Процент жиров у маслі: яким був літературний 2019 рік

Українська література достойно завершила свої 2010-ті. Таким буде короткий підсумок літературного 2019 року. Тільки нічого таки «короткого» в цьому році не було: до нас повернулися крупні проекти, грубі романи, панорамна проза, прогностична есеїстика, епічного ґатунку поезія, чисельні «заготовки» на трилогії і серії. В жодному самому оптимістичному твердженні ніхто не припустить навіть говорити про масштабування літературного виробництва чи зростання книжкового ринку, це правда. Але варто впевнено поговорити про стабільний приріст асортименту. Інакше кажучи: у нас все ще є триста читачів на триста п’ятдесят авторів, але читачі стали експертно-вибагливими. І я так бадьоро кажу «повернулися», хоча згадати, коли такий насичений рік за фактом і перспективою словесність мала востаннє, буде таки складно. Щонайменше п’ять десятків добрих книжок і мінімум десять – обов’язкових до прочитання. Згадайте ще такий рік, прошу.

(Часто-часто, занадто часто спадає на думку, що укрліт вирішила надихатися заздалегідь, поки кисень остаточно не перекрили. Але чи ми звірі напередодні світлих свят говорити про таке? Давайте малювати райдужні картинки з однорогами, згода? Цок-цок-цок).

Художня проза

Прозові книжки цього року показові страшенно саме в парах, якщо міркувати про тенденції сучукрпрози-2019.

Перша пара: Марія Матіос, «Букова земля» і Катерина Бабкіна, «Мій дід танцював краще за всіх» (а одна з тих книжок ще й добра). Матіос попереджає – перед нами роман-панорама (на без малого тисячу сторінок і пів тисячоліття). Бабкіна пише роман, складений із кількох надкоротких новел, саме так, роман, яких охоплює років п’ятдесят. І та, і та книжка – історична проза, в якій різниться саме уявлення про хід історії: монолітний позитивізм Матіос і фрагментована реальність Бабкіною. Обидві книжки обмірковують отой сумнозвісний «хід історії», відстежують, як випадкові вчинки людей однієї генерації відбиваються на долях іншого покоління, теж конкретних людей, а не абстракцій. Хід історії зворотній переважно, це відомо. Матіос для того знадобилися кількадесят сторінок міркувань Бога та Темного-Білого Ангелів про долю і свободу вибору. Бабкіній потрібна була вдала деталь із речовинного світу, перстень чи пластикова брошка, скажімо, яка переходить із рук до рук і становить історію «культурної спадщини». Є одне цілком слушне спостереження щодо цих двох романів (його вже озвучили мої колеги): усі персонажі тут схожі одне на одного, думають і говорять однаково. Повертається, либонь, добра традиція читати романи з блокнотом-поруч і виписувати родоводи героїв, щоб нікого не загубити в ході читання.

Те, що у випадку іншої прози, було б очевидним недоліком, для світів таких-от історичних романів стає перевагою. Всі персонажі тут однакові і взаємозамінні, бо є, по суті, спогадом однієї людини, умовного якогось розповідача (у випадку Матіос – Бога). В наших спогадах, тим більше: у вольових згадуваннях, рано чи пізно всі герої починають думати й говорити, як ми. Знову і знову повертаючись думками до чогось важливого й неприємного (ніхто хороше вольовим зусиллям не згадує), ми наділяємо учасників мотивацією, тільки нам зрозумілою. Коротше, запам’ятовуємо ми Інших, а от відтворюємо у спогаді уже самих себе. І Бабкіна, і Матіос пишуть історію як приватний спогад: і в ньому рівноцінні, отож, Голокост, який авторка ясно що не пережила, і переселення швабів на Буковину, яке авторка не пережила, ясно.

Такий трішки парадокс: не пережили, але запам’ятали. Ця формула визначає наш літературний рік, вона стосується всіх без винятку значущих проз цього року.

Головна тенденція наразі бачиться такою.

