Марія

Українська Вікіпедія характеризує «Марію»(1859) Тараса Шевченка як «соціально-філософську поему з елементами біблеїзму». І справді, цей твір використовує сюжет із Євангелія про мати Ісуса Христа. Цей образ завжди займав Шевченка, її риси він бачив мало не в кожній оспіваній ним українській селянці, яка для поета була втіленням краси й безборонною жертвою «злих людей»та невблаганної долі.

У поемі в Йосипа («тесляра чи бондаря») в наймичках росла юна красуня-сирота Марія, яка доводилася йому ріднею. Йосип по-батьківськи любив її, і Марія вже змирилася з тим, що невдовзі їй доведеться побратися з ним («йому я стану за дитину. Плечми моїми молодими його старії підопру»). Але якось надвечір до них «зайшов підночувать»молодий «дивочний гість із Назарета». Юнак виявився мандрівним проповідником («благовістителем»), який возвіщав народу новину про близький прихід месії. Його «словеса святії на серце падали, і серце мерзло і пеклось». «Коли ж «зірниця на небі ясно зайнялась, Марія встала та й пішла з глеком по воду, до криниці, І гость за нею, і в ярочку догнав Марію …» (Автор спромігся затиснути у промовисті три крапки всю євангельську історію про Благовіщення, коли Марія від архангела Гавриїла дізналася про те, що у неї, дівчини, яка ніколи не знала чоловіка, мусить народитися «позашлюбний» син. Марія, попри скандальність цієї ситуації та пряму загрозу для її життя, приймає цю новину («благу вість»), і завдяки тому, згідно з Євангелієм, Бог став людиною й «смертію смерть поправ», «на власному прикладі» вказав людям шлях спасіння.) У поемі ж Йосип зрозумів, що сталося, але, замість засуджувати свою наймичку, одружився з нею, і тим самим врятував дівчину від загального осуду, а, можливо, і смерті. «Де ж подівсь дивочний гость отой лукавий?» Провозвістителя месії у місті Тіверіяді було розіп’ято. Марія та Йосип тим часом жили «повінчані та не веселі». Відтак за наказом кесаря вони мусили вирушити до Віфлеєму на перепис населення («ревізію»). Не дійшовши до міста, Марія мало не посеред шляху народила сина, «і чабани його убогі Еммануїлом нарекли». Дізнавшися про це, цар Ірод наказав убити всіх вифлеємських немовлят. Але чабани захистили святе сімейство – «нагодували й напоїли, і дали кожух і свиту на дорогу, і, небораки, додали ослицю дійну. І небогу з її дитяточком малим і посадили й провели вночі тайними манівцями на шлях Мемфійський». Провівши рік у Єгипті, Йосип, Марія та Ісус повертаються у свою домівку і застають там руїну і запустіння. Тим часом у старої Єлисавети, родички Марії, народжується син Івась. Марія оселяється поруч із нею, хлопчики виростають укупі й разом ходять до школи. Коли Ісусу виповнилося сім років, вся родина пішла «на ярмарок у самий-самісінький Єрусалим». Поки Йосип з Марією «сиділи собі й продавали добро своє», маленький Ісус пішов в місто. Стривожена мати довго шукала його і зайшла у синагогу «благать благого Бога, щоб син її найшовсь. Аж глядь – межи равинами дитина (…) сидить і научає (…), як в світі жить, людей любить, за правду стать! За правду згинуть!» Равини не могли надивуватися з такої мудрості, а його мати у власному сині побачила «месію, самого Бога на землі». Згодом Ісус та Івась підросли, і їхні шляхи розійшлися. «Іван пішов собі в пустиню», а Ісус – «меж люди». Марія ж, «покинувши його, святого Йосипа свого, пішла тинятись попідтинню, аж поки, поки не дійшла аж до Голгофи. Бо за сином святая мати всюди йшла». Тоді ж «лукаві люди» не вняли слову Ісуса і розіп’яли його. Налякані учні Ісуса «сховались, потім розійшлись», і Марія «їх мусила збирати». Вона, фактично, самотужки «їх униніє і страх розвіяла, мов ту полову своїм святим огненним словом», а сама «під тином, сумуючи, у бур’яні умерла з голоду. Амінь.» І навіть її посмертну славу використали «ченці», які, насправді, «наплювали на тебе, чистую (…) й розтлили кроткую». І лише «в душі невольницькій, малій, в душі скорбящей і убогій» Марія, мати Ісуса, «возобновилась», «мов золото в тому горнилі».

