Хіба самому написать
Таки посланіє до себе
Та все дочиста розказать,
Усе що треба, що й не треба.
А то не діждешся його,
Того посланія святого.
Святої правди ні од кого.
Та й ждать не маю од кого.
Бо вже б здавалося, пора.
Цей вірш 1849 року було написано в Кос-Аралі, коли рядовий Шевченко був штатним художником при експедиції капітана О. І. Бутакова, який уперше проводив картографічне дослідження Аральського моря. З травня 1848 по листопад 1849 року поет не одержав жодного листа (частково – внаслідок непорозуміння з його другом Ф. М. Лазаревським, через якого тоді йшла уся його кореспонденція), отже розпачливу реакцію поета легко зрозуміти. «Обо мне никто не знал, – вже з Оренбурга у листопаді 1849 року писав Т. Шевченко до княгині В. М. Рєпніної, – где я прожил эти полтора года, я ни с кем не переписывался, потому что не было возможности, почта ежели и ходит через степь, то два раза в год. А мне всегда в это время не случалось бывать в укреплении».
За весь період заслання збереглося понад сімдесят листів поета до його приятелів і благодійників. (Біографи зазначають, що в 1850 році під загрозою арешту він був змушений спалити значну частину адресованих йому листів.) І можна не сумніватися, що саме завдяки «посланням» з України від А. І. Лизогуба, В. М. Рєпніної, М. М. Лазаревського, А. О. Козачковського та кількох інших нових та старих друзів, Шевченко зміг витримати тяжкі умови солдатчини й не занедбати свій талант поета й митця. Саме вони регулярно надсилали йому гроші, пензлі, фарби, папір для малювання, інше малярське знаряддя та книжки. Однак повна мовчанка десятків інших приятелів та колег не могла не засмучувати поета.
Із його листів ясно, що попервах, окрім Біблії, він зовсім не мав книжок. Та й увесь побут прикордонних військових укріплень, у яких протягом десятиліття він жив, теж не передбачав, що солдати щось читатимуть (деякі з них були неписьменні). Тому Шевченко буквально в кожному листі до друзів благав їх надіслати йому якусь літературу
Серед його замовлень – «Одіссея» в перекладі В. Жуковського; п’єси Шекспіра у перекладі Кетчера; книжка Фоми Кемпейського «О подражании Христу»; «Мертві душі» та «Выбранные места из переписки с друзьями» Гоголя; літописи Кониського та Величка; кілька томів «Отечественных записок»; «Русская история» Устрялова; вірші Кольцова, Пушкіна, Лермонтова та видання О. Бодянського «Чтения московского общества истории и древностей российских». Й цікаво, що все це він одержав і на кінець свого «строку» вже мав цілу бібліотеку!
Період аральської експедиції, при якій Шевченко був штатним художником, а отже й міг, не криючися, писати й малювати, вважається чи не найвільнішим періодом з усього його заслання. Втім, для поета це було виснажливе фізичне і моральне випробування.
Так, він ходив у цивільному, не носив на собі ні ранця, ні рушниці, спав в «офіцерській» каюті. Йому навіть, на відміну від солдатів, дозволялося запустити бороду. Але тисячокілометровий піший перехід пустелею з Орської фортеці у бік Аральського моря почався з того, що Шевченко від спеки зомлів і впав. (Транспорт складався з 2500 возів, на які повантажили розібрану морську шхуну «Константін», 3500 верблюдів, двохсот піхотинців, двох сотен уральських козаків, чотирьохсот кінних башкирів і цілого відділу артилерії. Очевидно, що військове керівництво не покладалося на лояльність «тубільців».) Умови праці під час самої експедиції були дуже важкими. Від спеки заготовлені ще в Оренбурзі харчі поцвіли й зіпсувалися. Часто штормило, і через недослідженість акваторії шхуна то билася об підводне каміння, то сідала на мілину. Їм постійно бракувало прісної води, і людям доводилося пити солону, з моря, тому всі учасники експедиції постійно потерпали від шлункових розладнань. А взимку, коли частина Аралу замерзала, Шевченко з геологом Томашем Вернером перебирався в укріплення Раїм, яке «по самі дахи» було завалено снігом. Усе це підірвало його здоров’я. Він не по літах постарів і повернувся із заслання хворою людиною. Йому лишалося жити чотири роки.
