародії з автошаржем: «Припини негайно, бо книжку оцю не напечатають і будеш сидіти з нею, рукописною, до скону темних віків (…) Треба вибачитися за «інтимні подробиці». Ну, срака там, ригаки і все інше…»

За самоіронію я здатна пробачити і не таке. Але ж ні! – в інтерв’ю Вікторія Гранецька говорить про свій роман цілком серйозно. Вона і праці психоаналітиків студіювала, і до моргу їздила дивитися розтин, і не спала ночами, аби переконливо описати вимушене безсоння, і таке інше. Справжня письменниця!.. можна навіть набрати кепслоком.

А тим часом її героїня редагує зовсім інші книжки. Про «банальну історію всепожираючого кохання, замішану на картинній пристрасті та мертвих штампах. І, звісно ж, російською мовою».

Стоп. Це важливо.

Харківське видавництво «КСД», наш колективний Айзеншпіс, не приховує, що спеціалізується на суто форматній літературі, себто книжковій попсі. Чесний бізнес, жодної омани. Поки йдеться про книжки російською мовою.

Але якщо мова українська – це вже зовсім інша лінія, інша видавнича політика, майже месіанський месидж. Україномовне – завжди високе й майстерне, завжди з «глибоким розумінням найменших рухів людської душі» (Люко Дашвар, з обкладинки «Мантри-омани»). Видавець відчуває себе причетним до відродження національної літератури. Письменник теж, думаю, почувається незле. А читач…

Читача ж учергове введено в оману. Йому не звикати.

Вікторія Горбунова. Надра банку. – Київ: Нора-Друк, 2011

Якби в сучасній українській літературі проводили конкурс найкращої назви, книжка Вікторії Горбунової здобула б беззаперечну першість, відсунувши далеко назад усі музеї та всіх самашедших, не кажучи про воронів-залишенців. Немає потреби перелічувати, скільки додаткових сенсів несуть для українського ока та вуха оті «Надра банку». З психологічного погляду назву продумано бездоганно, що не дивно, адже авторка – психолог.

Її героїня, природно, теж психолог. Це вона повторить кільканадцять разів, влаштовуючись на роботу до банку не зовсім за спеціальністю, а саме — соціологом (маєте чітке уявлення, в чому відмінність?.. отож бо). Втім, для початку і це непогано. Спочатку Світлану захоплює все, наприклад, ліфт: «Він чудовий. Так, це я про ліфт, який несе мене вгору до того, про що я, випускниця периферійного вишу, і не мріяла, про вишуканий дзеркальний тубус із зручними кріселками і столиком. Я просто мушу їздити на ньому кожного дня. На свою роботу».

«Надра банку» – твір у популярному в Україні жанрі «наша відповідь Керзону». Керзоном у даному разі виступає Лорейн Вайсбергер із її «Диявол носить Prada», тільки замість залаштункового світу глянцевого журналу, куди, прагнучи професійного зростання, потрапляє американська героїня, українська авторка пропонує зазирнути в потаємне життя комерційного банку. Втім, Вікторія цю очевидну (аж до ліфта!) паралель не заперечує і навіть передає «Керзонові» привіт: одного з персонажів, а саме найголовнішого начальника, героїня бачить «Богом у Prada».

Богів та інших античних істот у надрах банку багато: Зевс, Аїд, Сатир, Муза тощо. Ближче до середини книжки читачі дізнаються, що такі назвиська керівна банківська верхівка обрала собі під час корпоративного психотренінгу. А поки ми не в курсі, давньогрецькі імена з короткими психологічними характеристиками сходять за авторську метафорику – у спільному ключі з дотепною «казочкою про банк», що може слугувати читацьким лікнепом: «Жив собі банк. Жив не тужив. (…) При народженні тато-депутат подарував йому металургійний завод-гігант, а тато-інвестор – валютний резерв».

