Поезія 2019-го: емоційний профіль і естетський анфас

Уже кілька років, замислюючись над сьогоднішньою українською поезією, я згадував один текст, що видавався мені тепер легким прогностичним осяянням – бачив я його понад десять років тому, пам’ятав уривками й непевно, а ось тепер вирішив таки знайти та перечитати. Щоб знайти цей матеріал, мені треба було понипати добіркою літературного часопису другої половини 2000-х і початку 2010-х років «Київська Русь». Пам’ятаєте? Переді мною – XIV книга «Київської Русі» (вона ж – №5 за 2007 рік), сторінка 165. Інтерв’ю Олени Шарговської з Богданом-Олегом Горобчуком під назвою «Емо-революція в літературі»:

«(…) на мою скромну думку, наступною революцією в літературі й у поезії зокрема має стати емо-революція, коли форма мало що значитиме, вона вросте в нерв змісту, роблячи цей нерв справді максимально вираженим. Емоція, щирість, межовість, надрив мають посісти гідне місце в літературі. (…) Це може бути щось на кшталт екзистенціалістського камбеку, але вже на новому, більш пронизливому рівні, коли інтелектуальне бачення буде затінене емоційним, коли образність не апелюватиме ні до вгадуваності чи інтертекстуальності, ні до глибокої метафоричності, а саме до емоційності, зламності. Література втомилась від трагічної глобальної серйозності та вимученої грайливості, за ними – інформаційна пустка. Емоція – це те справжнє, що чомусь інколи вважається графоманією. (…)»

12 років по тому я переконаний: Богдан-Олег або передчув, або вирахував важливий «поворот» в історії української поезії – той, дуже умовно кажучи, «новий сентименталізм», що масивно проріс у ній після Майдану та з початком «гарячої», але гібридної українсько-російської війни. Ця хвиля активно триває з 2014 року. І з деякими косметичними корективами буде цілком справедливо застосувати до неї слова з давнього інтерв’ю. Поети відчувають. Поети передчувають.

Звісно, фраза «образність не апелюватиме ні до вгадуваності чи інтертекстуальності, ні до глибокої метафоричності» пасує лише простішим зразкам тренду, насправді ні метафори, ні інтертексту, на щастя, не забуто. Та коли говорити про акценти, тенденція домінування емоційної напруги, часто в драматичних декораціях війни, залишилась однією з головних у 2019 році.

Оголені поетичні нерви

Поміж вартісних прикладів, кажучи словами Горобчука-2007, «емо»-тенденції назву книжку Катерини Калитко «Ніхто нас тут не знає, і ми – нікого» (видавництво Meridian Czernowitz). Тематично в центрі збірки опиняється «маленька» людина в жаских декораціях великої історії – війни, смерті, обшуків, арештів, вигнання. Кожен вірш тут має дуже виразну сюжетну домінанту, і ці сюжети вийшли настільки спорідненими, однокореневими і обставинами, і подробицями (нерідко – географічними, політичними), й настроєм, що абсолютно очікуваним видається позиціонування книжки як «суцільної історії» (хоч і без втрати автономії окремих текстів). Цікавий факт: в анотації окремо акцентовано, що «суцільна історія» складається з верлібрів. Цю ремарку можна було б проігнорувати як данину деяким традиціям сприйняття української поезії, але персонально для мене вона зараз видається знаковою, бо ілюструє враження, що в поезії, виданій 2019 року, зокрема в оцій підкреслено емоційній, «питома вага» верлібру значно більша, ніж торік. Із такого враження можна було б розгорнути гучне припущення, наприклад, про нову ситуацію, яка вже менше вимагає від поетів прив’язки до канону, про зменшення інтенсивності діалогу з «розширеною» аудиторією, утвореною в 2014 році, про поступово трансформацію структури писання у зв’язку з Подіями і т. ін., але серйозного матеріалу для таких міркувань немає, тож вони б залишилися чистою спекуляцією. В кожному разі приємно, що і в країні болю, втрат, розгубленості біженців Катерина Калитко знаходить форми вишуканості:
(…) Тільки дівчинка їхня, якої ніхто
навмисне
не навчав цього, у жерстянці з-під чаю,
між запилюжених сувенірів, з яких давно
вивітрилися леткі ефіри емоцій,
відшукала гірського кварцу кристал
білосніжний,
що заломлював гранями промені,
перетворював
на фонтани сяйва, і сказала:
Бог тут.
І ніхто не спромігся хоч би щось
їй заперечити (…)