За вісімнадцять місяців експедиції Шевченко намалював понад двохсот акварелей, малюнків, ескізів і написав сімдесят віршів. Якби свого часу Тарас Шевченко склав із них збірку «Кос-Арал», то вже на підставі цієї збірки можна було би казати про зрілість української літератури як про доведений факт.
Але проблема в тому, що література – це не лише геніальні твори. Література – це складний організм, який тягнеться від автора до читача, й для нормальної життєдіяльності цієї «істоти» потрібні не лише талановиті автори та їхні вдячні читачі, але й надійна інфраструктура: видавці, редактори, книгарні, бібліотеки, літературна критика, журнали, реклама, літературні вечори та інші публічні заходи розповсюдження книжкової продукції, меценати, конкурси, літературні премії, фестивалі, не кажучи про літагентів та газетні плітки про авторів, які досягли статусу «зірок». І, передовсім, потрібна україномовна школа – початкова, середня, вища, – бо без неї українська література приречена на маргіналізацію і непозбувну вторинність. Одне слово, потрібна власна держава, яка б розуміла значення культури і мови для свого існування. Хоча б тому, що інакше така держава не виживе.
У листі до фольклориста О. М. Бодянського (1850 р.) Шевченко писав: «Перейшов я пішки двічі всю киргизькую степ аж до Аральського моря – плавав по ньому два літа, Господи, яке погане! Аж бридко згадувать! Не те, що розказувать добрим людям.» Але ці «добрі люди» – його колеги по перу, колишні ентузіасти та однодумці – не поспішали торкатися людини, котрій було «височайше» заборонено займатися творчістю. А для митця обмін творчими ідеями – це як повітря. Він не може існувати в задусі. І саме про це далі йдеться у вірші «Хіба самому написать».
Либонь уже десяте літо,
Як людям дав я «Кобзаря».
А їм неначе рот зашито,
Ніхто й не гавкне, не лайне,
Неначе й не було мене.
Не похвали собі, громадо! –
Без неї, може, обійдусь, –
А ради жду собі, поради! –
Та, мабуть, в яму перейду
Із москалів, а не діждусь!
Очевидно, що Шевченко не міг розраховувати на те, що російська «столична» (бо іншої, української, – не було) критика буде рецензувати твори «державного злочинця». І він на це й не розраховував. Йому достатньо було почути відгук розумного, освіченого читача.
Мені було аж серце мліло, –
Мій Боже милий! як хотілось,
Щоб хто-небудь мені сказав
Хоч слово мудре, щоб я знав,
Для кого я пишу? для чого?
За що я Вкраїну люблю?
Чи варта вона огня святого?..
Бо хоч зостаріють затого,
А ще не знаю, що роблю.
Пишу собі, щоб не міняти
Часа святого так на так.
«Для кого я пишу? Для чого?» Мабуть, не буде перебільшенням сказати, що цими питаннями переймався (і надалі переймається!) кожен український письменник. На жаль, коли вільна творчість перетворюється на патріотичний «песій обов’язок» (слова Івана Франка), то такий стан є нормою.