Вікторія Горбунова працювала психологом «в одному з провідних українських комерційних банків» (інформація з обкладинки), отже, добре знає, про що пише. На жаль, тісна обізнаність авторки з темою не йде книжці на користь. Легко й ненав’язливо ввести читачів у вузькопрофесійний світ з усіма його тонкощами, як це зробила Лорейн Вайсбергер (котра теж, як відомо, спиралася на власний досвід), Горбуновій не дуже вдається. Деякі очевидні для неї – але не для нас, читачів, – речі вона залишає без пояснень, натомість інші тлумачить надто прямим текстом; і річ навіть не в конкретних прикладах, а в недотриманні хисткого, проте дуже важливого балансу. Так, щоб усе розуміти, дізнаватися багато нового, але не відчувати, що тебе «просвіщають». Тобто взагалі про це не думати, співчуваючи героям, слідкуючи за сюжетом і дедалі швидше гортаючи сторінки.

Із цим у «Надрах банку» теж не дуже склалося. Страшенно дезорієнтує композиція твору, а саме паралельний виклад у двох часових вимірах – що особисто я, о сором, збагнула ближче до кінця повісті, коли заарештована головна касирка у наступному епізоді з’явилася неушкоджена в касовій залі. А до того я щиро дивувалася, чого це новенька психологиня так зухвало розмовляє з головою правління, а програміст, з яким вона нібито щойно зазнайомилася, робить їй шлюбну пропозицію. Нелінійна побудова твору – це дуже й дуже добре, але ж попереджати треба!.. чи бодай якось це позначати.

У Горбунової легкий стиль, жваві та смішні діалоги (не без проколів: «Знаєш, хто такі сексоти? – Щось із сексуальними домаганнями пов’язано?» – дотепно, але не вірю), багато точних життєвих спостережень, проте як суцільна картина прихованого банківського життя не тримається купи, так і серед персонажів немає жодного, кому вдалося б поспівчувати. Авторка подає розмаїття деталізованих психологічних портретів – але, на жаль, не в літературному, а у вузькопрофесійному сенсі. І всі вони залишаються не більше як функціональними масками.

«Це книга про професійну деформацію особистості», – читаємо в анотації. І справді, описані в повісті банківські керівники являють собою суцільний паноптикум. Із цими грізними, неприємними, недоладними й по-своєму нещасними особами героїня-психолог робить усе, що хоче. Ставить незручні й дуже незручні запитання на тестах. Шикує, як малих дітей, під час тренінгу, виробляючи в них корпоративний дух. Сміливо каже правду у вічі. Знає всі їхні слабкості, а тому запросто може маніпулювати цими людьми, а в потрібний момент і взагалі вдатися до відвертого й безпрограшного шантажу. Немає в банку людини, впливовішої за психолога! – такий висновок зробить кожен читач книжки Вікторії Горбунової.

Що там казали про професійну деформацію?..

…А якби в сучасній українській літературі проводився конкурс на найкращу останню фразу твору, «Надра банку» могли б із честю поборотися за перемогу і в цій номінації. Зацініть самі: «І жили вони довго і… дуже довго. Банк та його іграшка – ще тридцять років, доки не сплив термін іпотеки».

Брати Капранови. Щоденник моєї секретарки. – Київ: Зелений пес. – 2011

А я передбачала. Я попереджала!
Але, зізнаюся, саме від них – не очікувала.

Цю книжку брати Капранови продавали на Форумі з зеленого «запорожця» – і автограф безкоштовно, і фото на пам’ять із гарними дівчатами, і продано рекордну кількість примірників, – усе як завжди. Капранови – найбільш колоритні і впізнавані зовні медійні постаті в нашому літературному середовищі. Саме так: медійні постаті (а ніякі не видавці і тим більш не письменники). Вони вміють робити піар і шоу на порядок краще від решти, бездоганно володіють мистецтвом привертання до себе уваги, але заразом досягають побічного ефекту: не має жодного значення, що саме вони пишуть. Щось там про секс, чи про відьом, чи шо? «Я такого не читаю», – скаже вам чи не кожен поважний український літературний критик.

Репутація – велике діло. Брати Капранови регулярно виступають у пресі з гострополемічними статтями на політичні теми, влаштовують громадські акції соціального спрямування, в інтерв’ю дуже люблять поговорити про проблеми і видавничого бізнесу, і країни загалом, але їх усе одно не сприймають серйозно. Будь-яке публічне висловлювання трактують однозначно: «Капранови знову піаряться».

