Читайте книжки — це універсальна порада для кожного, хто спраглий думати. Читайте книжки замість скролити стрічку Фейсбука. Читайте книжки після перегляду політичних новин, за якими годі встигнути. Читайте книжки в часи легкості й у пору смути. Читайте за кожної нагоди, бо книжка — це (не лише) розвага, а й розрада; (не лише) інтелектуальне вправляння, а й гіркота від намагань усвідомити (не)справедливість світобудови. Книжка — те, що дає нам змогу побути із собою й залишитися собою. Утриматися на хисткому містку (напів)правд і неправд сьогодення. Книжка — довершений і всеосяжний харч для розуму.
«ЛітАкцент» поцікавився в кількох українських інтелектуалів, що найцікавішого вони прочитали за літо. Відповіді — нижче. І це, звісно, не порадник і не вказівка до читання саме цих видань, але принаймні орієнтир для зацікавлених.
А що найцікавішого останнім часом прочитали ви?
Оксана Забужко:
З українських — «Доця» Тамари Горіха Зерня (я про неї писала в своїй колонці на DW), «Місто з химерами» Олеся Ільченка (мені здається, давно пора знімати за цією книжкою фільм, можна навіть у копродукцїї з поляками, без яких узагалі важко уявити собі київську «Бель Епок») і — не здивуйте! — вибрані оповідання Сергія Пилипенка «Тисячі в одиницях»: на свій сором, щойно завдяки цій книжці відкрила, що лідер плужан «папаша Пилипенко» був, виявляється, прекрасним стилістом, у якого мови повчитися не то нам, сьогоднішнім, а й його сучасникам не гріх було б, і взагалі з ним українська масова література зовсім інакше розвивалась би, це ще один наш «макет храму, який ніколи не було збудовано» (Ю.Шевельов).
Із зарубіжних — «Серотонін» Уельбека (читала в польському перекладі, поляки його люблять і перекладають завжди одними з перших) і — нарешті у відпустці дійшли руки, давно мала таку мрію — перечитати Фаулза в оригіналі: не знаю, чи колись вдасться всього, але «Коханку французького лейтенанта» цього літа таки вдалося, і це був один із найсмачніших моїх читацьких досвідів за багато років)).
Богдана Неборак:
«The Road to Unfreedom: Russia, Europe, America» Тімоті Снайдера. Снайдер вважає, що історичне мислення є запорукою демократичного ладу. Для того, аби вбити історичне мислення, при недемократичному ладі руйнується цінність факту (як того, на що ми опираємося). Наслідок — брехні стає так багато, що реципієнти самі ж її не підважують, бо тоді руйнується їхній світ. Важливо сформувати таку брехню і так ввести її в життя, аби підваження цієї брехні стало підваженням самого життя.
«Українські жінки у горнилі модернізації» під загальною редакцією Оксани Кісь. Книжка сподобалася, бо говорить про цілком різні типи рівності. З одного боку — «Михайло Павлик не без критичного узагальнення писав, що з сучасною йому галичанкою можна поговорити лише на три теми: весілля, забави і погоди», а галичанкам дозволили здобувати освіту лише тоді, коли галицькі хлопці почали одружуватися з розумнішими польками. З іншого — дослідження ролі жінок у політичному житті та чи не найцікавіший розділ книжки про жіноцтво у підпіллі ОУН, яке не тільки несло ті самі виклики, що й чоловіки, а й ставало жертвами «своїх». Це не книжка про нещасних жінок чи жінок, які кращі за чоловіків. Вона про те, що історія творилася не лише чоловіками. І зміна гендеру міняє кут зору й попросту дає нам удвічі об’ємніше зображення.
Ірена Карпа «Добрі новини з Аральського моря». Карпа написала класний роман, із яким добре провести вихідні. Легкий та кіношний, із хорошою кінцівкою. Моя улюблена героїня цього роману — дуже різна та повнокровна українська мова. У інтерв’ю Ірена казала, що не претендує на інтелектуалізм. Гадаю, в цьому сила «Добрих новин» — він про життя щодня, яке прийнято зневажати як недостатньо важливе, порівняно з глобальними проблемами. Купа смішних порівнянь, наприклад, українських та французьких чоловіків, мої улюблені епізоди з походів на ринки чи малі пікніки з просеко в обідню перерву.