У 1830-х – 1840-х роках, коли Шевченко видав свого «Чигиринського кобзаря» і «Гайдамаків», його потенційним читачем була, переважно, дрібна українська шляхта – урядовці, дворяни, священники. Як писав у 1923 році Микола Зеров («Українське письменство». Київ, «Основи», 2003), «Ця провінційна публіка живе духовною справою переважно російської літератури, але не задовольняється нею цілком, для повного вдоволення естетичного переходить на «неочищеный слог», народну говірку, таку природну і мальовничу в її устах і під її пером. Анекдот із народного життя, п’єса з сільського побуту, романс, українською мовою складений, ефектна приказка, історичний спогад становлять живу естетичну потребу цієї громади, один із аксесуарів її побуту, оздобу коротких провінційних сезонів, що припадають на ярмаркові тижні та на час дворянських зборів, розвагу хутірських з’їздів, храмових та іменинних свят.» Їм була притаманна «мішанина монархічних настроїв та української патріотики, симпатій до козаччини, двомовність.» Свій опис малоросійського дворянина М. Зеров кінчає словами «між москалями на балах денді, а вдома – запорожець в чоботах та шароварах, … в гостях – устриця та трюфеля, а вдома – чабак та вареники.»
Валуєвський указ 1863 року та постійні утиски з боку російського самодержавства, котре довкола скасування кріпацтва усвідомило, яку загрозу несе для нього українство, майже досягли своєї мети. Для остаточної перемоги їм трохи не вистачило рішучості й часу. Але вони домоглися того, що література, головний носій української ідеї, яка в інших країнах була надзвичайно впливовим елементом суспільного життя, була у нас зведена до рівня хобі, розваги «для хатнього вжитку»
У 1905 році громадський і політичний діяч Сергій Єфремов так пояснював для російської публіки стан українського письменства: «Русский писатель все-таки может в большинстве случаев высказать, хотя бы эзоповским языком, то, что он находит нужным и полезным в данное время – для украинского же эта возможность всецело относится к области сладких, но бесплодных мечтаний; русский писатель имеет свою аудиторию, своих читателей, которые иногда с нетерпением ожидают всякого произведения любимого писателя; для украинского же состав читателей замыкается тесным кругом членов собственной семьи (…) или, в лучшем случае, расплывается до полной потери всяких определенных очертаний. Русский писатель, благоря тому, что труд его оплачивается, может быть только писателем (…), украинский же прежде всего должен быть учителем, врачом, чиновником, корректором, и только остаток своих сил и времени может отдавать лутературе» (Єфремов С. О. Літературно-критичні статті. Київ, «Дніпро», 1993).
Можна, звичайно, винуватити у цьому самодержавство, комуністичну владу та «зденаціоналізоване населення», але не можна заплющувати очі й на те, що за двісті двадцять років свого існування нова українська література не спромоглася створити і виховати читача, який матеріально та морально її підтримував би. Звідси й парадокс – Україна має надзвичайно масний прошарок освічених читачів, але українська література так і не стала їхньою «культурною домівкою», тобто джерелом для задоволення їхніх духовних та естетичних потреб. І всі спроби знайти «винуватця» є гонитвою за своїм хвостом. То, може, варто припинити їх? І, натомість, просто робити те, до чого «лежить душа»?
Тарас Шевченко ніколи не мав із цим проблем. Його душа, вразлива і розторигана, немов «вільний козак на вороному коні» завжди трималася за свою «широку Україну». В його випадку це означало продовжувати писати вірші. За будь-яких обставин, чим би йому це не загрожувало. (Так само і Д. Шостаковичу приписують слова про те, що, навіть якби йому відрубали руки, він би продовжував писати музику, тримаючи перо в зубах).
Та іноді старий козак
Верзеться грішному, усатий,
З своєю волею мені
На чорнім вороні-коні!
А більш нічого я не знаю,
Хоч я за це і пропадаю
Тепер в далекій стороні.
Чи доля так оце зробила?
Чи мати Богу не молилась,
Як понесла мене? Що я
Неначе лютає змія
Розтоптана в степу здихає,
Захода сонця дожидає.
Отак-то я тепер терплю
Та смерть із степу виглядаю,
А за що, їй-богу, не знаю!