Поема «Марія» (1859) вважається однією з вершин творчості поета. На думку І. Франка, її ‘’треба зачислити до найкращих, найглибше задуманих та гармонійно викінчених поем Шевченка». Критики вважають її «поемою про серце матері» (формулювання самого Шевченка у листі до В. М. Рєпніної), твором про закатованого вільнодумця, «висловленням сподівань патріархального селянства на якусь вищу справедливість» (Є. Кирилюк). І все це, до певної міри, відповідає дійсності. Сумнівними є хіба що твердження про антирелігійний пафос «Марії» (Шевченко був глибоко віруючою людиною) та вплив атеїстів початку 19-го століття – Герцена, Фоґта, Бюхнера, Фейєрбаха, Чернишевського – на його творчість (М. Драгоманов, Є. Шавліовський). Мабуть, найбільшу рацію мають ті, хто вважає, що Шевченкова Марія – це «апокрифічно-фольклорний образ Божої Матері, який постав на ґрунті архаїчного культу Матері-Землі» (В. Гончарук). Бо не слід забувати, що релігійна свідомість Тараса Шевченка, попри всю її глибину і щирість, відзеркалює не богословське, а саме стихійне, народне та «церковно-приходське» сприйняття християнства. Й тому навіть думка про те, що в «Марії» «поет постає людиною, котра покладається, передусім, на життєвий досвід, а не на легендарний мотив боговтілення» (О. Білоус) може знайти своїх прихильників. Особливо, якщо згадати, що кілька попередніх поколінь шевченкознавців були треновані викорчовувати з творів поета все надприродне і містичне.

Ставлення Шевченка до Трійці (Бога-Отця, Бога-Сина, Бога-Святого Духа) не можна назвати канонічним. Бог-Отець (він же «візантійський саваоф», який постійно «дурить» людей) був для нього втіленням влади, немилосердного авторитету, бездушного закону й грубої сили. (Цікаво, що в тому самому рядку з вірша «Лікері», 1860 року поет заспокоює свою зрадливу наречену і каже, що, на відміну від «саваофа» «не одурить Бог, карать і миловать не буде». То, виходить, цей Саваоф – не Бог-Отець, а самозванець-вітчим? (От уже де хлібна робота для вчених-коментаторів!) Але бунтарство Шевченка не є продуктом псевдо-філософської надумливості. Це – крик живої душі, яка потерпає від боговідірваності. Ніякий романтик не відчував подібної жаги й відчаю. Найближчу аналогію доведеться шукати у Старому Заповіті.
Хула всьому! Ні, ні, нічого
Нема святого на землі …
Мені здається, що й самого
Тебе вже люди прокляли!
(«Якби ви знали, паничі», 1850)

Ісус Христос постає з віршів Шевченка, в основному як великомученик, розіп’ятий за «правду», за «справедливість» та «за народ». (Так само, як і в українській лірницькій псальмі – «В славнім граді, во Єрусалимі, де Йсус Назарянський дав ся вбити, дав ся розпинати за народ християнський»). Інколи поет (як, наприклад, в «Кавказі») щиро дивується, чи, взагалі, потрібна була така жертва. Тобто, для Шевченка Ісус – це, скоріше, новий Прометей, «апостол правди і науки», а не «єдинородний Син Божий, що від Отця походить перше всіх віків, світло від світла» із символа віри, який (з незначними відмінностями) залишається єдиним і незмінним для всіх християн. І це не так «провина» чи «недогляд» Тараса Шевченка, як, скоріше, свідчення стану українського християнства (як тодішнього, так, до певної міри, й сучасного). І тому фраза «охрещені, але не євангелізовані» може допомогти зрозуміти цю ситуацію.