Остап Сливинський:
Літо — це мандри, а мандруючи, люблю читати про всіляке пересування. Або в просторі, або в часі. А найкраще — якщо і так, і сяк. Але почнемо з «теорії»: «Мистецтво подорожі» Алена де Боттона — чудовий, тобто розумний і емоційний, пошук відповіді на питання, навіщо ми взагалі мандруємо. А ще — що може й чого не може нам дати фізичне пересування.
Далі — «далека» репортажистика: «Єгипет: харам, халяль» Пьотра Ібрагіма Кальваса. Українські «пляжні туроператори» мали б заборонити своїм клієнтам читати цю книжку. Після неї спокійно грітися на пісочку Синаю чи Хурґади просто неможливо. Надто багато всілякої біди в цій землі.
Нарешті, третя книжка – це також польський репортаж, але ще не перекладений українською. Сподіваюся, скоро це станеться. Це — «Болото, солодше, ніж мед» Малґожати Реймер. Українською вийшла її книжка про Румунію, «Бухарест: пил і кров», а ця — про Албанію. Зворушлива й сильна розповідь про те, який страшний слід залишає по собі тоталітаризм. Маленька країна, історій про яку ніколи не буває забагато.
Роксоляна Свято:
Це читацьке літо виявилося для мене незвично активним: вже й не згадаю, коли востаннє щастило прочитати аж одинадцять книжок (не пов’язаних із роботою) за один лишень літній місяць. І не те, щоб вільного часу було багато (насправді ні) — просто довелося посидіти на вимушеній інтернет-дієті. Тепер знаю, що в моєму випадку між браком вайфаю й кількістю прочитаних книжок справді існує обернено пропорційна залежність.
Отож:
Serhii Plokhy «The History of a Nuclear Catastrophe». Минулорічна новинка від, мабуть, найвідомішого нині українського історика, яка і за драматизмом, і оповідною майстерністю, і шириною охопленої проблематики нічим не поступається нашумілому серіалу НВО. А як бути чесними, то й значно його випереджає. Не кажучи про її більшу фактологічну достовірність і принципову несхильність автора до емоційних маніпуляцій.
Сергій Єкельчик «Повсякденний сталінізм. Київ і кияни після Великої війни». Ще один відомий у світі український історик, який уміє писати не лише ґрунтовно, а й цікаво. Ідеться тут про різні аспекти повоєнного життя в Києві, але розділ, який, здається, найбільше захоплює читачів, стосується виборів; і саме цього літа він виявився ще й трохи терапевтичним, адже нагадав про те, що бували й часи, коли тутешні виборчі реалії були ще ближчими до творів Беккета і Йонеско.
Гюс Кейєр «Книга всіх речей». Перша книжка українською дитячого нідерландського письменника, володаря премії Астрід Ліндґрен. Чудове свідчення того, що для дітей часом можна — і треба — писати і про серйозні речі, навіть такі «недитячі», як родинне насильство й батьківський деспотизм. Ба більше, робити це можна дотепно й без моралізаторства, ще й так, аби добро врешті перемагало, але без надміру «ванілі».
Jonathan Coe «Middle England». Свіжий роман від британського письменника, який приїздив на Книжковий Арсенал 2017 року. І хоча позиціоновано його як заключну частину трилогії, читати «Центральну Англію» можна самостійно (для мене це був узагалі перший твір Коу). Захоплива розповідь, із кількома сюжетними лініями, розтягнута в часі й вплетена в політичні й історичні реалії центральних графств Англії; плюс симпатичне почуття гумору. Одне слово, все те, за що ми любимо британські грубенькі романи. Можна тільки додати, що це ще один роман про Брекзіт і його передумови: справді цікаво і трохи повчально в контексті глобального тріумфу популізму.
Торґні Ліндґрен «Пьольса». Третій роман українською від живого класика шведської літератури й улюбленої перекладачки. Двоє чоловіків, які мандрують північними селами Швеції, збираючи й куштуючи десятки різновидів рецепту традиційної національної страви з дивною для нашого вуха назвою. А геть неподалік загрозливих обертів набирає епідемія туберкульозу, яка надає всій цій мандрівці трохи притчово-екзистенціалістського присмаку. Марно намагатися переказувати сюжет: звично і для скандинавської літератури, і Торґні Ліндґрена, не менш важливими за сюжет тут є атмосфера і темп розповіді.
