«Червона зона» української літератури

Коронавірусна хвороба передається через літературу. Найбільше вірусне навантаження, звісно, несе поезія. Тому в країні, яка дбає про своїх громадян, потрібно заборонити всі культурні події, особливо поетичні фестивалі. Це вкрай небезпечно.

Поетичний фестиваль Meridian Czernowitz щороку відкривав сезон жнив української літератури, він завжди був вечіркою з нагоди нового культурного року, що починалася в розкішних залах Чернівецького університету й далі насичувала поезією та прозою простір міста.

За кілька тижнів до початку фестивалю в Чернівцях оголосили «червону зону». Тож Meridian Czernowitz вирішили провести онлайн. Meridian Poltava, який мав відбутися за тиждень, у зоні «зеленій», місцева влада взагалі скасувала.

«Усе відбувається, крім літератури», — зітхає Сергій Жадан дорогою на телестудію «Суспільне: Буковина» на свою презентацію у прямому ефірі. Літературні фестивалі в онлайн-форматі нагадують гру на порожньому стадіоні. Тільки футболісти ще отримають задоволення від самої гри, а письменники не отримають віддачі. Три камери в порожній вечірній телестудії не дають відчуття почутості, прочитаності. Адже література не відбувається без читача. Це ж не гра в одні ворота.

«Сумна картина, книжкові прилавки — без читачів», — поглядає письменник на стенди з книжками біля Целанівського центру. Як же не хочеться бачити улюблених авторів такими засмученими.

У залитий вересневим сонцем дворик телестудії «Суспільного: Буковина» читачів не впускали, але нас потай провели самі письменники. Розумієш, що присутній на знаковій події для української літератури Юрій Андрухович вперше представляє свій майбутній роман «Радіо Ніч». Посеред запису символічно зриваються дзвони собору, б’ють довго й без упину, заважаючи презентації. Редактор книжки Олександр Бойченко фірмово жартує про диверсію проти української літератури з боку московського патріархату. І тут із дахів зривається зграя голубів, таких, наче з віршів Андруховича. Вони кружляють над усіма під дзвони, і ми розуміємо, що камери цього не передадуть. Що таке можна відчути тільки наживо.

Тим часом на вулиці Ольги Кобилянської розважаються всі, крім тих, хто читає та шанує Ольгу Кобилянську. Весільні пари одна за одною фотографуються під гру музик на встеленій пелюстками троянд бруківці. Кажуть, на Буковині тепер обов‘язковий весільний подарунок молодим — 17 тисяч гривень на сплату штрафу за порушення карантинних норм. Заплатили — і гуляйте, пийте горілку з черевичка молодої хоч усі одразу запрошені триста родичів, з симптомами чи без. У «червоній» зоні працюють чи не всі ресторани, кав’ярні та крамнички. І всі їх розуміють — це ж бізнес. А от від того, що нищиться й без того хитка й беззахисна культурна індустрія, яка не дозволяє собі порушувати — всі тільки знизують плечима. Усе потім спишемо на коронавірусну хворобу.

Так, саме відвідувачі поетичних фестивалів, що воліли послухати вірші Целяна — наймасовіші поширювачі, найзлісніші порушники, це вони, люди культури, ніколи не миють рук, нехтують масками й соціальною дистанцією. Окрім поетичних читань, забороненими мають бути постановки всіх вистав, особливо драми абсурду. Наприклад, скасували вересневу прем’єру «Хлібного перемир’я» за п’єсою Сергія Жадана у Київському театрі на Лівому березі. Бо монополію на драми абсурду має держава. Як було з усім отим галасом навколо можливого скасування ЗНО — байдуже, що є готові безпечні сценарії його проведення. Байдуже, що літературні читання можна організувати з дотриманням усіх карантинних норм.

Цього літа нам із друзями таки вдалося потрапити на кілька літературних заходів офлайн. Ніде не почувалася так комфортно, як на читаннях Жадана на терасі «Всі.Свої». Добра поезія на тлі Андріївської церкви та київського вечора, стільці глядачів на безпечній відстані, ніхто не порушує твого простору.

Пощастило також дістатися «Толоки» та «АртФоруму» в Запоріжжі, де можна було насолодитися літературними презентаціями просто неба на проспекті Маяковського та виставками на Хортиці. Також послухати виступ «Лінії Маннергейма» в Дніпрі в Махно Пабі, що стало дещо символічним — адже анархія все дозволяє, навіть культурні події.

Потрапили й до передосіннього Львова — але місто виглядало, наче з нього вийняли душу. Бо протискаєшся цими вуличками, схожими на переповнений трамвай, обходиш десятою дорогою цілодобову коронавірусну вечірку на Площі Ринок, і гостро відчуваєш, що чогось бракує — адже Форуму тут цього року не буде. І хоч продавати та купувати книжки в Палаці Мистецтв і без коронавірусної інфекції вже було вкрай некомфортно, до Львова всі їхали заради відчуття свята літератури, зустрічей зі старими друзями і новими книжками. Як і до Чернівців.

Замість маски на Meridian Chernowitz Юрій Іздрик узяв протигаз — щоб уже напевно. Себе поет називає коронадарвіністом, сповідуючи теорію, що вірус виник, щоб урегулювати демографічний дисбаланс. І можна не поділяти його ставлення до безпеки, утім, складно не оцінити перформанс, коли поет одягає протигаз просто на вулиці. Тому що поетична творчість — це процес безперервний, наслідок особливої особистої свободи, якої Іздрику хоч відбавляй. І навіть коли він закурює на нічному вокзалі міста Снятин — нового туристичного центру, найближчої залізничної станції до «червоної» зони — це поезія. Погойдується в ритм і вже наспівує новий мотив про Снятин, міксуючи його з треком про рідний, уже «червонозонний» Калуш.

Дізнатися про Снятин і дістатися Снятина — фінального пункту призначення у цій драмі абсурду. Можливо, Україна у такий вигадливий спосіб тепер вирішила розвивати внутрішній туризм? Одне зрозуміло — ми живемо в новій реальності, яка в нас нагадує якщо не драму абсурду, то поганеньку антиутопію. Наша книжкова галузь неначе завмерла напівподиху. Дотримується заборон. Вагається, робити далі вдих чи видих. Цікаво, чи доведеться таки нашій літературі лягти під апарат для штучної вентиляції легень?

Усі фото Наталії Каташинської