Ілларіон Павлюк: «Для мене жанр — інструмент»

Ілларіон Павлюк — український журналіст, продюсер, автор та сценарист документальних фільмів і письменник — написав книжки «Білий попіл» і «Танець недоумка». Друга книжка була в короткому списку «Книжки року ВВС 2019». ЛітАкцент поговорив із Ілларіоном Павлюком про особливості творчого методу, ставлення до відзнак та відповідальність перед читачем.

— Ви прийшли в літератури зі сфери журналістики та кіно. Чому вам захотілося спробувати нове й випробовувати себе в ролі письменника?
— Книжка для мене — дуже цікавий спосіб донесення думок, який не має тих обмежень, що в кіно, і дає змогу вільніше створювати світи, робити все що завгодно. Це для мене творчість у чистому вигляді.

— Книжки зараз переживають не найкращий час, у них менша аудиторія, ніж у кіно, телебачення чи інтернету. Ви як журналіст могли б охопити значно більше людей, якби викладали в інтернет есе чи вели блоґ. Адже це також спосіб донесення думок.
— Ви можете собі уявити «Танець недоумка» у вигляді блоґу?

— Так.
— А я — ні. Ні як вести такий блог, ні хто за ним слідкуватиме. Люди не читатимуть усе підряд і до кінця — відповідно, я не досягну мети. Книжка — це книжка, її не можна замінити фільмом чи блоґом. Інколи навіть не можна замінити документальним фільмом на цю саму тему.

— Давайте трохи поговоримо про жанри. Ваша перша книжка жанрова — історичний детектив, але вона також трилер. Другу заявлено як фантастику, але ж насправді це також трилер?
— Так. За жанровою ознакою це насамперед трилер. До того ж і «Танець недоумка», і «Білий попіл» — це психологічний трилер. Прихильники фантастики багато писали, що «Танець недоумка» — не фантастика. Це тому, що для мене фантастика — декорація. І я легко можу собі уявити, як весь цей сюжет, із цією ж ідеєю, перекладаю на сучасні декорації — й усе відбувається сьогодні.

Насамперед я думаю, про що хочу розповісти людям. Чи хочу розповісти про життя в уявному майбутньому? Адже є безліч способів зробити це. Фантастика цікава тим, що дає змогу гіперболізувати ідею. Можна створити світ, у якому буквально оживатимуть страхи, й помістити туди свого героя. Але ж справжньою метою не є створити всесвіт і сказати: «Уявіть, який він може бути». Саме тому в «Танці недоумка» немає системного вимальовування побуту. Там є, наприклад, летюча табуретка, розумний дім, який можна ввімкнути-вимкнути, але це лише для того, щоб людина повірила в переліт до іншої галактики. Усе у книжці створено для того, щоб хтось опинився в обставинах буквального оживання своїх страхів і побачив їх упритул. Головним завданням було створити метафору зустрічі героя із самим собою. Тому для мене жанр — це інструмент. «Танець недоумка» — це психологічний триллер, бо я люблю копирсатися в тому, що приводить людей до певних вчинків. А вся історія з фантастикою, вона така… побіжна.

Читайте також: Альона Сіліна. Химери навколо нас (рецензія на книжку «Танець недоумка») 

«Пісні Гіперіона» Д. Сіммонса, наприклад, також фантастика, але мені було важко це читати. Спочатку цикл дуже захоплює, але потім я зрозумів, що просто не є аудиторією книжки, бо сам себе постійно запитував: чому я читаю про вигадані пригоди у вигаданому світі? Для мене як для читача важлива така відповідь: «Бо насправді йдеться про реальний вибір, який я можу сьогодні робити, а вигадані обставини у книжці лише для того, щоб я саме там себе уявляв». Роберт Шеклі та його світи мені значно ближчі в цьому сенсі. Там усе просто: клац — і з’явилася машина, яка виконує бажання. Чому і звідки з’явилася? Ви цього не знайдете, але прочитаєте про людину, яка раптом отримує неймовірні можливості, як вона ними розпоряджається й до чого це призводить.

Тому я створив «Танець недоумка», отримав критику від поціновувачів фантастичного сегменту, і багато схвальних відгуків, що починалися словами: «Ніколи не читав фантастику і думав, що не люблю її…». Чи я стрибаю з жанру історичного детектива в фантастику? Не стрибаю. Обидві книжки — трилер. Зараз я пишу новий психологічний трилер, і він знову із зовсім іншими декораціями: сучасна Україна, маленьке містечко. У цій книжці головне те саме, що й у попередніх: чому люди роблять певні вчинки.