А тепер уявіть собі книжковий анонс: «Брати Капранови написали роман про помаранчеву революцію!». «Це все одно, якби «Лоліту» написав Бонч-Бруєвич», – казали в одному моєму улюбленому фільмі. Нічого, крім скепсису, така заява не викличе. І вони про це знають.

І тому зробили фінт, хибний рух, взули всіх.

«Щоденник моєї секретарки» автори анонсували як ненав’язливе жовтувате чтиво, офісний роман, твір про потаємне життя українського бомонду, згадуючи на обкладинці Лорейн Вайсбергер з її «Дияволом…», а назвою недвозначно відсилаючи до Бріджіт Джонс. Натякнули, що свого часу багато оберталися «у сферах» (всі ж у курсі, що видавництво «Зелений пес» для Братів – аж ніяк не основний бізнес?), а тому багато цікавого можуть переповісти з перших вуст. І найзвабливіше: «Усі факти, що їх описано в романі, є справжніми. Але всі герої є вигаданими. Збіги, здогадки, в тому числі й правдиві, ми залишаємо цілком на сумлінні читача».

Офісний романчик про бомонд із «випадковими збігами». Ну-ну.

Шановний читачу, нас підманули. Під виглядом легкого чтива нам підсунули те, в пошуках чого я це легке чтиво давно вже сумлінно моніторю – сюжетний і читабельний, але при цьому глибокий, багатоплановий, змістовний і просто хороший соціальний роман. До речі, саме так: про помаранчеву революцію. І розбите яйце на обкладинці – те саме яйце.

Підступно винесений у заголовок щоденник секретарки у чотиристасторінковому романі займає сукупно, може, півтори-дві сторінки. Натомість наприкінці кожного розділу маємо набагато помітніший «щоденниковий» матерал: цитати з «Української правди», радіо «Свободи», «Інтерфаксу» тощо, які ілюструють інформаційне тло передвиборчої України кінця 2004-го, коли відбувається дія роману. До речі, нічого не нагадує? Правильно, неприхований привіт Ліні Василівні.

Щоправда, на відміну від лузера-програміста, якому тільки ледачий критик не перемивав кісток, герой Капранових – таки справді герой свого часу. Родом з українського Півдня, він має у столиці серйозний бізнес, справи з політиками найвищого ешелону, дружину-телезірку та коханку — бойову офісну подругу, і то не рахуючи випадкових сексуальних звитяг (ця книжка взагалі підкреслено чоловічо-брутальна: пасаж «мій знайомець часів бурхливої молодості, як і всі чоловіки, мав двох жінок – одну офіційну, другу для душі» слід обов’язково донести до відому «Фемен», і хай тоді Капранови рятуються, як знають). І щоб уже закінчити з найцікавішою темою, він, цей герой, може щонайменше тричі поспіль, в чому особисто я вбачаю привіт авторці ще одного резонансного роману. Але у Капранових, що не кажи, воно якось реалістичніше: все-таки протягом доби, а не години.

Еротичні сцени Братам вдаються непогано, але це не головне. Як і докладні, теж зі знанням справи, описи тіньових банківських схем чи махінацій політтехнологів. До речі, нас не зовсім підманули: є в цьому романі і картини широких святкувань українського бомонду, і ризикованих розваг окремих його представників, і розкішного морського відпочинку (до речі, раджу турфірмам замовляти Капрановим продакт-плейсмент: після цієї книжки я вперше в житті реально поцікавилася ціною турів на Мальдіви), і бійки телеведучої з дружиною власника каналу – в переказі водія. А водночас присутні й елементи родинної саги: направду щемка історія діда, котрий пройшов табори, чи трагікомічний епізод зі спогадами дядька-сексота, що їх він прагне видати книжкою…

До речі, про персонажів, стосовно яких Капранови відверто пропонують пограти в «угадайку»: ні, не стала б я підшукувати їм прототипів, хизуючись обізнаністю. Всі діючі особи роману, абсолютно живі та наділені яскравою індивідуальностю, являють собою певні архетипи – власне, тим і цікаві. Від винесеної у заголовок (і як виявляється на останніх сторінках, усе-таки не даремно) наївної й тендітної секретарки Хмаринки – і до богемного режисера Мирослава, галичанина з дідом-упівцем та справжнього професіонала, який виконує замовлення і на святкування дня народження банкіра, і на сині вишиванки для інавгурації Януковича, і на помаранчеву майданну виставу.