Щоб пересвідчитися в цьому, варто подивитися, як нинішні популярні видання пишуть про свято Благовіщення. З цих публікацій можна дізнатися, що це «виключно духовна і велична подія», тому в цей день краще нічого не робити. Далі там будуть описані всі традиції, прикмети, обряди (наприклад, змішування попелу з сіллю, як захист від граду і від уроків, тобто, від «лихого ока»), забобони (нікому нічого не можна позичати!) й рекомендації (дівчатам краще не заплітати волосся). І, як правило, нічого про сутність події, тобто, про те, як могло статися, щоб «непорочна» дівчина завагітніла, та ще й від якогось «Святого Духа». Як таке може бути? Почувши про подібне диво, тверезий народний розум одразу ж шукає аналогію у природному світі і, не знайшовши її, зводить метафізику до її «фізичного» коріння. І «Марія» – приклад тому. Але, якщо батьком Ісуса був мандрівний проповідник, тоді він не має права називати себе Сином Божим. Таке трактування, з погляду християнства, вважається єрессю. Кожен із нас тоді може оголосити себе богом. Або хоча б Буддою. Важко уявити обурення фарисеїв, коли вони почули, що хтось отак ходить і заявляє, що він – Месія. Тому ж християнство і досі, як писав Апостол Павло, залишається скандалом для юдеїв і безумством для еллінів. Але, якщо Ісус народився, як і всі «нормальні люди», тоді розпадається вся концепція християнства. Як писав англійський письменник і богослов К. С. Льюїс (1898 – 1963), Ісус міг бути або, як він і казав, Сином Божим, або божевільним, якщо не гірше («Просто християнство»). Тому догмат про непорочне зачаття, так само, як і Воскресіння, є наріжним каменем християнства. (за словами Апостола Павла, «якщо Христос не воскрес із мертвих, проповідь наша даремна, даремна також віра наша» – 1 послання до коринфян, 15:14).) Отже, як на це не подивися, а тут ідеться про «чудо», тобто порушення «законів природи», про загадку і таємницю. Але «безвірному Фомі», який сидить у кожному з нас, потрібні якщо й не докази, то хоча б якесь пояснення.

Ось що про це писав К. С. Льюїс у книжці «Чудеса» (Miracles, cc 223 – 225, Harper Collins 2001). «Апостольський Символ віри недвозначно стверджує, що Христос не мав фізичного батька, і він не був зачатий в результаті статевого акту. Конкретні деталі цього чуда (…) не є частиною християнського вчення. (…) Я можу зрозуміти людей, які повністю відкидають саму ідею чуда. Але як нам збагнути тих, хто вірить в інші чудеса, але про непорочне зачаття каже, що «ну, це вже занадто»? Чи означає це, що їхня «повага» до законів Природи, насправді, є регламентованою та обмеженою? Чи що в цьому чуді вони бачать наклеп на саму ідею статевого акту? (З таким самим успіхом можна уздріти в чуді про нагодування п’яти тисяч народу п’ятьма хлібами наклеп на пекарів.) Чи, може, статевий акт – це єдина свята річ, яка ще лишається незаплямленою у нашому грішному світі? Бо, насправді, це чудо є не менш і не більш приголомшливим, ніж усі інші.»