— То жанр — це лише інструмент і ви себе не вважаєте жанровим письменником?
— Я виключно жанровий письменник у тому сенсі, що використовую певні жанри як інструмент розмови з читачем, як спосіб захоплення його уваги. Книжки мають бути «page-turner», щоб люди, просто отримуючи задоволення, раптом, як я сподіваюся, почули глибшу думку: чи може бути, що ми боїмося не чогось реального, а власних страхів? Як інструмент для цього я використовую жанрову літературу. Ось тобі, читачу, детективний трилер ХІХ століття, ось наукова фантастика, ось містичний трилер — власне, третя книга, яку зараз пишу. Це все — жанрова література. Всі свої історії мені цікаво загортати в неї, як дітям загортають у казки важливі повідомлення.

— Такий підхід збільшує вашу читацьку аудиторію?
— Так, цей підхід, мабуть, я виніс із телебачення. Рейтинги важливі, але значно важливіше доносити глибокі думки до людей, які про це не просять, і з самого початку не є аудиторією, що таких думок потребує. Важливо, коли людина хоче розважитися, почитати якийсь зомбі-горор — і раптом знаходить там щось цінне. Я за це дуже поважаю Стівена Кінга, якого багато хто називає несерйозним письменником. Звісно, його «Містер Мерседес» — дуже простий роман, але є також «Острів Дума» — неймовірно глибока річ. Він доносить серйозні думки легко і з мільйонними тиражами. Це круто. І це ефективно.

— Ви вчитеся у Стівена Кінга?
— Так, можна й так сказати. Він про це не знає, але я у нього вчуся (сміється).

Читайте також: Наталія Петринська. Хто вбив Соломію Засуху? (Рецензія на книжку «Білий попіл»)

— Звісно, кожному ремеслу треба вчитися. Ви можете назвати своїх «вчителів» у літературі, крім Стівена Кінга?
— Курт Воннеґут — ніколи не намагався наслідувати його стиль, але він мене дуже вразив. На «Танець недоумка» надихнув Гаррі Гаррісон. Спогади про те, як я ним захоплювався в дитинстві, і бажання створити щось схоже на те, що сильно надихало, були однією з мотивацій сісти й писати. Насправді я намагаюся постійно знаходити для себе щось нове й дуже люблю аналізувати драматургію. Зараз читаю «Американські боги» Ніла Ґеймана. З погляду тексту — це дуже проста література, дуже просте письмо. Інколи навіть дратує, що автор може пожалкувати у якійсь ключовій події слова «раптом», не те що виділити щось в окремий абзац. Тому читачеві не завжди зрозуміло, що ж трапилося, доводиться перечитувати. Але драматургія, яка дає змогу двома абзацами окреслити стан героя, його надії, те, чим він живе, і потім усе це третім абзацом зруйнувати — це така майстерність, що коли я тільки почав читати книжку, то одразу подумав про початок своєї, яку власне й пишу. Почав іще раз аналізувати й досі думаю про ці способи втримати читача.

— Власне, про читача. Герой вашої другої книжки постійно дратує. Тільки наприкінці розповіді у ньому можна побачити зміни, дуже несподівані й сильні.
— Дякую, я дуже хотів, щоб він дратував. Це слідування тенденціям, які мені дуже подобаються в сучасній культурі, особливо в серіалах. Світ остаточно відмовився від Діка Трейсі й натомість перейшов до вчителя хімії із «Пуститися берега». Те, як цей персонаж змінюється й переживає труднощі, його прості та зрозумілі слабкості, дають змогу дуже легко уявити себе у схожих подіях. Саме тому герой моєї книжки всього боїться — це дає змогу кожному читачеві подумати, у чому можна бути сильнішим, а також нікому про це не сказати, але побачити схожість із героєм.

Герой який дратує, але читач усе одно не кидає читати книжку про його пригоди — це чудово, хоч і небезпечно. Я боявся з цим загратися, перебільшити, але, здається, мені все вдалося.

— Обидві ваші книжки: і «Білий попіл», і «Танець недоумка», потрапили в довгі списки престижних премій, друга увійшла до короткого списку премії «Книга року ВВС». Для вас це було несподіванкою? Коли ви працювали над книжками, чи думали про можливість номінацій?
— Коли я тільки задумувався «Білий попіл», то не думав, що це буде книжка. Я намагався написати сценарій, і він був невдалим, тому я не вірив, що цей текст можна буде видати. Проте коли закінчував роботу над «Танцем недоумка», то після успіху «Білого попелу» взагалі перебував у фрустрації й думав, що мені зараз скажуть: «Вибач, ми не будемо цього друкувати». Тому про нагороди й номінації точно не думав.