Kate Atkinson «Case Histories (Jackson Brodie #1)». Інша Аткінсон: мабуть, так найпростіше представити цю серію романів тим читачам, які знають її з українських перекладів Ярослави Стріхи. Навряд чи саме за цю детективну серію письменницю згодом нагородили Орденом Британської імперії. Але багато читачів полюбили її саме за історії про Джексона Броуді, які багато хто знає вже з серіальної версії (в перекладі – «Злочини минулого»). Тут є і приватний детектив, який розслідує давні злочини, є і самі злочини або загадки, на які врешті знаходять відповіді. Є навіть злочинці, які мають отримати заслужене покарання. Але не меншою мірою це й психологічний роман, у якому мотивації і почуття всіх персонажів (у тому числі, й Броуді) є не менш важливими, ніж відповідь на ключове детективне запитання: «То хто ж вчинив злочин?» Отож так: на поверхні – детектив, під обгорткою – щось більше і ще цікавіше.
Софія Яблонська «Далекі обрії». Заключна, третя, частина мандрівних спогадів, чи то пак тревелоґів, неймовірної Софії Яблонської, яку — вибачте за банальність — треба було б вигадати, якби її не існувало насправді. На відміну від «Чару Марокка» і «З країни рижу й опію», писаних по гарячому сліду й виданих майже відразу потому, «Далекі обрії» вийшли друком у Львові аж через п’ять років після подорожі — 1939-го. У третій книзі йдеться вже не про окремі країни, а про навколосвітню подорож, яку ця відважна емансипована українка здійснила зовсім сама, озброївшись фото- й кінокамерою. Читаючи спогади, не зайвим буде часом зазирати в «Теуру», де вміщено вцілілі фотографії з подорожей.
Євген Чикаленко «Спогади (1861–1907)». Не потребує коментарів. До свого сорому, добралася до цих хронологічно найперших спогадів Чикаленка лише зараз, випадково натрапивши на них у львівських букіністів. І так, це просто мастрід для всіх, хто хоче бодай трохи ліпше уявляти обставини, в яких творилася українська культура наприкінці ХІХ – початку ХХ століття. Або й просто для тих, хто любить різні цікаві життєві історії: їх тут безліч, і велика частина з них стосується людей, про яких ми знаємо ще зі шкільної програми. Попереджаю: часто захочеться скрушно зітхати, бо надто багато такого, що болить і нині.
Jo Walton «Among Others». Якщо в дитинстві вам було цікавіше в товаристві книжкових персонажів, аніж реальних однолітків, а у школі ви встигли перечитати все, що було в бібліотеці, тоді ця книжка бодай почасти про вас і для вас. Підліткове фентезі, яке насправді й не зовсім фентезі й не лише для підлітків: принаймні до певного моменту читач не розуміє, чи всі фантастичні речі, які бачить і переживає головна персонажка Морвенна, справді існують, чи це лише виплід її фантазії і спосіб самозахисту після пережитих драматичних подій. Можна, зрештою, читати як дотепний читацький щоденник або історію дівчинки-підлітка, якій доводиться адаптуватися до нових життєвих обставин. Дуже мило.
Burns Anna «Milkman». Переможець Букера 2018 року. Роман про Північну Ірландію 1970-х – себто якраз про період найбільшого протистояння з британською владою і найбільшого розпалу тероризму в країні (хоч ані назви міста, країни, ані навіть справжніх імен тут немає, але здогадуємося, що ідеться, мабуть, про Белфаст). Це дуже дивний і непростий текст, у який довго втягуєшся, а коли це нарешті стається, події починають розгортатися в зовсім іншому напрямку. Написано від імені 18-літньої дівчини, яка мимоволі стає об’єктом загальної уваги, і то лише через те, що на неї звернув увагу сорокалітній дядько, про якого подейкують, що він із ІРА, та ще й одружений. Чим обертаються чутки в закритих консервативних спільнотах і які наслідки це може мати для незахищеної молодої жінки, – це ще один вимір цього дивного і непростого тексту.