«Мабуть, найпростішу відповідь на ці питання можна знайти в одному із наших найдавніших анти-релігійних трактатів, де анонімний дотепник написав, що християни вірять у Бога, який «зчинив блуд із жінкою теслі-гебрея». Жартівник, скоріше за все, хотів трохи «випустити пару». Навряд чи, він мав на увазі ситуацію, у якій християнський Бог прибрав людську подобу, щоби вчинити перелюб зі смертною жінкою, як це робив Зевс. Але, якби треба було дати відповідь цьому жартуну, то вона була б такою: якщо ти вже називаєш чудесне зачаття божественним перелюбом, тоді зачаття кожної дитини несе на собі ознаки такого перелюбу, і це стосується не лише людей, але й тварин! Я зарані перепрошую, якщо такий вираз образить когось із моїх побожних читачів, але я не знаю, як іще можна висловити цю думку.»

«Як це нормально відбувається із покоління в покоління? Чи виконує при цьому батько якусь специфічну творчу функцію? Ні. Йдеться про зустріч однієї мікроскопічної частинки матерії, яка походить з його тіла, з мікроскопічною частинкою жіночого тіла. І в момент цієї зустрічі відбувається відтворення безлічі рис – кольору батьківського волосся, форми нижньої губи діда матері, не кажучи вже про всю анатомію, включно з кістками, м’язами, сухожиллями, нервовою системою, печінкою, серцем, і усіма формами долюдських організмів та їх еволюції, яку в материнській утробі проходить кожен ембріон. Усередині кожного сперматозоїда зберігається вся попередня історія всесвіту і значна частина його майбутнього. Вага або ж залучена до цього енергія і є тією рушійною силою, яка стоїть за цією подією. (…) Якщо ми віримо в те, що Бог створив Природу, значить ця рушійна сила походить від Нього. Людина-батько є лише знаряддям, носієм (нерідко – проти своєї волі), останньою ланкою із довжелезного ланцюга носіїв, ланцюга, який тягнеться геть за межі його предків, у долюдську та доорганічну пустелю часу, туди, де народжувалася матерія. І Бог тримає цей ланцюг у своїй руці. Це і є той інструмент, за допомогою якого Він «нормальний шляхом» створює людей. Він стоїть за кожною Душею й за кожним Тілом, без Нього не завагітніє ні жінка, ані тварина. Але одного разу (…) Він відставив цей ланцюг (…), скинув зі своєї руки рукавичку Природи й своїм життєдайним пальцем торкнувся жінки напряму, оминаючи всі попередні епохи. Й на те, безумовно, була причина. Цього разу Він створив не просто людину, а Людину, яка мусила бути Ним Самим, нову Людину. На цьому перехресті божественного і людського Він розпочав Нове Творення всіх речей. І весь забруднений, стомлений всесвіт затремтів від такого впорскування нового життя; життя, яким воно має бути, нічим не засміченого, спонтанного, не обтяженого велелюдною і травматичною історією Природи. Мабуть, недоречно було б тут досліджувати релігійне значення цього чуда. (…) Але там, де йдеться про створення людської природи Христа, (…) непорочне зачаття є ще одним доказом того, що Бог є справжнім Господарем Природи. І в цьому випадку Він робить те саме, що й завжди, коли відбувається запліднення жінки.»

Але Марія Тараса Шевченка – це не мати Боголюдини, а українська селянка, безправна, стражденна й знедолена. Саме вона є для нього втіленням загально- людської моральності та християнських чеснот. Мабуть, не буде перебільшенням твердити, що поет був першим і, безумовно, найбільшим феміністом української літератури. «Тож не дивно, що найвищий дотеперішній здобуток людськості на полі моральнім, велику ідею любові ближнього, сю основну ідею християнства Шевченко вважав ділом жінки – Марії, Матері Ісусової» (Іван Франко).