Поступово, але досить швидко в сучукрліті змінилися пріоритетна позиція оповідача. Тепер у фаворі не Свідок, як було ще три-чотири роки тому, а Сучасник. Не зафіксувати щось важливе, що сталося під час твого життя, а жити в часи чогось важливого, що впливає на тебе. Тому, скажімо, цього року ми знайдемо обмаль яскравих книжок малої прози: одна по суті – «Район Д» Артема Чеха, але і ця збірка повниться спільними героями й магістральними темами; та ще б згадати «Празьку химеру» Євгенії Кононенко – нічого нового, але самоповтори якісні. Романна свідомість передбачає не спостереження (як у новелах), а співжиття. Припущу: подія перейшла в ситуацію, півдесятка років напружено жити в кризових станах неможливо, відчувати свою відповідальність за «хід історії» втомило. Либонь, проза наша пробує просто жити. Історія стає Спогадом (і не навпаки!). Подія (буквально: момент, який постає точкою розриву між минулим і майбутнім) відбувається виключно в окремо взятій голові і проєктується винятково на майбутнє. Ми вже перестали ставити діагнози попереднім поколінням, але прийшло усвідомлення, що хвороба та – спадкова і хронічна, та їхні діагнози є нашими прогнозами по суті. Констатую: цього року проза реально сучасна, вона зафіксована в теперішньому, поточному моменті, хай і проживає його на правах спогаду чи передбачення. Чужі досвіди стають такою собі «сліпою цяткою», яка дає оповідачу змогу концентруватися навколо власних уже переживань.

Сучукрліту цього року принципово важить не бути Свідком Історії. «Іван і Феба» Оксани Луцишиної тут будуть показовим випадком (окрім того, що попросту є добрим і технічно зробленим романом). Луцишина написала перший у нас серйозним, спокійний і вартий виваженої розмови роман про Революцію на граніті. Іван був у той час на площі, це був головний вчинок його життя, далі все пішло на спад. Феба – дружина Івана, молодша за нього, її події на граніті не зачепили прямо, вона їх отримала як невротичний спадок чоловіка. Токсичний шлюб цих двох складає головну сюжетну лінію роману, змістом якого є власне Революція. До якої Феба, нагадаю, не причетна взагалі. Авторка пояснила, що її інтенція полягала зокрема в тому, щоб показати: жінку витісняють з ходу історії – гляди дітей і мовчи. Але можна той роман про полум’яного Івана й неоправлену Фебу читати саме як конфлікт Свідка і Сучасника. Його життя набуває сенсу через причетність до чогось колективно й історично значущого. Її життя просто є.

«Добрі новини з Аральського моря» Ірени Карпи і «За спиною» Гасі Шиян – ще одна романна пара цього року. Ці два романи (і один із них добрий) так само обмірковують момент «життя просто є», але зосереджуються не на людині, а на умовах. Що треба для того, щоб життя просто було, а не виборювати чи вимагати його щомиті? Карпа і Шиян тримаються побутописання, відверто рефлексують сексуальність; це не дивина й не новина. Цікаво, що своїх героїнь (жіночі образи Шиян стають переконливими) вони поміщають у гранично екстремальні умови, а тим же – хоч би хни, так здається. Жіночки Карпи і Шиян переносять війну й теракти у простір власного тіла. Та сцена із «За спиною», яка роздратувала й зачарувала: жінка відправляє чоловіка на фронт, вертається додому, напивається й мастурбує. Це має бути саме мастурбація, зрозуміло, а не парний секс – усе відбувається в твоєму тілі, все контролюєш ти сама, сама ж маєш справу з наслідками. Екстрема стає частиною тебе. Тема дітонародження (головна для Шиян і побіжна для Карпи) тут показова: родити дітей, яким передавати оцей досвід, що його так важко й довго робили максимально приватним, – це таки проблема. Свідок – щедро ділиться, Сучасник – завжди накопичує і сидить на своїх сундуках із бідами. Тому, між іншим, Феба, яка таки народила, божеволіє від післяпологової депресії.

«Клавка» Марини Гримич і «Доця» Горіха Зерня так само неочевидно спарувалися 2019-го. Ці два романи – дуже якісна белетристика, якою нас давно уже не тішили. В основі «Клавки» й «Доці» – документ. Гримич розгортає історію одного з’їзду письменників і нові хвилі репресій по тому, щедро користуючись тогочасними протоколами. «Доця» описує перший рік окупації Донецька, посилаючись на письмові й усні свідчення очевидців. Ці дві книжки важливі не як документ і не через їхню відповідність чи не-відповідність історичній правді. Це власне белетристика, тут важить герої (героїні, точніше), які живуть у «веселі часи». Клавка і Ельф включені в необов’язкові любовні та дружні стосунки, обидві раптом переживають містичні досвіди (у випадку Доці – не факт, що то не є перший дзвіночок ПТРС): вони переводять подію, яку описуються, у ліричне переживання події, теж заглиблюються у себе. Наче у віршах, саме так.

