Ганна Улюра. Літературні 2010-і: дострокові підсумки

 

Від кінця 80-х щодо сучукрліту ми уже звикли вимірювати поступ (даю установку на позитивне мислення!) десятиліттями, приписуючи до кожної «десятки» нову літературну генерацію – вісімдесятники, дев’яностики, нульовички… Здебільшого цей розподіл має за критерій рік, коли стався літературний дебют того чи іншого автора. Звісно, років за п’ять після появи на полі того чи іншого гравця можна накидати сприйняттєві ґратки на суто літературні та естетично-політичні аспекти тієї чи іншої генерації. Приростуть – то добре; відторгнуться через больовий шок – то назвемо якусь із «десяток» перехідним етапом і сумно видихнемо.

Але-от якщо двотисячники уже перечитують «Рекреації» і «Польові дослідження», а не читають їх, то й вісімдесятники від того здаються згуртованою групою, що мріє про розквіт українського письма і кладе за майбутніх читачів душу свою, забувши про індивідуальні авторські стратегії. Сперечатися з природними процесами, які запускаються перечитуванням, сил забракне, а сенс у цій суперечці не з’явиться. Перечитування потребує системи і її ж формує (часто інтуїтивно). А от як бути, коли ми читаємо, а не перечитуємо? Коли книжки ще гарячі, автори – юні в літературному, а не біографічному сенсі (і через це теж гарячі). Коли література – актуальна, і цим принципово різниться від сучасної.

Коротше, чи уже можна називати авторів, які видаються від 2010-го року і до 2019-го, новим літературним покоління?

***

Для початку таки варто розібратися у відмінності між читанням і перечитуванням, між актуальною літературою й сучасною. Власне, і для початку розібратися, і для фіналу: іншої «зброї», щоб осмислювати-в-перспективі літпроцес от у цю його конкретну календарну мить, не маємо. Бо до вічності ще ой як йому далеко, а від типографії – ще ой як близько.

Сучасний – це фактор, який не визначає приналежність твору до певного проміжку часу. Це функція, яка прошита і прописана в самому тексті, і яка є одним із факторів подальшого потрактування твору. Зґрубша, це місце, із якого пише текст автор і з якого його читатиме читач. Будь-який сучасний твір пишеться з оглядкою на історичний момент; навіть якщо це твір про минуле, чи майбутнє, чи взагалі не має визначеного художнього часу. В якомусь сенсі сучасна література – завжди діагностична, вона опікується одним питанням «Чому стало можливим (чи так і не стало можливим) те, що просто зараз із нами відбувається (або мало б бути, а не є)?». З «сучасним» співвідноситься саме процес перечитування: у творах шукають кодів, які мають пояснити причини того, що відбувається в позахудожній реальності. Будь-який твір постає в контексті, сучасне потребує постійного трактування.

Актуальний стосується зокрема і часового проміжку, у якому твір побутує. Рік, місяць, день, коли такий твір було презентовано і прочитано важить. Зокрема, але не тільки. Коли говорять про актуальну літературу, то мають на увазі переважно сукупність практик, у результаті яких має постати оновлення мови, приріст тем, результативні формальні екскременти. Якщо сучасна література історична по суті (себто мислить непереривністю), то актуальна мислить якраз фрагментами. Актуальна література «ставить на паузу» ідеологічні процеси, щоб оцінити їхню корисність саме для літератури. (Ідеологія тут – цілком позитивна штука: уявлене ставлення до реального явища). З «актуальним» співвідноситься процес «першого читання» (в широкому сенсі): твори оголюють коди, які працюють на передбачення наслідків. Будь-який твір потребує системи, яку вибудовують, співвідносячи актуальну прозу з висловлюваннями попередників. Актуальне потребує порівняння.

***

Тепер – кілька суто «підсушених» фактів, із якими надалі і працюватимемо. Хто у нас з’явився на полі за ці дев’ять років? Кого уважно читали і пробували призначати на роль «голосу покоління»? Кого не помітили (що, бува, важливіше навіть)?