— А яких показників успіху хотіли досягти?
— По-перше, я доволі прискіпливий до своїх текстів, до того, як звучать діалоги, чи є драматургічний малюнок — тому я сам собі постійно піднімаю планку. Я дуже хочу, щоб читачі сприйняли мої книжки, тому продажі мені важливіші за премії. Я так звик міряти — кількістю людей, які прочитали, бо продажі — це і є читацька прихильність, натомість премії — прихильність критиків і фахівців.

А по-друге… коли я вчився стріляти, у мене був дуже фаховий інструктор, який казав: якщо ти думаєш про те, як влучити, ти не влучиш. Думай про те, як натискаєш на спусковий гачок, як впирається приклад у плече, і отримуй від цього задоволення — тоді ти влучиш.

Треба насолоджуватися процесом, а не мріяти про лаври, які від того отримаєш. Це запорука якісної роботи. Коли мені дуже подобається писати, це означає, що все вдається. Коли не подобається й не пишеться — можливо, я змушую зробити героя те, чого насправді він не зробив би. Так, я вигадав цього героя, але він не влазить у сюжет, він має поводитися інакше. Я цього ще не розумію, а підсвідомість уже мені підказує — тому твір і не пишеться.

Я за те, що якщо можеш не писати — не пиши. Сам скільки міг, стільки не писав (сміється). А коли почав, то точно не сподівався на премії. Хоча дуже хвилювався на врученні премії «Книга року ВВС» і почув багато хороших слів.

— Мало хто з письменників відверто зізнається, що продажі важливіші для нього за премії.
— Бо тиражі важливіші за фестивальну історію. Я як продюсер розумію, що це працює саме так.

«Я написав геніальну книжку, яка змінить світ!», — може сказати письменник. Але якщо її прочитали кілька людей, вона не змінить світ. Тиражі мають бути значними, для того і придумали друкування. У січні додрукували другий наклад «Танцю недоумка». Стівен Кінг говорить про те, як тиражі підтримують і маленькі книгарні, і бібліотеки, і всю галузь. Це дуже простий підхід. Бізнес — це не бажання нахапати грошей, бізнес — це просування ідей, послуг, товарів, будь-чого. І готовність людини заплатити за книжку свідчить, з одного боку, що ти створив щось вартісне, а з іншого — про відповідальність перед цією людиною. Людині має бути цікаво і зрозуміло те, що вона прочитала. Читач не має бути обдуреним.

— Повернемося до вашої книжки. Розкажіть, як ви консультувалися з приводу «науковості» фактажу у книжці, щоб не обдурювати читача.
— Дуже багато чого заважало у процесі роботи. Я не можу написати іронічно: «Ось реактивний пістолет», бо мушу уявляти як все описане працює. Тому я прочитав книгу японського фізика-популяризатора Мічіо Кайку «Фізика неможливого» — це просто скарб для письменника-фантаста. Намагався знаходити назви, матеріали, які можуть існувати і ще не заяложені в світовій фантастичній літературі, шукав для себе якихось відповідей, щоб усі описані у книжці винаходи були в межах теоретично можливих.

Потім довго мучився з тим, як усе це змалювати. Опис гвинтівки «Шива» спочатку займав цілу сторінку. Я розумів, що ніхто цього не читатиме, треба максимум п’ять речень для створення атмосфери, щоб цей світ став яскравішим і було враження, що в ньому живуть люди, які добре знаються на тому, про що говорять.

Що стосується біології, то тут я довго думав, із ким консультуватися. У мене є товариш, журналіст і радіоведучий, але біолог за освітою, наука залишилась його хобі. Я дав йому перший варіант рукопису, розповів ідею, розпитав, що ще це може бути, щоб стало так, як мені треба. Він дуже багато допоміг і навіть намалював екосистему, у якій можуть жити описані у книжці організми. Коли читаєш твір, у якому оживають страхи, має бути зрозуміло, як усе відбувається. Головний герой книжки — біолог, тому він має знати, про що говорить, а інопланетний світ мусить бути для нього відкритим із погляду біології. До того ж це певна данина батькові, також біологу, який привчив мене читати.

Читайте також: Як тобі таке, Ілоне Маск? (Рецензія на книжку «Танець недоумка»)

— Але одна з головних претензій до вашої книжки така: «Хотілося більше описів біологічного світу».
— У такому разі це була би зовсім інша книга, і я втратив би всіх тих, хто хотів історію про страхи, а натомість отримав би тих, хто хоче поговорити про білки, ДНК і роль грибів в екології. Тому, навпаки, викидалися і фрагменти, і цілі сторінки, що не впливали на розуміння вибору героя.

Мій головний персонаж Гілель — напівзруйнована особистість, він був таким іще задовго до своєї хвороби. Гілель може жити в Києві чи Бердичеві, у нього може бути будь-яка хвороба або він може боятися захворіти. Головне, як ця людина пройде певний шлях. Як він буде приймати рішення, якщо має дитину? У супергероїв зазвичай немає дітей. Мені хотілося всім цим Гілеля навантажити. Його трансформації від хлопчика, який із дитинства ні у що не вірить, до чоловіка, здатного вистрелити собі в голову, вірячи у відродження, потребують певних подій.