А все-таки її люблю,
Мою Україну широку,
Хоч я по їй і одинокий,
(Бо, бачте, пари не знайшов)
Аж до погибелі дійшов.
Кожен митець прагне повноцінного спілкування зі своїми «братами й сестрами по перу». Бути частиною живого, природного плину – це, мабуть, головна ознака здоров’я будь-якої літератури. Тож не дивно, що Шевченко, усвідомивши себе частиною українського письменства, почувається ніби безрідний сирота, який, нарешті, знайшов своїх справжніх батьків. Вже у третьому вірші «Кобзаря» («На вічну пам’ять Котляревському», 1838) він закликає засновника нової української літератури «прийняти» і «привітати» його «немудру», але «щиру мову». Іншими словами, двадцятичотирирічний студент Академії мистецтв, відкинувши хибну скромність, оголошує себе спадкоємцем корифея! І в цьому немає ні зарозумілості, ні зухвальства. Він просто стверджує той факт, що на зміну бурлеску і водевілю прийшла справжня поезія.
Найбільшим тогочасним українським прозаїком був Г. Квітка-Основ’яненко (1778 – 1843), який дуже схвально поставився до перших надрукованих віршів Шевченка, і вони навіть листувалися. У вірші «До Основ’яненка» (1839) молодий поет у стилі козацького фольклору називає свого попередника «батьком» і «моїм голубом» і закликає його «співати про Січ, про могили, коли яку насипали, кого положили, про старину, про те диво, що було, минуло». Хоча Квітка ніколи не писав історичних романів і був не самостійником, а монархістом. У тому ж вірші поет, як і личить козакові-хитруну, трохи поприбіднявшися, («поборовся б і я, може, якби малось сили; заспівав би – був голосок, та позички з’їли»), підмаслює «дідуся» («а ти, батьку, як сам добре знаєш; тебе люди поважають», бо «добрий голос маєш») і, фактично, закликає Квітку стати співцем козацької України («утни, батьку, щоб нехотя на ввесь світ почули, що діялось в Україні»). Хтось може пояснити таку фамільярність «сирітською» довірливістю чи «запамороченням від успіхів» (з кріпаків – в улюблені учні найбільш проханого художника імперії), або наївною вірою в те, що усі українські письменники – це ніби родичі-кревняки. (У 1841 році в листі до Г. Квітки-Основ’яненка Шевченко пише: «Тілько й рідні, що ви (о)дні… Не цурайтеся ж, любіть мене так, як я вас люблю, не бачивши вас зроду. Вас не бачив, а вашу душу, ваше серце так бачу, як, може, ніхто на всім світі. Ваша «Маруся» так мені вас розказала, що я вас навиліт знаю.») Мабуть, має сенс кожне із цих пояснень, але безперечним є те, що Шевченко із перших кроків був свідомий своєї поетичної місії.
За ті роки, що поет був на засланні, українська література ніби поринула у летаргійний сон. Оригінальні твори, які вряди-годи з’являлися у різних етнографічних збірках, були досить сумнівної якості. Коли у 1855 році приятель поета Броніслав Залеський надіслав йому одну з таких «новинок», книжку «Ландыши Киевской Украйны» братів Г. та С. Карпенків, реакція Шевченка була нищівною. «Откуда ты взял эти вялые, лишенные малейшего аромата К и е в с к и е л а н д ы ш ы? Бедные земляки мои думают, что на своем народном наречии они имеют полное право не только что писать всякую чепуху, но даже и печатать.» (Ю. О. Івакін. Коментар до «Кобзаря» Шевченка. Поезії 1847–1861 рр. «Наукова думка», Київ, 1963). Тому поява у 1857 році «Народних оповідань» Марка Вовчка надзвичайно надихнула й розчулила його. Після особистого знайомства з письменницею у вірші «Марку Вовчку» він називає її «кротким пророком», «обличителем жестоких неситих людей», «зоренькою святою», «силою молодою», «нашим пророком» і «донею». «Світи на мене і огрій», – закликає поет свою літературну «дочку». Але того ж року Марія Вілінська-Маркович (справжнє прізвище Марка Вовчка) поїхала за кордон і фактично «вийшла» з українського літературного життя. Шевченкова мрія про повноцінне літературне середовище так і лишилася мрією. Історія з петербурзьким журналом «Основа», який, за задумом, мусив би згуртувати українське письменство, є ніби доказом того. Після двох років видання (1861–1862) через фінансові проблеми, брак передплатників та «безлад в редакції» (М. Драгоманов) «Основа» припинила існування.