Це романи-коментарі, вони саме цим цінні. Мені не ідеться про формальні експерименти, коли сюжет зникає, а на цього місці проявляється коментар до відсутнього сюжету. І «Клавка», і «Доця» мають міцний читабельний сюжет. Тільки читають ці книжки не заради історії, яку нам в них розказують, а заради контексту, при чому віддаленого контексту. Це не мелодрами про зболілих дівчат у суровому світі, це книжки про повоєнний Київ і воєнний Донецьк (і про той момент, що війни таки колись закінчуються). Віддалений контекст такого штибу і називають коментарем. Ок, дуже буквально: як і згадана «Химера» Кононенко, «Клавка» потребує пояснень до матеріального світу, скажімо, чому в 1980-х киянки крутили носом при слові «ліміта», як вкладалися спати дівчата 40-х із тими зачісками-валіками і як часто мили голову. Очевидні пояснення до матеріального світу, який був утраченим (на щастя, часто). Але ширше: «Доця», час дії якої ми реально всі пам’ятаємо, потребує таких саме роз’яснень – що це за дата, про яку ідеться героїні, що в цей час відбувалося на передовій і в окупованому Донецьку. Це не як актуалізувати щось забуте, а як повідомити уже нове. Зробити те, про що пишеш, елементом спільної пам’яті – таке завдання цих на позір жанрових книжок. Ця дуже складна робота, коли притримуєшся в романі формату Спогаду. «Клавці» це вдалося, «Доці» теж. (І саме тому «Східний синдром» Юлії Ілюхи за суми таких же умов: реальні історії про людей під час війни, не є удачею, м’яко кажучи). Ті жінки-героїні є слідами (даруйте, за Деріда), вони постають як відбиток спогаду, а не історії. Тому інтрига «Клавки» буде розкрита у віщому сні про давно померлу матір, тому інтригу «Доці» відкриє явлення давно померлої матері.

Дуже прикметний і страшенно тривожний момент: така різка зміна Свідка на Сучасника відбувається зазвичай у культурі, яка вже пережила катастрофу, в, умовно кажучи, повоєнній прозі. У нас це сталося вже зараз. Не зарано?

До речі, це вдається саме літературним жінкам-2019, помітили?

Ще одна пара: Дністровий Анатолій, «Б-52» і Рафєєнко Володимир, «Мондеґрін». Естетично книжки наче дуже різні, щоб поруч стояти, але це не зовсім так. Два романи про чоловічу кризу середнього віку і кризу ідентичності. Героям Дністрового й Рафеєєнка сорок років життя з усіх боків кричать: «Визначитися, хто ти є в цьому життя – і буде тобі щастя». Чоловіки мужньо ігнорують ці накази. Один бухає й закохується в негодних (на його думку) дівок. Другий… бухає й закохується в негодних (на його думку) дівок. Ну ще герой-переселенець Рафєєнка спілкується з Кобилячою Головою, своїм уявним другом і катом, вигадує нові реальності й вивчає нову мову. Це буцімто романи ідентичності, вони пародійно експлуатують форму саме романів-свідчень. Але у Рафєєнка всі розказані історії про своє минуле виявляються вигадкою, окрім однієї – спогаду про те, як розстріляли під час колективізації діда й бабу; зауважте, спогад йому цей не належить, тому він і правдивий. А у Дністрового все ще відвертіше. В фіналі роману герой мав би потрапити на Майдан і відродитися в полум’ї революції як чоловік та громадянин. Але він укотре набухався й хапанув серцевий напад. Переродження відкладаємо – дайбо’ ще трішки спокійно пожити.

Сучукрліт п’ять років жив за однією оповідною моделлю: прийшла біда, узрів біду, зрозумів, що моє життя важить саме тому, що я свідок біди, збагнув, що моє життя важить отож. Цього року, вкрай насиченого книжкового року, до нас волає втома людей, які живуть у постійній напрузі від відчуття значущості історичного моменту і своєї отож значущості як свідка кінця історій. А далі? А далі все, як в одному з жартів із «Сімпсонів»: «–Я так і не зрозумів, це щасливий фінал чи сумний фінал? – Це фінал, і цього досить!»