Або «Перша сторінка зими» (видавництво «Дух і Літера») – перша суто україномовна книжка поетки Ії Ківи. У цій збірці знайдемо традиційну для Ківи посилену психологічну напругу (часто «втілену» в біль), яка, проте, втілюється часто в досить стриманих, а через те ще напруженіших формулах. Вірші багаті на асоціації, дуже метафоричні, не без «кінематографізму» – й знову-таки ігри метафор і асоціацій часто набувають додаткової таємничості через «кригу» зовні стриманого/витриманого письма. Поміж головних тематичних мотивів – міфологія, архетипи, війна і вигнання, приватна історія, крихкість і самодостатність особистості… Завдяки емоційності та особливій ритміці «Перша сторінка зими» читається як не «на одному подиху», то принаймні жваво і динамічно. Композиція книжки, здається, вибудувана за висхідною, з досить різноманітним підходом до естетики і змісту текстів.

дитина тримає в руці ліс
лисиця стрімко біжить в дитину

туман перекочує сонце
із хвоста лисиці малюку в серце

дитина палає
ліс зачиняється
лисиця сидить у матері на плечі

Тут-таки варто згадати і про книжку «Листи до Майстра» Катерини Девдери (арт-видавництво «Небо»), цілісну збірку, витриману в сповідально-діалогічному ключі (одразу вибудовуємо лінію перегуків із такими несхожими авторами, як Богдана Матіяш і Арсеній Тарасов), сповнену чуттєвості, нерідко «заримованої» посиленою увагою до матерії, деталей та ефектними абстрагуваннями.
Шкода, що я любити тебе не вміла.
Я за тобою скучила.
Вітер холоне. Спадають зірки й каштани.
Останній трамвай дзвенить Контрактовою.
Цей простір не поміщається між рядками.
Я скучила за тобою.

Вірші з фронту і тилу

З’являються, звичайно, нові книжки і суто воєнної, фронтової та навколофронтової лірики. Поміж помітними новинками – збірка «Там, де вдома. 112 віршів про любов та війну» (видавництво «Асса»). До неї надали свої вірші поети й ветерани АТО Максим Кривцов, Влад Сорд, Валерій Пузік, Олександр Лисак, а також волонтерки, письменниці Марко Терен, Юлія Ілюха, Юлія Баткіліна та Наталія Маринчак. Фронтові будні, бої, а з іншого боку – очікування, тривожна любов, непорозуміння з тиловими реаліями, а також вибудовування історичних контекстів – ось основні лінії «Там, де вдома». Кожен автор шукає своїх тонкощів на полі гібридних битв.
Поля, поля… То білі, то багнисті,
там безліч неба, часу та нудьги.
Бліндаж, буржуйка, свічка – все на місці,
вітри гуляють, жебрають сніги…
То вибухом поорані, то плугом,
то шанцями шрамовані навік.
Дурна надія. Віра недолуга.
Іде донецьким полем чоловік… (вірш Олександра Лисака).

Зазначу, що збірку можна безкоштовно скачати на сайті видавництва «Асса».