Усі герої роману Капранових марковані мовно (ще один привіт Оксані Стефанівні): від брутальної «російської» донецьких бандитів – і до чарівної галицької говірки цинічного режисера; всі мовні варіанти та нюанси письменники передають дуже переконливо, респект. Сам герой, природно, розмовляє українською: «І навіть ті, що у відповідь переходять на державну мову, дивляться на мене, як на людину, яка вилізла зі схрону УПА».

Може, завдяки гумору, який не полишає авторів навіть у найліричніших чи найдраматичніших епізодах роману, братам Капрановим вдалося те, чого не уникли ані Костенко, ані Забужко: провести оповідь повз ідеологічні лещата й спокуси. Головне інше. «Так буває, що живе собі людина, як людина, – згадує герой слова свого мудрого діда. – А потім у складній ситуації з’ясовується, що воно – мавпа».

Атмосфера очікування, напруження соціальних сподівань становить основну інтригу «Щоденника…». Наближаються вибори, міцнішає абсурд і «безприділ» – то чи здатні люди не змиритися з тим, протестувати, вийти на вулиці? І нібито ми вже знаємо відповідь – а напруга не відпускає. Бо насправді найголовніше запитання формулюється інакше. Чи здатні люди залишитися людьми?

І відповідь досі невідома.

…Я попереджала, так. Нагадую, якщо хтось пропустив: ще влітку у рецензії на книжку Євгена Положія висловила впевненість, що на тему помаранчевої революції найближчим часом відпишуться чи не всі наші помітні письменники. Так ось, тепер, після Капранових, зробити це буде непросто: планку поставлено направду високо.

А ви кажете – піар, шоу, дівчата і зелений «запорожець»…

Марія Матіос. Армагедон уже відбувся. – Львів: ЛА «Піраміда», 2011

Марія Матіос усе робить правильно. Змушує говорити і сперечатися про себе в позалітературному контексті, залишається впливовою людиною в каламутних державно-фінансово-преміальних сферах, випромінює харизму та громадянську позицію і з’являється у світі в екзотичному зірковому вбранні. На Форумі видавців вона єдина мала персональний стенд, чим автор креативу, її видавець Василь Гутковський, неабияк пишався. Марії Матіос можна все – навіть роками мовчати, годуючи видавця й шанувальників перевиданнями та нон-фікшн.

Але з 18 травня по 17 липня 2011 року (мало хто з письменників так чітко датує тексти) вона таки робила свою основну письменницьку справу. І з’явилася повість «Армагедон уже відбувся» – невеличка, на сотню сторінок розлогої пірамідівської верстки. Проте, незалежно від розміру, ця книжка не має шансів не стати літературною подією.

На відміну від колег і колежанок по українському письменницькому Олімпу, які вистрілили торік із романних гармат, Марія Матіос – мінімалістка. Її зброя – снайперська точність, потрапляння в резонанс із очікуваннями та хвилюваннями соціуму. І якщо в минулому її подекуди заносило – скажімо, памфлет «Містер і місіс Ю. в країні укрів» таки випав із літературної площини в суто публіцистичну, а відтак швидко втратив актуальність, – то нині градус витримано бездоганно. Історія старого, а втім, на початок повісті вже й мертвого селянина Івана Олексюка (звичайні західняцькі ім’я та прізвище, хіба ні?), колишнього ката мимоволі, який усе життя спокутує «червону гадючку чужої крові на своїх черевиках» – все ж таки стопроцентна література, підтримана медійними алюзіями рівно настільки, наскільки вони вже міцно увійшли в нашу свідомість.