Драматургія

Попри те, що книжками актуальну драматургію не балують, вона якраз у ці роки зазнала чималого «кількісного приросту» і змінила якісні орієнтири, взявши нарешті в роботу (із крутим запізненням) практики документального театру та in-yer-face-theater’у. З розважальним жанровим театром дебютанти 2010-х попрощалися без жалю, схоже. П’єси-дебюти швидко потрапляють на сцени, сформована спільнота молодих режисерів і драматургів підтримує своїх, надаючи свіженьким творам помітної «додаткової вартості». Естетика й оригінальність при цьому не обговорюється, у драматичному творі почало високо цінуватися громадянське висловлювання і спосіб впливу на глядача. Власне, театральні тексти знову наголошують свою політичну (в сенсі – публічну) функцію: інформувати про «перегини на місцях» і закликати до соціальної дії. Нові видовищні техніки поєднані з напівзабутими від давності агіт-цілями. І це працює, варто зазначити, бо п’єси 2010-х орієнтовані на сценічність насамперед і на «гарячі» теми.

Автори, які прийшли в українську драматургію за останні дев’ять років – це кількадесят імен

Так чи інакше, вони всі закріплені за зонами впливу двох конкурсів драматургії – «Тиждень актуальної п’єси» і «Драма.ua». Але серед тих імен були не просто вдалі дебютні виступи, а й ті драматурги, які продовжили працювати на полі і в їхніх творах уже є помітна динаміка суто авторських стратегій і технік. Коротше, наростає потроху суто літературна майстерність, про що ще на початку десятиліття нічого не свідчило. Назву кілька імен: Дмитро Терновий, Марися Нікітюк, Віра Маковій, Сашко Брама, Євген Марковський, Наталія Блок, Анастасія Косодій, Дмитро Левицький, Тетяна Киценко, Олександр Юшко, Віталій Ченський, Артур Млоян. Щодо «голосу покоління», то на цю посаду серед драматургів ще в середині 2000-х був призначений Павло Ар’є, наразі він усе ще там.

Більшість представлених у 2010-х п’єс мають на меті «освіжити» мову й чітко оформити політичне висловлювання. Вони те, що зветься проблемні і дражливі. Тому й увага нових драматургів припадає, з одного боку, на фактодраму (п’єсу написану з реальних подій), а з іншого – на вербатім (запис з голосу реальних історій і подальша їхня редакторська обробка). Щодо оновлення мови, то тут завдання реалізоване найгірше, правду кажучи: фазу залучення діалектів, міських жанрові і т.д. укрпроза уже пройшла і засвоїла, укрдрама все ще там – із піонерським завзяттям легітимізує суржик і брутальну лексику. Герої ж актуальної драми що далі – то більше говорять, як герої тб-серіалів (припускаю: саме цим на життя заробляють чимало авторів-драматургів).

Українська драма 2010-х, здобутки: 1) сам факт існування, 2) нові герої – переважно соціальні маргінали, 3) нові теми, пов’язані із соціальною дією, 4) чітка орієнтація на театр: драматургію у нас пишуть для сцени, як і годиться, але тільки там вона і існує.

Поезія

Специфіка книжкових дебютів у нашій поезії є такою, що коли автори виходять-у-люди з першою книжкою, то мають уже чималий досвід публічних виступів і «альманахових» публікацій. У простір друкованої літератури автори перших поетичних книжок зіходять сформованими поетами. Що, ясно, не полегшує справу, коли йдеться про «розподіл» по поетичних генераціях.

Скажімо, офіційний дебют Світлани Поваляєвої в поезії припав на 2018-й рік, але стилістично й тематично її поезії належить явно «дев’яностикам», і ще до книжкового свого втілення мали інтенсивний вплив на роботу колег. Ірина Шувалова, яка випустила першу книжку 2011-го року, стилістично і світоглядно належить «двотисячникам». А от Андрій Любка, перша поетична книжка якого припадає на 2007-й рік, він-то якраз мусить бути зарахованим до 2010-х. І казус із «Усміхненим Єремією» Романа Романюка, яка вийшла 2009-го, а поет цей із «нульовичків» вибивається очевидно й започатковує цілий актуальний напрямок «перечитаних» 1920-х. І то не одиничні приклади, але не варто множити ентропію.