Один з авторів книжки «Там, де вдома» (і, властиво, автор слів, що стали її назвою), Влад Сорд, 2019-го випустив і персональну поетичну збірку з характерною назвою «+++» (видавництво «Дім Химер»). Це абсолютно класичне віршоване осмислення персональних воєнних вражень, чим насамперед і вартісна книжка «+++». Атмосфера і настрій війни у Влада Сорда одночасно жваві, бойові, але й пронизливо болісні. Тобто поет-ветеран прагне показати різні виміри пережитого, не нехтуючи ані трагедією, ані драйвом.
(…) Гачок під пальцем, хай стане тихо,
Бо кожен постріл – мені муркує.
Війна ж триває, війна ж існує,
Таке людинне стихійне лихо…
То мій до щему єдиний спогад:
Котячі лапки – це там, де вдома.

Прогулянки наративними верлібрами

На зовсім іншому інтонаційному боці поетичної річки 2019-го – «наративний» верлібр, іронічний, сюжетний, але й не без мандрівок у загадкові та вишукані краї. Найперше тут слід назвати «Голландський кут» Ігоря Мітрова (видавництво «Смолоскип») – до речі, за книжку поет зовсім нещодавно отримав премію імені Василя Симоненка. Вірші Мітрова – веселі та сумні історії з драйвом, алюзіями, алкоголем, побутом, мистецтвом і польотом.
наша смачна вечеря
згоріла на плиті
доки опіки цілував

лягли спати голодні
ніч була темна
сонце в шафі
виделки на вірші переплавило

завтра одне одного
сирими з’їмо

а наші друзі
виделки з шафи
посмертно опублікують

Інший смолоскипівський лауреат Андрій Шийчук у своїх «Кахлях», може, дещо раціональніший, простіший, але й концептуальніший у плані форми. Так само, як і попередній автор, він, хоч і не забуває, скажімо, про краєвиди чи медитації, радо віддає данину іронії, сюжету, жарту і прозорому способу поетичного висловлення (який, певно ж, деяким хейтерам жанру видасться прозовим).
Я прийшов до неї і ми випили багато горілки

Відтак, я дістав із широких штанів
і показав їй
Шевченка

Вона була вражена.
Їй відібрало мову на кілька довгих хвилин.

Вона із захопленням вивчала мого Шевченка (…)

Від Бобула до панк-сонетів

Окреме, хоч і «прикордонне» щодо двох останніх згаданих поетів, місце посідає класична іронічна, а то й сатирична поезія. 2019 року книжки одразу кількох таких авторів з’явились у видавництві «Люта Справа». Згадаємо двох із них. По-перше, це «Котлети з ведмедя» Юрка Космини. Його вірші прославились і прославляються як публіковані в інтернеті миттєві й вельми дотепні гумористичні реакції на події в українському політичному і суспільному житті. Відтак, книжка – це вже щось на кшталт поетичної історії України, або, як означив сам поет у підзаголовку книжки, «підручник з найновітнішої історії для нащадків». Історії, в якій є місце навіть для таких подій, як втрата крадіжка паспорта в співака Іво Бобула.
ПАСПОРТ ІВО БОБУЛА
«Очень плохой день. Обокрали деньги, айфон, паспорт, диплом и многое другое, ВОЗЛЕ АШАНА НА МОСКОВСКОМ МОСТУ . Настроение никакое КУДА КАТИТСЯ ЭТА СТРАНА НЕ ЗНАЮ НАДО ПРИОБРЕСТИ ПУШКУ ЛЕГАЛЬНО И ЗАЩИТИТЬ СЕБЯ И СЕМЬЮ»
Іво Бобул, пост
у ФБ від 22:17 2 червня 2015 року

в фейсбуці бились геї з гомофобами,
тріщав каркас воріт на НСК,
а хтось… поцупив паспорт Іво Бобула,
айфон, диплом і грошей півмішка!
Росія танк фанерою оздобила,
ФІФА в халепу встряла непросту,
а в Україні. вкрали. паспорт. Бобула.
в «Ашані» на Московському мосту.
жеруть лисиці сендвічі в Чорнобилі,
під кулі преться вата на війні…
а хтось гортає паспорт Іво Бобула.
безглуздий та безцінний сувенір.