Lily King «Euphoria». Троє західних антропологів у 1930-ті посеред джунглів Папуа-Нової Ґвінеї. Двоє чоловіків – одна жінка. Одне американське подружжя і самотній, схильний до страждань британець. Із цих складників можна зробити кілька романів: і «виробничий» (про професію), і любовний, і почасти пригодницький. І все це тут справді є. Додати можна хіба, що прототипом Нелл – наукової зірки й авторки наукового бестселера, що опинилася в цьому химерному трикутнику, – стала справжня Марґарет Мід, американська антропологиня, яка здобула світову відомість своїми дослідженнями про дітей полінезійських племен. Утім, здається, ця документальна основа не завадила авторці трохи пофантазувати.
Кейт Аткінсон «За лаштунками в музеї». Третій роман Кейт Аткінсон українською і водночас її дебютний роман, в центрі якого – доля Рубі Леннокс із Йорка, а ширше – щонайменше п’яти поколінь жінок із родини. Найцікавіше, мабуть, читати цей роман тим, хто ще не читав «Руїни Бога» й «Життя за життям»: здається, Кейт Аткінсон найбільше смакує вперше. Але й поза цим, «За лаштунками в музеї» – якісний британський роман, за яким можна цікаво провести кілька вечорів.
Катерина Калитко «Ніхто нас тут не знає, і ми нікого». Нова поетична книжка від однієї з улюблених сучасних українських авторок.
З-поміж усіх Катиних збірок ця, здається, – найближча до нас теперішніх і до тих подій, які відбуваються з нами всіма в останні роки. Так, це і справді «одна верліброва історія, розказана на одному довгому подиху», як нам обіцяють в анотації. А втім, деякі тексти резонують більше, а часом просто б’ють навідліг і потім іще довго відлунюють усередині. Окремо треба згадати і про ілюстрації: Іздрик.
Robertson Davies «Fifth Businness». Про Робертсона Девіса в нас майже не знають (хіба ті, хто читали російські переклади ще початку 2000-х). А поміж тим, це один із класиків канадської літератури ХХ століття і просто дуже майстерний оповідач, який знає, як зробити читачеві добре. Роман тривалістю в життя: троє хлопців-однолітків і вихідців із одного містечка, чиї долі складуться геть по-різному, але врешті знову перетнуться, щоб повернути їх до витоків і змусити винуватців спокутувати давні провини. Перша частина його Дептфортської трилогії.
Galbraith Robert «Cuckoo’s Calling». Ви ще не чулу ці історію? Насправді жодного Роберта Ґелбрейта не існує: за цим псевдонімом на цілих три місяці (доки все розкрилося) сховалася знаменита «мама» Гаррі Поттера Джоан Роулінґ, яка взялася за серію романів про приватного детектива Корморана Страйка. Якісний зразок свого жанру: симпатичний, але неідеальний детектив із гарненькою і розумною помічницею; вбивство успішної чорної моделі, яка мешкає в елітному лондонському будинку; заплутана родинна історія і шафи, так щільно напхані скелетами, що ті аж вивалюються. Одне слово, тепер Роулінґ – це вже не тільки про магію.
Міленко Єрґович «Батько». Відкриваєш книжку як роман, щоб уже на першій сторінці зрозуміти, що ця історія — не вигадана. Ба більше, ідеться тут про самого Міленка Єрґовича і так, його батька, чия смерть, як розуміємо, і спонукала автора написати цю книжку. Почасти спогади, почасти есеїстика: тут чимало роздумів і про стосунки батьків і дітей, і Хорватію та колишню Югославію, і про всі ті обставини, в яких формувався сам Міленко. Ні, тут не буде солодкавої ностальгії і дорікань собі за втрачені можливості. Це радше історія про не-любов. Але також і про її віддзеркалення в любові.
Мар’яна Савка:
Сома Морґенштерн. В інші часи. Юні літа у Східній Галичині
Ірина Славінська. Мої запасні життя
Арундаті Рой. Міністерство граничного щастя
Елізабет Ґілберт. Місто дівчат
Валерія Козлова. Технологія EQ-BOOST. Як використовувати емоційний інтелект у бізнесі та житті
Ольга Герасим’юк. Я повернулася. Люблю
Вікторія Стах. Шиза
Улюблений сайт літературної критики
