Якщо уявити собі читача, який нічого не знає про Україну й має справу виключно з «Кобзарем» Тараса Шевченка, то в такого читача може скластися враження, ніби українці тільки й роблять, що сумують, плачуть і нарікають на долю. І це стосується не лише лірики Шевченка періоду його заслання і солдатчини.
Ось уривок з вірша, написаного в 1838 році:
Увечері посумую,
А вранці заплачу.
Зійде сонце – утру сльози, –
Ніхто не побачить.
(Для довідки: саме того 1838 року Шевченка було звільнено з кріпаччини, і він мав змогу спілкуватися з «вершками» петербурзького культурного бомонду.)
А це – початок вірша 1844 року, коли він уже був дипломованим художником.
Чому мені тяжко, чого мені нудно,
Чого серце плаче, ридає, кричить,
Мов дитя голодне?
Через рік, посередині чи не найпліднішого періоду свого творчого життя (так звані «три літа») тридцятиоднорічний поет зізнається:
Заснули думи, серце спить,
І все заснуло, і не знаю,
Чи я живу, чи доживаю,
Чи так по світу волочусь,
Бо вже не плачу й не сміюсь …
Тож не дивно, що коли Шевченка було так брутально вирвано з його природного середовища (Україна, друзі, меценати-шанувальники), він, судячи з віршів 1847–1857 років, поринає у стан журби і гризот.
Як же жити
На чужині на самоті?
І що робити взаперті?
Якби кайдани перегризти,
То гриз потроху б. Так не ті,
Не ті їх ковалі кували,
Не так залізо гартували,
Щоб перегризти. Горе нам!
Мотиви приреченості та відчаю повторюються з вірша у вірш, хоча, попри «височайшу» заборону, він, хай і крадькома, але весь час продовжував їх писати. Не виключено, що Шевченко, як натура надзвичайно тонка і вразлива, завжди був схильний до депресії. Ця медична проблема традиційно сприймалася в нас як щось на зразок надумливості чи поганого «настрою», і людям, що потерпали від цього розладнання, ніколи не надавали ні медичної, ні психологічної допомоги. (Прикладом може бути роман І. Гончарова «Обломов». Літературна критика завжди сприймала цього персонажа як «зайву людину», як жертву російського самодержавства, яке позбавило його волі до життя. Хоча причиною його бездіяльності могла бути «звичайна» хронічна депресія.)
Шевченко, здається, й сам усвідомлював цю проблему. В листі до свого друга Ф. М. Лазаревського (квітень 1848 року) він скаржиться на «тяжку, невсипущу нудьгу». «Цур йому, тому лихові, а то ще щоб не заплакать, а іноді далебі доходить до того, що аж самому сором, та що ж, нічого не вдію з проклятущою нудьгою». А у вірші, датованому 1850-м роком, пише:
Огні горять, музика грає,
Музика плаче, завиває;
Алмазом добрим, дорогим
Сіяють очі молодії;
Витає радість і надія
В очах веселих, любо їм
Очам негрішним, молодим,
І всі регочуться, сміються,
І всі танцюють. Тілько я
Неначе заклятий, дивлюся
І нишком плачу …
Безумовно, зловживання алкоголем лише погіршувало цей стан. Те, що починалося, як бравада й парубоцьке «мочемордіє», стало звичкою і тимчасовою розрадою, за яку довелося платити здоров’ям. (У листі до свого приятеля переяславського лікаря А. О. Козачковського (1852 рік) Шевченко пише, що він «два года сряду страдал скорбутом (цингою) и головною болью». А потім «показались у меня на всем теле, особенно на ногах золотушные нарывы … А теперь повторяется та же боль и прыщи на голове … Я здесь советовался с врачем. Он уверяет меня, что это следствие частых жертвоприношений пафосской богине».)
Але справжнім порятунком і єдиною терапією стала для нього літературна творчість. Тільки там, під постійною загрозою додаткових покарань, без жодної надії на те, що ці твори дійдуть колись до читача, він «виливав душу» у свої сповідальні вірші. (Окрім них, усе для нього було оповито мрякою «нудьги». «Родился, – писав Т. Шевченко у 1852-му році в листі до С. С. Гулака-Артемовського, – и вырос в неволе да и умру, кажется, солдатом. Какой-нибудь да был бы скорее конец, а то, в самом деле, надоело черт знает по-каковски жить».)
На щастя, збереглися всі його «захалявні книжки», тому маємо можливість зазирнути у внутрішній світ поета. Шевченко є передусім ліриком, і ті буремні й, здавалося б, нерафіновані пристрасті (сум, туга, сумніви, гнів, а під тим – щира віра), які його тормосять, створюють надзвичайно складну «панораму душі». Але навіть цей вир емоцій має певну структуру. Серед її складових, перш за все – український фольклор. Це й є той мета-текст і система координат, які сформували його світобачення. А в українському фольклорі, навіть у козацьких піснях, завжди є присмак смутку та меланхолії. («Ой їде козак да доріженькою, слізоньками умивається, / Десь моя ненька, десь моя старенька да за мною убивається».)