До певної міри «Марія» – це варіація на євангельську тему, яка продовжує дивувати, бентежити й надихати митців уже два тисячоліття. Один із них, американський письменник Філіп Рот (1933 – 2018), в оповіданні «Навернення юдеїв у християнську віру» (Conversion of the Jews, 1959) описує тринадцятирічного хлопчика Оззі (Оскара) Фрідмана, який ходить до гебрейської школи. Його наставник, равин Біндер, не дуже полюбляє Оззі, бо той ставить забагато нестандартних питань. Наприклад: якщо євреї – богообраний народ, то чому тоді в американській Декларації незалежності написано, що всі люди створені рівними. Або: чому, про яку би подію не писали газети, його родичів завжди цікавить одне – скільки євреїв там згадується. Ну й, нарешті, справжнім каменем спотикання для Оззі та його вчителя стало питання про Діву Марію. Равин Біндер вчить своїх учнів, що Ісус це є конкретна історична постать, і що його батьком не міг бути Бог, тому що жінка може мати дитину лише в результаті статевого акту з чоловіком. На що Оззі запитав у равина: якщо Бог зміг створити небо і землю, разом з усіма тваринами й рибами за шість днів, а особливо – світло, отак взяв і створив, із нічого, то чому Він не міг дозволити жінці мати дитину й без статевого акту?

Равин Біндер уже двічі викликав мати Оззі й скаржився їй на сина. Але цього разу Оззі сперечався з равином відносно Марії, матері Ісуса. Коли Оззі сказав матері, що наступної середи равин знову викликає її на розмову, у тієї, нарешті, урвався терпець, і вона дала йому ляпаса. Вперше в житті. Оззі розплакався і не став нічого їсти. Його батько помер, і мати робила все, щоби її син ріс здоровим, чемним і освіченим хлопчиком.

У середу частина занять в синагозі була присвячена вільному обговоренню будь-яких тем. Равин Біндер намагався витягнути Оззі на відверту розмову, той опирався, равин весь час наполягав і, нарешті, домігся того, що Оззі запитав його: «Чому Бог не може зробити все, що йому заманеться?»

Обурений равин не встиг дати відповідь, як Оззі закричав:»Ви того не знаєте! Ви нічого не знаєте про Бога!»

Равин почав вимагати, щоб Оззі вибачився. Але, натомість, Оззі закричав ще голосніше: «Ви нічого …»

І тут равин Біндер замахнувся на Оззі. Мабуть, він хотів просто закрити йому рота, але Оззі ухилився, і рука равина потрапила йому в ніс, із якого одразу ж бризнула кров.

– Ах ти ж падло! – завищав Оззі і вибіг з аудиторії.

Равин Біндер не був ні диктатором, ні грубіяном. Він був високим, симпатичним тридцятирічним чоловіком, і до своєї роботи він ставився побожно і сумлінно. Коли Оззі вискочив у коридор і, не довго думаючи, побіг на горище, зачинив на скабу за собою двері та видряпався на дах, равин хотів зупинити його. Але Оззі виявився прудкішим за свого наставника. Поторгавши ручку, равин Біндер вибіг на вулицю, де вже стояли всі хлопці з його класу. Вони дивилися на Оззі й чекали, що той далі буде робити. Оззі й сам не чекав такого повороту. З такої висоти йому важко було розгледіти обличчя тих, хто стояв долі.

– Оскар Фрідман, – почув він голос равина, – негайно спускайся! Я рахую до трьох! Один!

Старий Яков Блотнік, штатний прибиральник синагоги, викликав пожежників, тому що саме вони, як він знав, у подібних ситуаціях рятують дурних котів, коли ті видряпуються на дерева. Пожежники напнули велику, міцно сплетену сітку, схожу на батут, і наказали Оззі стрибати вниз. Але він здійняв руки і почав, немов крилами, розмахувати ними. При цьому він бігав по краю даха взад і вперед, чим страшенно розлютив пожежників, які мусили рухатися слідом за ним.

Аж тут до юрби приєдналася його мати, яку саме на цей час викликав равин Біндер. Вона почала благати, щоб її син негайно припинив це і спускався. Те саме робив і равин, який навіть став на коліна. Але його однокласники, для яких це була забава, голосно вимагали, щоб він, навпаки, стрибнув. Невдовзі вся вулиця перед синагогою розділилася на два табори. Один горлав і виспівував «стрибай!», а другий трагічним речитативом благав його «не стрибай!».