Формально, тобто суто «за календарем», перші поетичні книжки в цьому десятиліття видали: Юлія Мусаковська, Катерина Девдера, Катріна Хаддад, Олена Герасим’юк, Григорій Семенчук, Мирослав Лаюк, Заза Пауалівшвілі, Василь Карп’юк, Ірина Загладько, Тарас Малкович, Олександр Мимрук, Елла Євтушенко, Дарина Гладун, Гєник Бєляков, Олеся Венгринович, Василь Лозинський, Лесик Панасюк, Олександр Шумілін, Михайло Жаржайло, Юрій Матевощук, Альбіна Познякова, Ігор Астапенко. І насправді ще кількадесят імен і книжок: щороку у 2010-х першу поетичну книжку видають від п’яти до двадцяти авторів.

Щодо «голосу покоління». Системно й різнобічно в поезії працюють Лаюк і Мусаковська, від книжки до книжки суто технічна майстерність авторів нарощується, спектр тем розширюється, самі видання концептуалізуються – автори плідні й різносторонні. Дуже вигідно в книжковому форматі звучить поезія Бєлякова, «Так чи інакше» – один із найкращих поетичних дебютів за це десятиліття. І нарешті: «Глухота» Олени Герасим’юк – потужних вибуховий поетичний дебют, за яким, либонь, варто звіряти годинники в цьому десятилітті.

Щодо найочевидніших тенденцій. Поезія у нас усе ще в авангарді формальних пошуків, якщо хтось у сучукрліті працює з формою та сенсами (не змістами!) художнього висловлювання, то це поети. Втім, від початку 2010-х і досі пішов відчутний регрес до наративної поезії. Регрес у психоаналітичному сенсі: таке собі повернення туди, де тебе образили, щоб уміти образу простити. Поети взялися знову розказувати історії (і здебільшого непогано). Щодо суто моментів організації літпроцесу, то можу припустити: буремні часи слемів пішли на спад, відвідуваність публічних поетичних читань різко падає, поезія «з голосу» сприймається значно менше, ніж іще десять років тому. Відтак: більше книжок, і не просто книжок, а концептуалізованих видань. Відтак: більша увага до великих форм, аж до появи поем, якими нас давно не тішили. Відтак: мало-мало молодих авторів працюють із силабо-тонічним віршем, який надається до запам’ятовування й повторювання. Відтак: повернення в роботу технік візуальної поезії. Відтак: наративна поезія. Власне кажучи, поезія 2010-х призначена для читання. І тут вельми природним виглядає зрощення поезії й музики – або, усамітнившись, читати з книжки (і то від дошки до дошки, великими циклами й цілими збірниками), або слухати трек у навушниках (музичні проекти Євтушенко й Семенчука, наприклад). Читання поезії інтимізується, отож і поетичні висловлювання, поетичні послання стають чи не точечно-адресними.

При тому, злегка парадоксально, тематичний спектр поезії відходить від інтимної й філософської лірики, яка привалювала в 2000-х, на користь громадянського, політичного, суспільно значущого висловлювання

Поезія 2010-х близька навіть не до прози (на що наводить думка про наративізацію), а до публіцистики. Вона есеїзується. Вангую: бути у нас скоро художньому репортажу в поезії (до чого уже наближаються видані у 2010-х книжки Леся Белея, наприклад), бути потужній хвилі складної еко-поезії (книжка Юлії Стахівської, видана в середині десятиліття, іде саме в тому напрямі, такий же потенціал має «Рубати дерево» Гладун), очевидно варто чекати на повернення «поезій ідентичності» (моцний дебют Хаддад тому приклад).

Якщо глянути на поезію кількох наших «десятків», то можна помітити акцент, який припадає то на час, то на простір; тобто, то на історичне лінійне мислення, що відбиваються у віршах, які стають популярними, то на міфічну «дурну безкінечність» в ізольованому авторському просторі. 2010-х – про час. Це легко побачити, якщо порівняти, як пишуть про війну на Сході актуальні поети і їхні сучасні попередники. В поезії, що дебютувала у 2010-х, не буде апокаліптичних метафор і в принципі «узагальнюючі» техніки абсолютних метафор не задіяні в цій темі. Картини глобальної світоглядної катастрофи ніхто тут не пише й не складає. Натомість є еліпси (як прийом) і діалоги (як форма): розмова двох, один із яких знає щось про екстремальні досвіди, другий поки що цього не знає; розмова фрагментарна і незавершена.