До того ж вісімнадцяте століття було для Шевченка джерелом живої історичної пам’яті. (Про події Коліївщини йому розповідав його рідний дід. Та й, судячи із «Записок о Южной Руси» П. Куліша, криваве селянське повстання 1768 року і через вісімдесят років було в Україні у всіх на слуху.) А в народній пам’яті, увічненій в історичних піснях, саме в цей період у світі «запанувала неправда», бо «Катерина […] край веселий, світ широкий та й занапастила». Після такої, здавалося б, остаточної поразки українського «сепаратизму», місцева шляхта опинилася перед вибором: поки ще є змога, стати на бік переможців або скніти на своїх хуторах і нишком «співати журби» і «грати на сопілку, бо сумно так сидіти» («Як були ж ми панували, а тепер не будем. / Того щастя, тої волі повік не забудем».)
Можливо, м’якість і «душевність» Шевченка має «географічне» походження як одна із визначальних ознак східного слов’янства. Польський поет Чеслав Мілош у вірші «До Робінсона Джефферса», писав:
Якщо ти не читав слов’янських поетів,
тим краще. Ірландсько-шотландському мандрівнику
там нема що шукати.
Цей вірш закінчується словами:
Краще в центрі хрестів вирізьблювати сонця,
як це робили в моєму повіті. Чи роздавати
жіночі імена
березам і ялинкам. Краще благати захисту
від підступної німої сили,
ніж так, як ти, проголошувати щось нелюдське.
Почуття непозбувного смутку, яке проходить через усю поетичну творчість Тараса Шевченка, може також вказувати на глибоку емоційну травму, яку поет зазнав замолоду (ці мотиви найбільш «неприховано» виявляються вже в його ранніх віршах). Можливо, йдеться про якусь особисту трагедію, наприклад – нерозділене кохання. Але він ніде й ніколи не конкретизує цю тему. Натомість, він «перетоплює» її у квазі-міфологічні форми й категорії, роблячи з України одвічну покритку, жертву жорстоких та байдужих «чужих людей», що «роблять лихо з вами», у байстрюка й сироту, що «сидить собі одне-однісеньке під тином».
Можна не сумніватися, що попереду в нас іще багато спроб ідентифікувати цю проблему. Але творчість Шевченка занадто складна і неоднозначна, тому, щоб затиснути все в одну теорію, майбутнім «детективам» доведеться багато чого домислювати і «притягати за вуха» безліч норовистих фактів. Шевченко завжди буде витинатися із будь-якої «універсальної» теорії. Як і народ, який породив такого поета.
Крім того, дуже небезпечно ідентифікувати автора (навіть поета-лірика) з тим образом, який повстає з його віршів. Не дарма ж англійський письменник Г. К. Честертон колись зауважив, що неможливо написати автобіографію й не перетворити її на роман. «Реальний» Тарас Шевченко був, справді, людиною багатогранною. Його поезія ніби створена вогненним пророком, якому заборонено мати почуття гумору, але в російськомовних листах (наприклад, до В. М. Рєпніної, жовтень 1847 р.) він радо глузує з себе. «Вы непременно рассмеялись бы, если б увидели теперь меня. Вообразите себе самого неуклюжего гарнизонного солдата, растрепанного, небритого, с чудовищными усами – и это буду я». Так само і у своїх російськомовних повістях та у щоденнику він майже не дає волі емоціям і «тримає себе в руках». Його проза написана мовою балакучого малороса, лояльного, згідливого й поміркованого, котрий опанував «могучий великорусский язык» і тепер радо цим хизується.
Ось початок його щоденника, датований 12 червнем 1857 року. «Первое замечательное происшествие, которое я вношу в мои записки, суть следующее. Обрезывая сию первую тетрадь для помянутых записок, я сломал перочинный нож. Происшествие, по-видимому, ничтожное и не заслуживающее того внимания, которое я ему оказываю, внося его как что-то необыкновенное в сию пеструю книгу. Случись этот казус в столице или даже в порядочном губернском городе, то, натурально, он не попал бы в мою памятную книгу. Но это случилося в киргизской степи, т.е. в Новопетровском укреплении, где подобная вещица для грамотного человека, как, например, я, дорого стоит; а главное, что не всегда ее можно достать и даже за порядочные деньги». Нагадаємо, що на той час російська література вже мала повісті М. Лермонтова та оповідання І. Тургенєва! (До речі, саме так і досі висловлюється більшість російськомовних українських письменників. Ясна річ, що з поправкою на час.)