Нарешті, Оззі оголосив: – Мамо! Стань на коліна, як равин, а ні – то я стрибну.

Вона так і зробила.

Далі Оззі наказав і своїм однокласникам зробити те саме. Ті послухалися. Коли вся вулиця стояла навколішки, Оззі запитав у равина, чи вірить він у Бога.

Той сказав, що так.

– А чи вірите ви, що Він може зробити що завгодно?

Трохи повагавшися, равин сказав, що так.

– А тепер скажіть мені, що ви вірите в те, що Бог може зробити дитину і без статевого акту.

– Бог, – сказав равин, – може зробити дитину і без статевого акту.

Так само він примусив і своїх однокласників повторити ці слова. Відтак він забаг, щоб вони сказали, що вірять в Ісуса Христа. І вони це сказали.

– Оззі, – підвищила голос його мати, – а тепер спускайся, ну?

– Мамо, як ти не бачиш? Не можна мене бити. Не можна! Мамо, не можна бити мене за Бога. Нікого не можна бити за Бога …

– Оззі, я благаю тебе, спускайся!

– Пообіцяй мені, що ти ніколи нікого не битимеш за Бога, пообіцяй!

Він звертався лише до своєї матері, але чомусь усі, хто стояв навколішки внизу, пообіцяли, що вони ніколи нікого не битимуть за Бога.

Запала мовчанка.

– Мамо, – оголосив хлопець із даху, – тепер я можу спускатися …

Так він і зробив, стрибнувши у центр розтягнутої внизу жовтої сітки, яка світилася в присмерку, мов величезний німб.

За збірку «Прощання з Колумбусом», у якій було надруковане це оповідання, Філіп Рот зазнав нищивної критики з боку американських єврейських організацій, і десятиліттями був змушений відбивати закиди в антисемітизмі. (Це звинувачення, яке переслідувало його все життя, він вважав абсурдним.)

Тарас Шевченко також відчув на собі гнів і щиру образу людей, які сприйняли «Марію», як «ложный путь». Приятель поета В. Тарновський (молодший) у своєму листі до «милого друга Тараса Григорьевича» писав про поему: «[это] ниже Вашего таланта», «умоляю Вас, сожгите Вашу рукопись». Крім того, у 1859 році деякі висловлення Шевченка на богословські теми, принаймні частково, стали причиною його останнього арешту. Зі спогадів сучасників та збережених документів («Тарас Шевченко. Документи і матеріали, 1814 – 1963. Державне видавництво політичної літератури УРСР, Київ, 1963, сс 85 – 93) можна відтворити цю пригоду.

Останні роки свого життя Шевченко мріяв про те, щоби, нарешті, одружитися, побудувати хату десь на горі над Дніпром і перебратися туди жити. Він навіть просив у Марії Максимович, дружини історика та етнографа Михайла Максимовича, знайти йому українку-наречену («оженіть, будьте ласкаві, а то так і пропаду бурлакою на чужині»). Шевченко перебував під постійним наглядом поліції, тому для подорожі додому («на пять месяцев для поправления здоровья и рисования этюдов с натуры») йому потрібен був паспорт. (Такого не було, здається, навіть за часів Радянського Союзу, де існували «закриті» міста.) А це передбачало зволікання, бюрократичну тяганину та повну непевність щодо результатів цієї справи. І лише завдяки листам і клопотанню графа Ф. Толстого поет таки отримав дозвіл на подорож в Україну. На щастя чи на біду, він не знав, що по всіх відповідних «інстанціях» (корпуси жандармів Київської, Чернігівською та Полтавської губерній) пішов наказ стежити за кожним його кроком і одразу ж сповіщати про це ІІІ відділ (таємну поліцію).