Рада була б підсумувати, що поезія 2010-х – про особисту відповідальність за суспільне значуще висловлювання. Але ні: ця поезія – про тисячі й тисячі успішних маневрів, аби тільки ту відповідальність із себе скласти.

Художня проза

Щороку цього десятиліття зростає кількість дебютних книжок у прозі. Ще в середині 2010-х десяток нових імен у прозі викликав здивування: «Який насичений рік!». Наприкінці десятиліття два-з-чимсь десятки прозових дебютів викликають протилежні реакції: «Знову маємо рік стагнації оригінальної прози!». Жодних парадоксів: міняється парадигма читацьких очікувань, проза набуває все більше «специфікацій», обслуговує різні сегменти книжкового ринку. Коротше, читачів більше не стає, але читач щороку хоче все більшого і все різноманітнішого. «У нас немає якісного приросту горору», – бідкається аматор саме цього жанрового сегменту, якого три-чотири такі нові книжки на рік не задовольняють. «У нас є очевидний надлишок соціальної прози», – фіксує роздратований читач, який надає перевагу розважальній літературі.

Дебюти 2010-х насправді свідчать саме про це: проза поступово стає нішевою, охопити всю її увагою одного умовного читача протягом одного умовного року вже неможливо (ще в 2000-х то було реальним завданням). Для читача це – добра новина, для письменника-з-амбіціями – погана

Усіх дебютантів 2010-х перераховувати й не варто. От були дві книжки Ромка Чихарівського: прекрасна прозова збірка і роман, який мав всі хрестоматійні недоліки другої книжки. І затишшя наразі. Були сміливі та елегантні перші книжки Павла Кирика і Алли Дорош (та чекаємо, що буде далі). 2012-й з «Duty free» Оксани Форостини (один із найкращих прозових дебютів) теж продовження наразі не має. Симпатична повість Софії Рудик, здається, залишиться першою і останньої книжкою авторки. І чимало такого: вдалі й не дуже вдалі перші книжки – і по тому тиша; природні процеси. І є, звісно, випадки, подібні до «пізніх дебютів» поетів. Так, перша повномасштабна прозова книжка Андрія Бондаря «Морквяний лід» вийшла 2012-го року; зараховувати цього автора до двітисячидесятників при цьому було б недоречно: його проза в некнижкових форматах оприлюднювалася і в 2000-х. А от Фоззі, який дебютував 2009-го, чітко вписаний у тенденції саме цього десятиліття, яке цінує майстерних розповідачів (і в своїй «десятці» він – один із найкращих).

Тому назву кілька імен з тих, хто прийшов в прозу 2010-х і вже точно ясно: він/вона тут поселилися на законних підставах. На 2010-х припадають перші прозові книжки: Андрія Любки, Вікторії Амеліної, Мирослава Лаюка, Галини Шиян, Олексія Чупи, Олександра Михеда, Марисі Нікітюк, Сергія Осоки, Назарія Заноза, Маркіяна Камиша, Сергія Демчука, Марини Єщенко, Леся Белея, Юлії Ілюхи, Володимира Єрмоленка, Владислава Івченка, Остапа Українця, Світлани Тараторіної, Тетяни Савченко, Іларіона Павлюка, Павла Коробчука, Євгена Ліра, Марини Смагіної, Олександра Завари. (І цей список на повноту не претендує). Автори дуже й дуже різні, книжки різні й дуже. «Сегментованість» актуальної прози, з одного боку – розмивання жанрових кордонів, з іншого – орієнтація на цільового споживача. Ці фактори не дозволяються виокремити якогось одного «властителя дум» і «голос покоління». Все частіше останні пару років в такому ключі говорять про прозу Лаюка, дасться чути.