Серед митців та літераторів, з якими особисто спілкувався або листувався Шевченко, відсутній письменник, до якого у своїй творчості й в листах нераз звертався поет. Цей письменник – М. В. Гоголь. У вірші 1844 року «Гоголю» він називає автора «Тараса Бульби» своїм «великим другом» (хоча вони й не були особисто знайомі) і звертається до нього як до свого земляка й однодумця, тобто як до патріота України. Нарікаючи на те, що «всі оглохли – похилились в кайданах», він шкодує з приводу того, що, на відміну від Тараса Бульби, зараз «не заріже батько сина, своєї дитини, за честь, славу, за братерство, за волю Вкраїни. Не заріже: викохає та й продасть в різницю москалеві». Шевченко, на той час відомий хіба що у «вузьких» українофільських колах, «сміливо» ставить себе поруч зі своїм славетним сучасником. («Ти смієшся, а я плачу, великий мій друже.») І тут він, знову ж таки, має рацію. Гоголь і Шевченко були й лишаються найбільшими українськими письменниками.
Але поетова наївна довірливість (хтось скаже – козацьке панібратство) з історичної перспективи ще більше висвітлює той факт, що творення літератури (а цей процес є надзвичайно важливою складовою національного будівництва) не обходиться без втрат і розчарувань, особливо за умов підросійської України
Шевченко завжди хотів особисто познайомитися з Гоголем. У листі до В. М. Рєпніної від 1 січня 1850 року він просить дізнатися і направити йому адресу Гоголя. «Я напишу ему по праву малороссийского виршеплета, я лично его не знаю». В іншому листі (7 березня 1850 р.), дізнавшися про те, що княжна Рєпніна «сухо» відгукнулася про «Мертві душі», він написав їй: «Меня это поразило неприятно, потому что всегда читал Гоголя с наслажением и потому, что я в глубине души уважал ваш благородный ум, ваш вкус и ваши нежно возвышенные чувства. (…) Перед Гоголем должно благоговеть как перед человеком, одаренным самым глубоким умом и самою нежною любовью к людям!» З огляду на більш, ніж стримане ставлення творця «Мертвих душ» до Шевченка, можна твердити, що тут ідеться не про побутову сварку між «Іваном Івановичем» та «Іваном Нікіфоровичем», а про базові ідейні розбіжності між двома славетними українцями. Й вирішити цю проблему міг лише панич Микола Васильович. Міг, але не схотів.
Отже, тема самотності, яка для Шевченка є однією з наскрізних, не пов’язана з його душевним складом, надмірною чутливістю чи темпераментом. Вона відбиває об’єктивний стан речей і те місце, яке поет займав серед своїх сучасників. Самотність також є платою за його безкомпромісність у служінні своєму таланту і своєму покликанню.
А ще це «самотність бігуна на велику дистанцію» (назва роману англійського письменника Алана Сілітоу). І Шевченко, особливо в останні роки життя, попри розпач і хвороби, приймає цей хрест.
Нічого, друже, не журися
В дулевину себе закуй
Гарненько Богу помолися,
А на громаду хоч наплюй!
Вона – капуста головата.
А втім, як знаєш, пане-брате,
Не дурень, сам собі міркуй.
Більше статей Володимира Діброви можна почитати в рубриці Шевченко для сучасного читача.