Опинившися на рідній землі, Шевченко, замість дотримуватися певного графіка чи маршруту, їздив де заманеться, відвідував давніх знайомих, побачився зі своєю ріднею та нікому ні про що не звітував. Поліція змогла натрапити на його слід випадково, коли він уже знайшов ґрунт між селом Пекарі та Каневом і домовлявся з власником цієї ділянки, місцевим поміщиком Парчевським, про купівлю землі, на якій він невдовзі збирався оселитися. 10 липня 1859 року Шевченко разом із поміщицьким управителем Вольським та офіційним землеміром почали обмір ґрунту. Закінчивши справу, Шевченко, «як і велить звичай», заходився всіх частувати. Аж тут на гору несподівано піднялися непрохані гості – «дворяне Козловский и Хилинский, варшавський житель Молендский и крестьянин Тимофей Садовый». На відміну від інших, Козловський був одягнений у фрак та білі рукавички. Недоречність такого вбрання дуже насмішила Шевченка, і він почав глузувати з Козловського. Той образився. Шевченко вибачився і запросив усіх «до столу». (Згідно з рапортом черкаського земського ісправника, «было распито две кварты».) «Ображений» Козловський, замість піти геть, почав розпитувати Шевченка про його релігійні погляди. (Ясно, що він опинився тут саме для того, щоб спровокувати Шевченка. А це не було аж таким важким завданням, зрештою, він мав справу з українським поетом, та ще й напідпитку.)

Земський ісправник, який склав рапорт про цю подію, пише, що «показывая Садовому оторванный тут же от липы лист, Шевченко спрашивал его по малороссийськи – «кто это дал?» И когда отвечал Садовый, что Бог, – то Шевченко отозвался: «дурак ты, веруеш в Бога», и также прибавил – «Бог, Саваоф, пусть он поцелует меня…» (указывая на заднее место), затем назвал Божию Матерь «покрыткою», выказывая свое верование в одного Иисуса Христа.» Після цього інциденту «разнеслись толки, будто Шевченко, кроме богохульства, говорил бывшим около него означенным лицам, что не нужно «ни царя, ни панов, ни попов».

Далі свідчення присутніх різняться. Садовий сказав, що Шевченко богохульствував, але проти уряду не висловлювався.

«Дворяне Витольд Вольський и Козловский, подтверждая богохульство», зазначають, що Шевченко «должен быть или сумасшедший, или полоумный». Вольський також додав, що Шевченко співав якихось пісень малоросійською мовою й зачитував якісь свої твори, з яких Вольський нічого не второпав.

Хлопчик, син Садового, каже, що він нічого не чув, бо кілька разів бігав по горілку.

Хилинський був лише на початку цієї сцени, тому нічого не зміг додати. А Молендський зізнався, що нічого не пам’ятає, бо весь час перебував у стані алкогольного сп’яніння.

А ось уривок із письмового пояснення самого Шевченка, зробленого 6 серпня в Києві під час допиту, здійсненого чиновником генерал-губернаторства Андреевським. «Во время завтрака г. Козловский завел со мною какой-то богословский разговор на польском языке; чтобы прекратить этот разговор, я ему сказал по-русски, что теологія без живого Бога не в состоянии создать даже этого липового листка, и при этом вырвал листок с липы и показал ему. Козловский замолчал, минут несколько спустя он обратился ко мне с вопросом на русском языке: как я думаю о матери Иисуса Христа. Подобный вопрос меня смутил и, не зная, как отвечать ему на него, я, в свою очередь, его спросил, что он думает о Пречистой Деве. Он так долго искал ответа, что я, не дождавшись его, в нетерпении сказал: перед матерью, родившею нам Спасителя, который пострадал и умер за нас на кресте, мы все должны, как истинные христиане, благоговеть, иначе, если бы она не родила Его, она была бы обыкновенная женщина.»

