Від редакції. Цю статтю ми планували на сьогодні. А Володимира Євгеновича Панченка не стало вчора. Звичайно, вона про мандри й літературу – дві речі, якими Панченко жив. Його вабили, зокрема, найдрібніші села, що берегли історію – таку непошановану нині, таку, здавалося б, непотрібну нікому, окрім кількох диваків, які то тиснуть на педаль газу, то трясуться по українських ямах, аби дістатися руїн, серед яких колись бували Шевченко, Конрад, Семенко, Бальзак, Зеров… Володимиру Євгеновичу не потрібні були карти, він мав умонтований у голові навігатор, а ще – любив спілкуватися з людьми на шляху, і люди були добрими до нього навзаєм. Із поїздок повертався, сповнений вражень, якими рясно ділився. І навіть на геть зруйновані пам’ятки дивився з оптимізмом, сподіваючись, що їх колись можна буде відновити. У цьому, останньому, блозі оптимізму менше, але є дещо інше – прохання до всіх нас: не забути, що збудоване людиною не вічне, ба навіть більше: перебрати цю ініціативу щодо збереження й відновлення місць, куди мали б возити екскурсії, натомість нині там серед руїн пасуться кози.
Останні місяці Володимир Євгенович працював над двома книжками про Шевченка – і видавництво завершить цю справу, бо всі деталі погоджено і триває остання підготовка до друку. А для нас зараз – останній короткий блог про Шевченкове Марʼянське.
Володимир Панченко. Кози в Марʼянському
За сім кілометрів від Миргорода є село Марʼянське, яке, щоправда, входить до складу не Миргородського, а Великобагачанского району. Восени 1845 року тут, у маєтку Олександра Лукʼяновича, поселився Тарас Шевченко. І саме тут у житті поета почався період його небувалого творчого піднесення. Тут він написав кілька шедеврів – «Єретик», «Великий льох», «Стоїть в селі Суботові», «Сліпий». А завершувався цей період уже в Переяславі, куди поет, хворіючи, приїхав до свого друга, лікаря Андрія Козачковського. Там було написано такі твори, як «Наймичка», «Кавказ», «І мертвим і живим…», «Холодний яр», «Давидові псалми», «Маленькій Марʼяні», «Минають дні, минають ночі…», «Три літа», «Як умру, то поховайте»…
Золоті чотири місяці в історії української літератури – жовтень-грудень 1845 року…
Нинішнє Марʼянське мене шокувало. Матеріальні знаки історії ХІХ ст. тут іще можна побачити. Панський одноповерховий цегляний будинок із вигадливою верандою поки що стоїть, проте перекриття не витримало, впало. Про розмах колишнього парку нагадує старий дуб: меморіальна табличка пояснює поодиноким пілігримам, що Шевченко тут любив усамітнюватися… Тепер біля дуба пасуться кози…
Маєток Лукʼяновича ще можна було б відродити, створити там музей-заповідник. Проте неприкаяне село опинилося мовби в кутку свого району. Можливо, вихід саме в тому, щоб сполучити Марʼнське з Миргородом асфальтівкою? А ще краще – взагалі передати його Миргородському району…
Утім, я навіть не про це, а про байдужість і небайдужість із боку громадськості й держави. Свого часу Група «1 грудня» ініціювала відповідного листа премʼєру Володимиру Гройсману, проте нічого з того не вийшло. Відповіддю було мовчання.
Отож, потрібен розголос. Фестиваль «Великий льох» у Великій Багачці? Велика «толока»? Просто шум у мережі? Не знаю. Подумаймо разом. А для початку подивімося на ці світлини. Кози в Марʼянському – це ж наш сором, хіба ні?
Автор численних праць з історії української літератури, зокрема, «Юрій Яновський» (1988), «Володимир Винниченко: парадокси життя і творчості» (2004), «Неубієнна література» (2007), «Сонячний годинник» (2013), «Кільця на древі» (2015), «Повість про Миколу Зерова» (2018). Його перу належить кілька літературно-критичних книг та сценаріїв документальних фільмів.