Рівно стільки світу, скільки треба, щоб показати цей шлях, я й змалював, пам’ятаючи про єдине правило: «Don’t be boring». Це правило я почув на одному семінарі зі сценарної майстерності у відомого сценариста Ларрі Каплоу. І для того, щоб не було нудно, ми не просто дізнаємося про чорний пилок, а спостерігаємо підпільні гладіаторські бої, потрапляємо в інопланетне місто, про яке можна було дізнатися простіше чи обійтися взагалі без нього, і так далі. Ось і все — два принципи. Я мушу переказати цю історію, цей шлях так, щоб було цікаво, тому з усіх можливих варіантів намагаюся обирати найменш нудний.

— Чи доводилося вам чути, що ваші книжки більш орієнтовані на візуальне сприйняття? Що вони схожі на сценарії? Текст насичений подіями, все відбувається дуже швидко, якоїсь миті лише флешбеки дають читачеві можливість перепочити.
— Сценарії дуже відрізняються від книжок. У сценаріях лише пишуть примітку «натура», один персонаж підходить до іншого, видає репліку, а все інше, всю атмосферу, створює режисер. Я чую, що вони схожі на фільми, але чом би й ні? Водночас не чув, щоб це комусь заважало. Навпаки, кажуть, так теж цікаво — читати книжку з дещо іншим сприйняттям. Не можу сказати, що роблю це спеціально, і навіть не можу сказати, як саме це роблю.

— У вашій книжці доволі багато сцен, що викликають асоціації з відомими образами зі світу фантастичного кіно. Наприклад, класична сцена втечі на ліфті, коли дверцята намагаються розкрити двома лезами. Це навмисні відсилки чи просто так склалося?
— Точно не відсилки, відсилкою це було б, якби я хотів, щоб ви збагнули, що це саме «Термінатор ІІ», а не «Чужий ІІІ».

Є підвал, із якого герой має вибратися. Є розуміння, що він не може піти з цієї сцени просто так. До того все було дуже довго: дитинство, ніч, Чорне море, цокотіння лапок — і треба дуже швидко перейти до моменту його зустрічі із самим собою. Найкраще цей відрізок пробігти або пройти з ним на другий поверх, де має щось статися, пішки. Тому мені знадобився цей ліфт і монстри.

Чи це шаблонно… Я, власне, й не намагаюся винайти щось нове. Це виправдано і працює на атмосферу, не змусить закрити книжку і сказати: «Та ну, я вже бачив такий ліфт». Ба більше, я бачив стільки фантастичних фільмів і прочитав стільки фантастичних книжок, що набагато легше сказати, що в мене нове, ніж намагатися вгадати, чи хтось такого часом іще не робив (сміється).

Власне, планета Іш-Чель — це «Світ смерті» Гаррі Гаррісона. Тільки в Гаррісона її треба полюбити, а тут подивитися в очі своїм страхам. А є ще класичне оповідання Роберта Шеклі «Привид-5», коли герой опиняється в оточенні монстрі зі своїх дитячих снів, проти яких допомагає не зброя, а водяний пістолет, бо герой у дитинстві вірив, що саме цей пістолет захищає від потвор. Шекспір вдало написав про кохання, та це не означає, що треба на темі кохання поставити крапку й більше до неї не повертатися.

Тому я дуже спокійно ставлюся до порівнянь, навіть чудово, коли порівнюють із бестселерами. Одна з критичних рецензій на «Танець недоумка» починалася словами: «Я прочитала цю книжку за одну ніч і вона мені не сподобалась» (сміється). Якщо людина прочитала книжку за одну ніч попри те, що багато речей в книжці їй не сподобалися, вважаю це за справжню перемогу.

Мій третій роман зумисне складається з великодніх яєць, це необхідно для сюжету. Там спеціально кожна друга назва розділів, а також половина імен відсилають до персонажів інших книжок і фільмів, на це є натяки. Я не намагаюся бути унікальним, а лише хочу, щоб написане комусь сподобалось. І доки цих людей багато, це круто.

— Віші діти читають ваші книжки?
— Так, старший син читає. Молодшому важко, але цікавиться, а дівчата ще не доросли.

— А щось підказують?
— Дуже хочуть! Кажуть: «Чому ти з мамою радишся, а зі мною — ні?». Я відповідаю, що мені потрібен досвід, людина, яка вже прожила певне життя. Тому вони все чекають, коли я почну писати дитячу книжку, щоб стати головними консультантами.

Розмовляла Альона Сіліна