Прозові книжки, які я назвала, переважно добрі. В цьому радість 2019-го, що можна говорити про добрі книжки, і є з чого вибирати. Окрім названих, є ще романи Галини Вдовиченко, Василя Слапчука, Фоззі, Василя Махна, Артема Чапая, Ілларіона Павлюка, Марисі Нікітюк, Галини Пагутяк, про які за умов не такого насиченого прозового року варто було б міркувати прицільніше. Є й традиційна обойма фонової «одноразової» прози на зразок книжок Юрія Винничука, Владислава Івченка, Олександра Завари, Олега Полякова, Олега Шинкаренка, Остапа Українця, Володимира Єшкілева та інших; ця ніша власне свідчить про життєздатність сучукрліту, тим і важлива. Але є одна річ, яка напружує в 2019-му. «Якість» будь-якого книжкового року вимірюється найслабшою ланкою, а в нас це – книжки-дебютанти. Дебютна проза цього року вся без винятків тенденційна, претензійна й технічно безпорадна, монологічна й зациклена на Я. Хоча ні, виняток є. Перший роман трилогії, «Аркан Вовків» Павла Дерев’янка, – фентезі про чотирьох характерників-перевертнів, класичний квест, стриманий і доволі смішний переспів «Трьох мушкетерів». Вангую: за три-чотири роки матимемо сильний генераційний розрив у прозі. І ні, це не погана новина.

Поезія

От все до того сказане, якщо коротко: безпосереднє переживання історичної події відбивається в творі гранично особистим спогадом про переживання історичної події. Якщо ще коротше: проза стає ліричною. Проза вторглася на території поезії в нас давним-давно, але 2019-го можемо констатувати: отаборилася наша проза в ліричних полях надійно й остаточно. Поезії від того незатишно.

Порівняно з 2018-м, поетичний 2019-й був роком затишшя.

Це при тому, що вже двох книжок достатньо, щоб поетичний 2019-й вважати пам’ятним. Ідеться про вибране «Яблуко добрих вістей» Василя Голобородька і неочікуваний збірник «Намальовані двері. Проникнення» Миколи Воробйова. В цих двох страшенно красивих і глибоких книжках можна не просто відслідкувати, як трансформувалася авторський почерк поетів. Книжки показують і щось більше: одиницею збереження пам’яті у просторі цих книжок стає не людина навіть, не родина, що очікувано, а рід. Панорамні романи в нас залишилися на рівні підзаголовків, а от панорамна поезія – прошу пана: дві книжки на один рік. Це все ще пам’ять, а не історія, але уже не індивідуальна пам’ять, а пам’ять роду.

До шедеврів Голобородька і Воробйова (не варто цим словом зловживати, я знаю, але книжки Голобородька й Воробйова цього слова заслуговують) у таких спосіб дуже природно приєднуються ще дві напрочуд визначні збірки 2019-го. «Ніхто нас тут не знає, і ми нікого» Катерини Калитко та «Вклонитися дереву» Бориса Херсонського. Херсонський і Калитко збираються історії, вони повертаються до уявлення про міф як про байки, що один одному розказують люди, щоб пояснити собі та іншим світобудову. Вони обоє пишуть міфи. І в цих натовпах вигаданих та відтворених людей обоє, що говорять до нас із тих книжок, страшенно самотні. Це не самотність деміургів, на яку була націлена наша поезія 1990-х. Це задушлива самота сиріт. Це світ осиротілих людей, які вигадують собі розлогі, на багато «колін» роди. Проза відтворює чужі досвіди як власні спогади. Поезія наша формує власний досвід як чужі спогади, якось так.

Щодо поезії 2019-го говорити про пошуки форм не доводиться, усі автори працюють із розширенням образної системи (хоча несміливе повернення до силабо-тоніки то тут, то там зазначу). З формально нового – «Троянда» Мирослава Лаюка і «Листи до майстра» Катерини Девдери, буквально формального: обидві книжки прирощують змісти через композицію поетичних циклів, їхня одиниця – власне книжка, а не вірш; і це цікаво. Дуже сильний люфт, от що точно видно в поезії-2019 (ця тенденція раніше була видною тільки в прозі, а от і поезія почала нарощувати асортимент і варіювати споживача). Як порівняти «пірамідівське» видання Тадея Карабовича, «сломолоскипівського» Ігоря Мітрова, «фабулівську» Марію Козиренко, «вслівську» Ганну Яновську і Євгена Манженка від «Лютої справи»? Правильно, ніяк. Але це насправді цікаво: цього року дуже-дуже-дуже видно, яка поезії вабить якого видавця і як запит видавництва впливає власне на поетичні книжки. От правда: ніколи ще не була такою очевидною відмінність між пріоритетами, скажімо, «Смолоскипа» і «Лютої справи» (вони, ці двоє, 2019-го очевидні лідери щодо поетичних видань, і переважно опікуються книжками-дебютами).