По-друге, «Жери землю» Олександри Гонтар (так само «Люта Справа»), дотепер відомішої з «Телебачення Торонто». Її поетична іронія втілюється в екзистенційних, побутових і любовних сферах, коливається від досить простого стьобу до пронизливої елегійності.
вона
як справжня вчителька
на фейсбуці підписана
ім’ям та по-батькові
і байдуже
що це моя ровесниця
і що гірше –
одногрупниця
на аватарці стоїть
у віночку та в квітах
бо дєвочка
Юлія Миколаївна
яка ніколи не напише
на своїй сторінці «х#й» (…)
Або –
ти життя проживаєш бездарно
як порожній котячий лоток
якщо не засмічуєш карму
перемиванням кісток (…)

Близька до цього дискурсу нова збірка Євгенії Чуприни «Великі Форми», опублікована у видавництві «Zалізний тато» (до речі, оформлення обкладинки – Артема Полежаки). Тут і думи, й балади, і навіть вінок сонетів (є й п’єса, але то окрема історія). Тексти ці відчутно орієнтовані на усне мовлення, в них багато панк-естетики, але вгадуються також і давніші традиції епатажу, аж до вагантських, тож Чуприна постає такою собі «мандрівною панк-дияконесою», яка не цурається хай і пародійної, але містики. Що засвідчує, наприклад, міні-поема «Байковий цвинтар» –
Алея геть у бронзі, як стіна
художньо досконалих монументів.
Машина швидко в’їхала одна,
а дві стоять – не пропускає мент їх.
Бомжі у старосвітських склепах сплять
вночі, а вдень покояться поляки (…)

Герметики й екзоти

Після панків, гумористів і сатириків гріх не зробити ще один контрастний перехід і не розповісти про поезію герметичного характеру, занурену в саму мовну і мисленнєву структуру, в світ звучання, думання, відчування і називання. Для любителів «зарозумілих», «незрозумілих» віршів 2019 рік приніс щонайменш дві варті уваги книжки.

Перша – «Троянда» Мирослава Лаюка («Видавництво Старого Лева»). Це строката настроєм і образністю книжка, а її «формалістичність» урівноважується динамізмом. Один із характерних моментів «Троянди» – переходи від патетики до трохи їдких веселощів. Метафори, загадкові символи й багатозначності не полишають вірші цього поета в жодній риторичній кондиції.
(…) А тепер так:
барон Нема, якщо чесно, не брат. Він – рука,
навіть якщо і робить те, чого решта тіла не хоче.
Права рука Вільшаного короля – барон Нема,
ліва – просто Рука, права нога – Всесвіт,
ліва – Дожену, шия – Вщент,

голова – Корона.

Друга – «Тирлище» Богуслава Поляка («Смолоскип»). Вірші насичені асоціаціями, метафорами, тому їх можна читати як на відносно стрімкій хвилі «мелодії» тексту, так і ретельно, повільно, вдивляючись у кожен образ, камінчик і рослинку, яких тут предостатньо. Під час цього вдивляння варто приділити увагу й тому, як цікаво, вигадливо та щільно працює Поляк із мовою, використовуючи архаїчні форми, діалектні слова, а водночас яскраво очуднені, «відсунуті» від очікуваного мовлення конструкції. Мабуть, «Тирлище» – найгерметичніша поетична книжка року.

Як розходитиметься звук під водою
язиком у пересохлому роті
у валах тиш

він — укритий сіллю
камінь — укритий лишайником

змії кольорів у краплі роси
змії обіймів у краплі любови

сичать / присипляють

незримий тинок тепла із нір сурикатів
відчутний тинок тепла із нір скорпійонів

глибінь буває і піщаною

саркофаги й колиски
скарабеї та бедрики

у дюнах тиш
язиком у пересохлому роті

так розходитиметься звук і в піщаній товщі

Абсолютно в окремому просторі перебуває нова книжка поетки і перекладачки Ганни Яновської «Золотий носоріг» («Видавництво Старого Лева»). Адже це – «мандрівна» збірка, ґрунтована на фізичній і культурній подорожі до Африки, континенту, про який не скажеш, щоб наша літературна традиція опрацювала його надто добре. Африка Яновської десь – екзотичний краєвид, десь – міф, десь – мотив для ефектного поєднання з українськими реаліями. І завжди – дослухання до навколишнього світу, хоч реального, хоч інакшого.
(…) Ніщо не зупинить тебе на шляхах, гляди, й не зупинить шляхи
від того, аби повертатися знов сюди – так вертають птахи
без компаса, мапи й візи щорік, без плану свого турне.
Я відмикаю тобі материк – й ніхто його не замкне.