Ми так і не дізнаємося достеменно, кого саме вбив за наказом «стрибків» молодий Олексюк – це логічно, адже й історична реальність не надто щедра на фактаж і конкретику. Авторка по-хічкоківському обмежується промовистими деталями: залізні щупаки, що проштрикують крізь бутафорську фанерну стінку невідомих у сховку, «гадючка чужої крові» (цей троп письменниця повторює кілька разів, прокручує знов і знов, наче найбільш вдалий кадр у рапіді), розколений надвоє жіночий гудзик. Цього скривавленого гудзика нам теж неодноразово «покажуть», та й щупаки перейдуть «у спадок» до синів померлого, на відміну від справжнього спадку, якого вони так і не знайдуть. Нічого зайвого в ощадливому тексті мінімалістки Матіос немає за визначенням.

Власне, «Армагедон…» зроблено за тією ж матрицею, що й найхітовіший твір письменниці – «Солодка Даруся» (є навіть пряма, хоча, можливо, й випадкова рима: «Іванко солоденький», – каже на Олексюка одна з коханок). Так само – нелюдські історичні обставини, за яких людина не має життєвого вибору як такого, мимовільний злочин і подальше життя як одна суцільна кара. Звичайно, емоційний градус «Дарусі» непорівняно вищий: бо й злочин мимовільніший, і кара жорстокіша. З Олексюком усе далеко не так трагічно, а й, з іншого боку, набагато суперечливіше з морально-етичного боку. Маємо такий собі літературний суд над персонажем, котрому вдалося (на відміну від реального двійника) уникнути і суду справжнього, і людської помсти, і взагалі будь-якої кари, крім тієї, що він заподіяв собі сам.

Однак, свідомо чи несвідомо, Марія Матіос зміщує тут етичні акценти, відверто «підсуджуючи» своєму героєві.

Воно, звісно, і вищезгадана «гадючка», і гудзик у потаємній скриньці, і «приречений не на смерть, на життя», і «відтоді не жив – доживав»… Однак Іван Олексюк, за життя далеко не позбавлений, як Даруся, його солодощів (еротичні сцени присутні у відчутних, як на невеличку повість, дозах), не викликає нічого схожого на жалісне співчуття. На його боці й безперечні авторські симпатії, і фінальна перемога – моральна і матеріальна в прямому, грошовому сенсі: стосовно свого спадку неосвічений сільський дід проробляє комбінацію, гідну винахідливого персонажа Агати Крісті, із використанням сучасних юриспруденції та банківскої системи. Присутнє в повісті й виправдання сенсу життя мимовільного вбивці: його донька Світлана — людина шляхетної душі. Незрозуміло, звідки вона така взялася в одній родині із брутальними Олексюковими синами-рекетирами – однак саме Світлана формулює у листі до батька ключові слова твору: «ніхто нікому нічого не винен, окрім совісті».

У повісті багато філософських роздумів про смерть як таку, про самоцінність життя, провину і спокуту, – однак у кульмінаційній частині твору письменниця таки зривається на однозначну й фрустровану публіцистичну ноту: «І оті винуватці усіх Іванових бід, що нагло прийшли колись на його батьківську землю, розбестили людей брехнею і злом, колись страшно обдурили Івана, ще й дали в руки щупак і змусили шукати, – так само нагло і безсоромно і нині по президіях та телевізорах пересиджують…» А шкода. Бо все решта – значно тонше, а тому переконливіше.

Свою повість Марія Матіос випередила фрагментами її листування з ізраїльським письменником, без п’яти хвилин нобеліантом Амосом Озом. Який, зокрема, їй пише: «Вірю, що історичні образи – чи то цілих народів, чи то окремо взятої людини – завжди були і будуть темою для літератури».

З цього приводу можу додати, що «Армагедон…» разом із попередніми художніми творами письменниці на теми нашої новітньої історії: «Москалиця» і «Мама Маріца, дружина Христофора Колумба», а також і з тією ж «Солодкою Дарусею», можуть бути прочитані як розділи одного масштабного твору, «людської трагедії» від Марії Матіос. Не маю сумніву, що цей твір вона писатиме й далі, і цілком можливо, що колись ми побачимо його під однією спільною обкладинкою.

Це до питання порівняльної ефективності письменницької зброї: мінімалізму і романних гармат.