Але гіпертрофована чутливість лірики Тараса Шевченка може бути зумовлена не лише драматичними обставинами його життя. На думку американського шевченкознавця Г. Грабовича («Шевченко як міфотворець»), поет ніби «зливається з Христом, архетипом Спасителя, божим агнцем, який спокутує всі гріхи людства. В Шевченковій поезії ця тотожність виявляється прямо (мабуть, найсильніше в “Тризні”) і символічно. На функціональному рівні ця тотожність, по суті, правдива й точна. Як і Христос, що своїми стражданнями звільнив людей від прокляття первородного гріха й відкрив їм шлях до спасіння, Шевченко (за його власною оцінкою та за оцінкою поколінь своїх читачів) розкрив таємницю “великого льоху”, яким є Україна, особистою недолею спокутував гріх чи “прокляття” її дисгармонії, дав своєму народові рятівну віру в “золотий вік”».
І найприкметнішим у цьому є те, що для попередніх поколінь українців месіанізм Шевченка (а отже, й культовий характер мовленої поетом Правди) майже не викликає заперечень. (Не кажучи про те, що мало не півтора століття бути поетом для нас означало бути епігоном «великого Кобзаря» і сприймати свою країну, як «наївну бранку, з прадідів селянку, співучу землю смутку і криниць» – Євген Плужник, «Канів»).
Отже, звідси й питання: чи є у Шевченкового світу праведного гніву й утопічних марень, покриток і байстрюків, емоційного надлишку та ідилічного сприйняття України реальні шанси вижити у часи глобалізації, гібридних воєн і тріумфу дезінформації? Вижити не лише як символ, музейний експонат чи ікона, яку час від часу протирають задля ритуальних потреб, а як живе поетичне слово, яке потрібне нам, бо воно є частиною того, чим ми є. (Навіть якщо ми цього й не усвідомлюємо.)
Вірш «Буває іноді старий», написаний у 1850 році, міг би бути відповіддю на це запитання. На позір, у ньому нічого не відбувається. Безіменний дідусь згадує минуле і, замість сумувати, переймається безпричинною радістю.
Буває іноді старий
Не знає сам, чого зрадіє,
Неначе стане молодий,
І заспіває … як уміє.
І стане ясно перед ним
Надія ангелом святим,
І зоря, молодість його,
Витає весело над ним.
Що ж се зробилося з старим,
Чого зрадів він?
Читач, безумовно, сподівається почути конкретну відповідь. Скажімо, згадку про радісну подію або пам’ятне слово, яке змінило на краще його життя. Бо лише нерозумні підлітки вважають, що минуле «було, але загуло». Той факт, що ми постійно (і в особистому житті, і в суспільних ритуалах) повертаємося туди, свідчить про те, що між «колись» і «зараз» не існує залізобетонних державних кордонів.
Того,
Що, бачите, старий подумав
Добро якесь комусь зробить.
А що ж як зробить?
А й справді, що від того зміниться? Виявляється, дуже багато. «Добро» тут можна трактувати як богословську категорію, як антонім «зла». Але те, про що тут ідеться далі, не схоже на церковне казання. Тут немає посилань на «Апостол» чи на «Євангеліє». Воно спирається не на авторитет Церкви, а на абсолютно базову, сказати б, біологічну реальність: сонце на мить освітило дно ями, і від того в темряві зародилося життя.
Добре жить
Тому, чия душа і дума
Добро навчилася любить!
Не раз такому любо стане
Не раз барвінком зацвіте.
Отак буває в темну яму
Святеє сонечко загляне,
І в темній ямі, як на те,
Зелена травка поросте.
Пестливі суфікси («сонечко», «травка») не повинні вводити нас в оману. Цей вірш – не «сентиментальна кваша» (вислів Миколи Зерова) й не балачки «за все хороше». Він про те, що добра воля людини має животворну силу і за своїм ефектом дорівнює дії «святого сонечка».
«Добро», тричі згадане в цьому вірші, охоплює дуже широкий спектр почуттів. Це і надія, й натхнення, і радість, і піднесення, і розчуленість, і умиління, і повна безборонність та відкритість до світу. Здається, ні латина, ні навіть грецька мова, яка має аж чотири слова для визначення «любові», не спромоглися виробити відповідний термін. Тож, за браком лінгвістичної «важкої артилерії», доведеться назвати те, що зазнав герой цього вірша (і, безумовно, сам поет), зустріччю з Любов’ю, на якій тут усе тримається, і для якої не існує нічого неможливого. І це знання є, мабуть, найбільшим подарунком Тараса Шевченка усім нам. Але хто з нас здатен оцінити такий подарунок?
Мені ж, мій Боже, на землі
Подай любов, сердечний рай.
І більш нічого не давай! («Молитва», 1860)