Два приклади.

№1. Дебюти в найгірших традиціях початку 2000-х – «Жери землю» Олександри Гонтар і «Париж. Сплін» Павла Матюші. Погані дівчатка й ніжні хлопчики нікуди з «репутаційної» поезії і не йшли, щоби говорити про їхнє повернення, але от нащось повернулися. На відміну від «ранньої Поваляєвої» чи «першого Романюка», вірші Гонтар і Матюші вже навіть не вторинні, а три-чотири-п’ять… забагато уже такого було, коротше. Техніка в поетів різна, тематика подібна, аудиторія приблизно та сама. Гонтар кричить і епатує. Матюша шепче і просить про співчуття. Для обох є якась річ, яка намагається стати метафорою – ліфчик-у-сумці для Гонтар чи згірклий через неякісну олію круасан для Матюші. І це добрий хід, зробити поетичний світ матеріальним і тут же вивести його на абстракцію, яку уже читач заповнить змістом. Якби це просто не були круасани й ліфчики за фактом. Гонтар і Матюша розказують одну й ту саму історію: невдалого кохання, за яке – коли вже по всьому – треба помститися партнеру (книжка поезій на таку помсту надається ідеально). Але книжка Гонтар – це з тих, хто обмальовує двері колишнього чесними матюками. А книжка Матюші – з тих, хто через три роки надсилає смс: «Сподіваюся, ти щаслива». Тільки-от поезія в обох випадків тут погана.

№2. Дебюти сильні і цікаві – «Тирлище» Богуслава Поляка і «Котлети з ведмедя» Юрка Космини. Поезія герметична й поезія іронічна, подалі від народу й поближче до народу. Обидва автори вправні в техніках, а от найцікавіше в них – саме те уявлення про «нарід», від якого треба триматися якнайдалі чи який треба просвіщати. Дивовижно схожі набори образів у авторів, правда: від калини-верби до перенасиченого шумом надвечірря в мегаполісі. Ці набори можуть справляти враження колекції шаблонів, так звісно що і є. А от далі Космина спирається на цей набір шаблонів як на спільний текст із читачем, іронічно від нього сам відсторонюється, а читач залишається в грі – поезія складається розумна й смішна від того. А Поляк додатково шифрує ті шаблони, він їх так гранично ускладнює, що до верби-калини треба дістатися через густі зарослі Зачаровано Місця. Поскладніше й попростіше, не для всіх і для народу – наче очевидна відмінність між двома книжками. Вона не така очевидна.

Поезія у нас співає, малює, танцює. І все більше зацікавлена в тому, щоб говорити по конкретного читача. Здається, всі свої три сотні споживачів наші поети уже знають поіменно. Дивуватися популярності збірника Іздрика «Меланхолії», проілюстрованого акварелями Мар’яни Савки? Книжечка ця апелює до якихось підкоркових структур, коли є оформленою як дівчачий альбом із цілком таки дорослими одкровеннями зрілого чоловіка. Ні, не дивуватися. Бо це добра новина.

Нон-фікшн

Це ж очевидно, правда? Зміна оповідної парадигми зі Свідка на Сучасника, що так масштабно цього року реалізується, не могла не зачепити нон-фікш. А саме в автодокументальній, репортажній і есеїстичний прозі позиція, з якої говорить автор, визначає зміст. Написати репортаж із позиції не-Свідка – це проробити складнющу внутрішню роботу. Сучукрнонфікшн до того готовий? Не те, щоб в українському нон-фікш у нас було стільки книжок, щоб робити якісь глобальні висновки, але тенденції можемо означити.

Тоді трішки про кількість книжок?