Щороку в середині вересня моя френд-стрічка чітко поділяється надвоє: ті, хто пакує валізи до Харкова – і ті, хто вирушає до Львова. Настрій однаково піднесений, плани збігаються до дрібниць: вирватися з буденності, побачити друзів, поспілкуватися про літературу і не тільки, посидіти в кав’ярнях, себто феєрично гарно провести час. За чотири дні всі повертаються додому і починають ділитися враженнями. Харківські гості зазвичай задоволені на всі сто. Львівські, хоч як це дивно, – не на всі.

Що відбувається цими вересневими днями у Львові, читачам «ЛітАкценту» нагадувати не треба, але я все ж таки рекомендую, коли раптом хтось пропустив, прочитати блог Андрія Любки «Львівський Літфест». Потрібне перезавантаження», який, власне, спонукав мене до написання цієї відповіді. Бо основна ідея Андрія: мовляв, треба розвести Львівський форум видавців та Літературний фестиваль у часі, оскільки інакше виникає забагато організаційних накладок і відвідувачі нікуди не встигають, – трапляється мені вже не вперше. І надто дивує, що вона знаходить неабияку підтримку в, так би мовити, широких творчих масах.

Але я відволіклася, бо хотіла ж про Харків. Про це, можливо, не всі тут знають: у Харкові точнісінько в той самий час відбувається конвент фантастики «Зоряний міст». Теж міжнародна літературна подія – із дискусіями та круглими столами, доповідями й семінарами, зустрічами з письменниками, а також бенкетами, феєрверками, гучним врученням фантастичних премій, – втім, це не головне. Про головне пізніше.

Отже, щороку перед українськими письменниками-фантастами (і читачами теж) постає екзистенційний вибір: куди їхати? Вирішити його адекватно спроможні лише подружжя Дяченків, які кілька років поспіль сідали у вересні на різні поїзди. Щороку ж організаторів «Зоряного моста» дуже і дуже прохають зусебіч посунути конвент бодай на тиждень, але вони непохитні: хай краще посувається Львівський форум.

Комусь тут смішно? Мені теж.

Однак організатори «ЗМ» мають підстави триматися саме цих вересневих днів: на просторах СНД (і не тільки) фантастичних конвентів, подібних до харківського, відбувається дуже багато, чи не щомісяця. «Графік» щільний, то навіщо ж створювати проблеми колегам, та й відвідувачам, які живуть від конвента до конвента?

Тут мав бути розлогий відступ для непосвячених про те, що вони являють собою, оті конвенти (англійською слово «convent», до речі, означає «франкмасонське зібрання»), хто туди їздить, що на них відбувається і в чому, власне, кайф – але для літакцентівської, теж специфічної, публіки можно сформулювати коротко.

Конвенти – це ті ж фести. Абсолютно. Один в один.

Останніми роками різноманітних фестів в Україні з’явилося чимало, тільки ледачий не писав про цей феномен докладно. Наявний прошарок творчої молоді, яка живе від фесту до фесту (завсідники фантастичних конвентів теж колись були всуціль юними та зухвалими). Оскільки рух ще молодий, постійно виникають ідеї зробити в якомусь місті ще один фест, бо саме там його не вистачає (хоча і фантасти тим грішать, є ще порох у порохівницях, та й нове покоління підійшло). І вже зовсім елегійно римуються відгуки відвідувачів конвентів і фестів у блогах: було класно, зустрілися з чудовими X, Y та Z, гарно посиділи (фото додаються), море вражень, хто тут не був, тому не збагнути! І далі: не віриться, що минуло тільки три-чотири дні, як важко тепер повертатися до сірих буднів, до роботи, до людей, котрі не розуміють…

На фестах, як і на конвентах, головне – аж ніяк не офіційна програма, не творчі заходи, не нагороди і не запрошені зірки. Головне, і це вам скаже кожен завсідник таких подій, – спілкування. З людьми, подібними до тебе, які розуміють, із ситуативними (бо ж бачитеся максимум кілька разів на рік) друзями. Всередині своєї тусовки.