Вибране

А завершити огляд я хочу рубрикою «Вибране». Це книжки 2019 року, в яких або немає, або зовсім небагато нової поезії, проте вони автоматично «просяться» на почесні місця в книжкових шафах, книжкових валізах, книжкових вікнах та інших книжкових приміщеннях. Зібрання вибраних творів поетів, які вже чи то стали класиками, чи принаймні здобули беззаперечне місце в історії української літератури.

 

Передусім це «Яблуко добрих вістей» Василя Голобородька (видавництво «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА»). Предметна історія становлення і розвитку одного з найпотужніших українських поетів. Вишукане чергування притчевого лаконізму з розмовністю, тропи і зсуви реальності, вигадливі фіксації станів і настроїв, небанальна публіцистичність тощо. І хіба можна погодитися з роздумами в післямові (інспірованими історією з найменуванням головного героя відомого популістського передвиборчого серіалу) про те, що поет має шанс на перемогу тільки після земного життя?
(…) Квіти квітнуть із черепів коней
і дуже синіми здаються
на тлі білих дощів,
що давно пройшли, як коні.

Метелику у дівочій спідничці,
за яким ти дощем?

У поета Тараса Федюка в «Навчальній книзі – Богдан» вийшло вибране «Цеглина». Розмаїта тематика і «матеріал» віршів, продумана, майже музична ритміка і неодмінна елегійність – хоч у тих речах, які в анотації названо «ранньою, в дечому наївною лірикою», хоч у «нових іронічно-скептичних текстах». У книжці Федюка цікаво спостерігати і, до прикладу, перегуки з шістдесятницькою естетикою, і сучасні трансформації «постромантичної» традиції.
(…) Пісок і осінь – долілиць.
Сліди торкає краб маленький,
І плаття, наче лід тоненький,
Мов кілька перелітних птиць.

І – доповнене перевидання «веселих класиків», київської літературної групи кінця 1980-х – початку 1990-х років «Пропала грамота». До нього, нагадаю, входили Юрко Позаяк, Віктор Недоступ і Семен Либонь. Якщо назва їхнього утворення та псевдоніми виринають у текстах і спогадах регулярно, то масштабних книжкових з’яв, пов’язаних із «Пропалою грамотою», давно не було. Видавництво «Люта Справа» перевидало їхню збірку 1991 року, трохи розширену пізнішими віршами. Гумор і екзистенційність Позаяка, злегка містичний абсурд Недоступа, мовні ігри й побутовізм Либоня витворюють особливе грайливе та іронічне поле, а також відчитуються з несподіваними інтертекстуальними відгалуженнями – від віршів Семенка до пісень «Мертвого Півня».
А тут ти можеш спокійнісінько,
Була б твоя воля,
Говорити, не страхатись, котячою мовою.
Кажи “няв”, вуркотику, кажи “няв”,
Бо викину на вулицю ловити ґав».
Котик Тані лице подряпав
І сказав:
«Гав!». (Либонь).

Гойдається в гойдалці міліцієня.
Читає мої віршики і сміється!
Це свято
Днями Києва зоветься. (Недоступ).

Ворона «кар-р!» та «кар-р!»
Ніяк не зрозумію —
Невже я перепив. (Позаяк).

І кожен читач та кожна читачка вже самі для себе вирішать – що з текстів київської трійці могло потонути в предметних реаліях минулої епохи, а що лишилося поза часовим плином.