Київський генерал-губернатор князь Васильчіков, який особисто займався цією справою, у своєму листі до начальника ІІІ відділу В. А. Долгорукова написав, що «академик Тарас Шевченко, сочинявший возмутительные и в высшей степени дерзкие стихотворения» й, дійсно, «угощал водкою экономических служителей и вел с ними неуместный разговор». Одначе, судячи «из наблюдений над ним и из суждений его о разных предметах, предан безусловно вере предков своих, и в нем заметно даже врожденное, вовсе им не скрываемое, пренебрежение ко всему латинскому и польскому». (А «польська інтрига», як відомо, тоді найбільше турбувала київського генерал-губернатора.) Тому його висновок був дуже прихильним до Шевченка. «Я прихожу к заключению, что возведенное на него обвинение могло возникнуть по недоразумению лиц, с которыми он вел разговор, или быть может вызвано и неудовольствием, возбужденным к себе насмешкою над Козловским и резкими ответами на разговоры его о богословии.»

Як бачимо, хитрун Шевченко зміг зіграти на упередженості російського сановника стосовмо «папістів». Але подальшу долю поета добрий генерал бачив десь подалі від України. «К сему имею честь присовокупить, что если бы Шевченко пожелал поселиться в здешнем крае, то я полагал бы отклонить его намерение.» Тобто, за ті півтора роки, які йому лишилося жити, Шевченко, навіть якби він «все кинув і полинув додому», не зміг би більше побачити ні Дніпра, ні своїх близьких.

Поема «Марія» ніби приречена постійно викликати дискусії й непримиренні суперечки. Хоча б тому, що тут ідеться про релігійни догмати. Ну й мріяти про те, що її вивчатимуть у середній школі, теж не доводиться. Як ви поясните одну із таємниць буття дітям, які все знання про світ беруть з комп’ютерів? Наприклад, ось як представляє ідею цього твору Wikiwand, підрозділ української Вікіпедії: «засудження тоталітарного режиму, який нівечив і гнобив народ (Ірод); возвеличення Ісуса за його прагнення присвятити своє життя на благо народу».

Але, якщо бодай на мить розсунути всі суперечливості цього твору, туго затягнені життєві вузлики, гнів, біль, підліткове богоборство та й просто непорозуміння, з якими постійно мав справу Тарас Шевченко, і які тут усі на видноті, то що ми знайдемо під тим? Маленького хлопчика, батько якого, помираючи, не залишив йому нічого, бо «він не буде абияким чоловіком, з його буде або щось дуже добре, або велике ледащо». А до того, коли йому було дев’ять років, померла його мати, і пам’ять про неї (так само, як і рану від цієї втрати) він пронесе крізь усе своє життя. Більше того, він наділить материнськими рисами свою країну, він оголосить її святою та вічно стражденною, і ми йому повіримо. (Хоча така самоканонізація з його легкої, поетичної руки час від часу блокуватиме нашу здатність до раціоналізації проблем, які на нас постійно сунуть.) А ще з нами завжди буде вступ до його «Марії». За інтенсивністю й щирістю висловленого тут почуття ця частина поеми стає в один ряд із Давидовими псальмами та «Книгою скорботних пісень» вірменського поета-містика Григора Нарекаці. Тим більше, що просить він навіть не за спасіння своєї душі, а за «отих окрадених, сліпих невольників». Тобто, за всіх нас.
Все упованіє моє
На тебе, мій пресвітний раю,
На милосердіє твоє,
На тебе, мати, возлагаю.
Святая сила всіх святих!
Пренепорочна, благая!
Молюся, плачу і ридаю:
Воззри, пречистая на їх,
Отих окрадених, сліпих
Невольників. Подай їм силу
Твойого мученика сина,
Щоб хрест-кайдани понесли
До самого, самого краю.
Достойно пєтая! благаю!
Царице неба і землі!
Вонми їх стону і пошли
Благий конець, о всеблагая!
А я, незлобний, воспою,
Як процвітуть убогі села,
Псалом і тихим і веселим
Святую доленьку твою.
А нині плач, і скорбь, і сльози
Душі убогої – убогій
Остатню лепту подаю.