Тусовочний за своєю природою захід може бути гучним і велелюдним чи камерним, добре або не дуже організованим, фінансуватися за різними схемами тощо. Спільне одне: месидж такого заходу спрямований усередину, на франкмасонське зібрання учасників, власне, на тусовку. Тусовочна свідомість витворює цікавий феномен: потрапивши в її поле, людина випадає з реального часу й простору, насолоджуючись не так самою мистецькою подією, як атмосферою, спілкуванням, тусовкою як такою. Це своєрідний наркотик, потім хочеться ще і ще, але річ навіть не в тім. Тусовочна свідомість специфічно наводить фокус: завсідники фестів і конвентів переконані, що ті події, в яких вони беруть участь, – важливі й самоцінні, на відміну від усього, що залишається поза їх межами. Саме тому цілком задоволені постфактум відвідувачі «Зоряного мосту»: вони отримали те, чого прагнули, не менше й не більше.

А у Львові – ще й Форум видавців.

Парадоксально, але і небажання «Зоряного мосту» розійтися у часі з Форумом, і бажання багатьох учасників Літфесту, навпаки, відокремитися від книжкового ярмарку, є проявами тієї ж самої тусовочної свідомості, що не дає змоги адекватно оцінити масштаби подій. За всієї поваги до «ЗМ» – цей захід перебуває із Форумом видавців у дуже різних вагових категоріях. За всієї поваги до Львівського літфесту – без Форуму він перетвориться на один із пересічних фестів, яких багато.

А Львівський форум видавців, хоч як це прикро, у нас досі один. Це єдина переконлива точка перетину українського літературного середовища, яке дедалі безнадійніше набуває тусовочних рис, – із реальністю. Месидж Форуму спрямований назовні. Тільки тут (решта випадків, на жаль, спорадичні) українські письменники, нарешті, бачать натовпи читачів, а книжки зустрічаються з грошима, і це відбувається у справді промисловому масштабі. На Форум таки йдуть і їдуть за книжками: тільки дуже наївна людина може стверджувати, ніби проблему книгорозповсюдження у нас вирішено. Форум видавців є чи не єдиним потужним інформаційним приводом, здатним звернути увагу непрофільних ЗМІ на книжкову галузь. Про Форум говорять не лише у блогах, а і в новинах (про фести й конвенти теж говорять, визнаю – іноді). Так чи інак, це подія з реального світу. Той світ далеко не такий комфортний і затишний, як герметичний тусовочний простір, він може чимось не подобатися і навіть дратувати – але це реальність, панове. Наразі вона саме така.

Ідея проводити під час Форуму літературний фестиваль була дуже доречною, щоб не сказати геніальною. Адже якщо на Форумі творчі люди зустрічаються з реальністю, то на суміщеному з ним Літфесті вже реальність має, нарешті, змогу познайомитися з ними поближче. Пересічні відвідувачі не бачать жодної межі поміж цими подіями й справді, як пише Любка, «їдуть на Форум», відвідуючи мистецькі акції Літфесту – що цілком нормально. І, до речі, спільна програмка, що нею я користувалася цьогоріч, була найбільш зручною за кілька років. Єдине — не вистачало притомної карти центру Львова, але то таке.

«Але то таке» я можу сказати про всі дрібні організаційні невідповідності, що трапилися особисто мені. Звичайно, накладки завжди були і є, тут я багато в чому згодна з попереднім доповідачем: на етапі створення особистих графіків учасників, мабуть, можна простежити, щоб людині не довелося перебувати водночас у двох місцях (мені не довелося, а що поставили два авторські вечори – так то навіть приємно); локації подій аж надто розкидані містом і далеко не всі придатні для мистецьких заходів (конференц-зал ЛОІППО – точно непридатний!.. а ось «Дім легенд» на Староєврейській — просто супер); потрапити скрізь неможливо… але чи ви справді дуже хотіли потрапити? Взагалі-то я чудово уявляю, як воно – сидячи десь у «Синій пляшці» чи «Смачній плітці» в гарній компанії, дивитися на програмку, покреслену маркером, і скрушно хитати головою: сюди ми вже не встигли, туди не встигаємо теж… може, ще по каві?

І Літфесту, і Форуму є куди рости і як працювати над помилками, але, чесне слово, гільйотина – занадто радикальний засіб боротьби з лупою. Спробуйте для початку якийсь добрий шампунь.