Літературні есе 2019-го визначає якісний приріст, на одну збірнику авторських колонок припадає шість-сім реально збірників есе, з них два-три концептуальні збірники – і це прекрасна новина. Андрій Любка, «У пошуках варварів»; Ірина Славінська, «Мої запасні життя»; Євгенія Кононенко, «Слово свого роду»; Іван Лучук, «Антропос і бібліон»; Василь Махно, «Околиці та пограниччя» (найкращий, повірте!); Петро Мідянка, «Стовп у центрі Європи». І нарешті Тарас Прохасько, «Так, але…». Есе – це завжди парадоксальне висловлювання: автор розказує про якийсь приватний досвід, не робить жодних висновків чи узагальнень, а читач сам уже знаходить у своєму житті відповідників і узагальнює. Цей есеїстичний парадокс починає відбиватися у нас на формі есе, яке все складніше відрізнити від художньої прози. Прохасько в цьому сенсі – прекрасний приклад, бо ніхто і не скаже, як його нову книжку назвати. Чи все ще це есе чи уже швидко переказаний роман-з-ключем? Есе в нас цікаві тому, що їх пишуть цікаві люди, – це просто. Подорожі Любки важать, бо подорожує Любка. Родинна історія Славінської залишається тільки її історією, але тому й цікава. Так думати, як думає Василь Махно, мало хто спроможний – тому його есе по суті є «кардіограмою» його думки, вони і приваблюють, як подорож у чужу голову.

Художній репортаж демонструє кількісний приріст: «Півмісяць, хрест і Павич. Подорожі до Месопотамії» Світлани Ославської, «Бог дивовижних людей та інших грішників» Марічки Паплаускайте, «Останні українці Польщі» Олега Криштопи, «Лабораторія Ісландія» Ярослави Куцай, «Вигнані на степи» Романа Кабачія, «(Не)воля» Єлізавети Гончарової, цікавий дебют Ольги Карі «Рибка дядечка Завена» тощо. В українському репортажі все ще радіємо двом фактам: він є і розвивається, він взорує польську школу репортажу, тож має таки доброго учителя. В репортажі є одна важлива річ – він залучає читача через відверту емоційну маніпуляцію: задіює по черзі всі аналізатори – слух, зір, смак, тощо. Репортаж завжди працює з конкретними реакціями конкретної людини. І от біда: практики читання репортажу у нас зачаточні, ту конкретну людину ще треба виростити.

Якщо есеїстика – це вухо, то репортаж – це око. Живий голос наближає нас до того, хто говорить, між нами – мінімальна дистанція (інакше не почуєш). Але вухо – орган пасивний, якщо, скажімо, із оком порівнювати. Ми здебільшого можемо обирати те, що побачимо, але рідко можемо контролювати те, що почуємо. Підглядати – акт вольовий, підслуховувати – мимовільний. Тож свідчення (і відповідні до нього жанри) – попри демократизм і доступність, таки штука – гранично авторитарна щодо читача. Так? Вона має свої багатющі ресурси нав’язати нам свою думку. Ще й зробити це непомітно. Ладно, нон-фікшн 2019-го має дуже сильний слух і майже сліпий. Авторитаризм йому не загрожує. Есе й репортаж є насправді двома жанрами, де читачу можна і треба підказувати, що думати і що відчувати. Таку відповідальність на себе ніхто брати не готовий.

Нон-фікш 2019 року є дуже простим. Це не докір. Відрізнити складне від простого. Розрізнити просте і наївне. Відокремити наївне від спрощеного. Це три надзвичайно складні в своїй послідовності процедури – в комунікації, в мистецтві, в будь-якому способі мислити життя. Наївно на старті, просто у виконанні, складно в репрезентації. Складним ми упевнено назвемо щось незрозуміле, недоречне й невчасне. І втішимося. Простим назвемо що? Те, що не складне, – і теж утішимося, бо побачили щось із зрозумілим посланням, важливим просто для нас і просто зараз. Жодна з книжок есе, які я назвала, жодна з книжок репортажів, які я назвала, не є сучасною: ніхто тут не рефлексує теперішній момент, навіть якщо реально пишуть про 2019 рік. А це вже, вибачте, погана новина.

Отже.

Уже нерівнозначний обсяг трьох частих цього огляду має свідчити: 2019 рік був роком художньої прози. Якщо кожні два тижні в спільноті виникав черговий якийсь скандал (маємо ще час для парочки таких), то і кожні два тижні виходила в світ книжка, варта таких же буремних обговорень. Рік був важкий і важливий: не просто добрі твори, а ті, які матимуть вплив на сам спосіб писати фікційну прозу, це уже і зараз видно. Але чому ж складається враження такої пекельної втоми від кожної книжки і судомних рухів літпроцесу загалом? Бо саме втомою воно і є?.. Але стоп, ми ж домовилися говорити про хороше і таке, що надихне на святкові настрої. І що ж воно таке сказати? Оголосили про вихід на початку 2020-го нового роману Софії Андрухович. А отже, бути далі і скандальним обговоренням, і цікавим книжкам. Достатньо оптимістичний фінал? «Це фінал, і цього досить!» (с).