Щодо загальних тенденцій, то – коротко – вони такі. Прозаїки 2010-х уважно перечитують нашу прозу середини 1990-х, тоді як поети занурилися у вивчення спадку Розстріляного Відродження. Проза в 2010-х тяжіє до форматів «короткого роману» і збірників оповідань, навіть у жанрах, де ці формати не віталися до того. Є моцна орієнтація на сюжетні, лінійно структуровані твори, згрубша, орієнтація на добротну белетристику. Згадалося, либонь, раптом, що читача варто спробувати не тільки виснажити «вічними питаннями», а й розважити. Вправні розповідачі історій, попит на яких весь час падав від кінця 1990-х, почали відвоювати втрачені території. І нарешті: по всіх фронтах заявляє про себе соціальна проза, що зокрема відбивається у «зрощуванні» публіцистики й суто фікційної прози – тенденція, що тільки набирає обертів і далі буде. Оскільки процес переходу поетів у прозаїки, стабільний для сучасної нашої літератури, теж триває, то чітко вирізняються вдалі зразки «прози поетів» (Осока, наприклад, Лаюк), але звертають на себе увагу автори, що прицільно працюють із візуальною складовою тексту, «проза кіношників» (Павлюк, Нікітюк, Лір). Якщо поети часто працюють як перекладачі і це надає їм нових ресурсів в оригінальних творах, то прозаїки 2010-х більше читають один одного, аніж зарубіжних колег. Впливи не-нашої, перекладної себто, прози відчутні хіба в романах про війну.

І наостанок момент конче важливий: фокус у великій і малій (що в принципів нетипово) прозі чітко зміщений з психології героя і детальної проробки психологічних станів на опис і аналіз умов існування героя

***

Якщо всі ці книжки (твори, авторські стратегії, проекти, тощо) актуалізувалися саме в 2010-х, то чи є вони для 2010-х актуальними?

Кількісне накопичення переходить у якісний стрибок у літературі тоді, коли в реалі відбуваються якісь соціально значущі процеси. Добре для літератури те, що погано для соціального життя. В будь-якого історичному процесі література потрапляє в поле зору в періоди катаклізмів (війн, революцій, тощо). Такий підхід уже є аксіомою історії літератури, власне, він формує і читацькій очікування. Щось сталося і від красної писемності вимагають пояснень і осмислень. Зараз, у 2010-х цього вимагають(!) від укрліту. Література завжди працює з подією, а подія мала б впливати на літературі. Мала б, але не факт, що впливає. Помаранчевий Майдан не призвів, скажімо, до якісного вибуху. А революція Гідності й війна має для літератури наслідки, які генераційно-формуюючими не назвеш навіть за всього бажання.

Але те, що українська література 2010-х буде визначатися надалі саме по тому, як вона працює з темами соціально-політичними, то вже ясно

Двітисячідесятники працюють з запитами реального читача. Книжки читають реальні люди з реальними досвідами, про це знову згадали, на щастя. За відповідність творів цим запитам і будуть міркувати про це десятиліття в літературі як про певну цілісність. Коротше, літературні 2010-ті докорінно ідеологічні, і час уже змиритися з цим. Про зміну літературних генерацій варто говорити, коли іде чітка зміна «генерального» концепту в літературі. В 2010-х таким ідеологічним і естетичним концептом стає «ідентичність». Але й про зміни не йдеться, радше про повернення – актуальні автори багато в чому роблять те саме, що й «дев’яностики» (на іншому матеріалі, ясно, і орієнтуючись на іншу аудиторію).

Пояснити соціальні катаклізми, у яких живемо, – цей запит вимагає мови, до якої проза і драма не готові (але уже є обнадійливі зрушення). Така мова є наразі тільки у поезії, і що дивно – апріорно не-ліричної. Власне кажучи, «чому ми опинилися там, де є» – на це питання відповідь актуальна література дати не спроможна, та й не береться. Хоча часом таки лунають звинувачення на адресу генерації батьків, що допустили своїм політичним і екзистенційним безвіллям війну. На питання «хто я є?» береться відповідати, але доти без відчутного переконливого результату. Отже, залишається ще один маршрут: детально описати Ситуацію, в якій опинилося невизнане Я з незрозумілих Причин. Ця рефлексія над обставинами і людьми, які нас оточують, дозволяє зрештою виокремити певну ідентичність. А ще більше: зрозуміти, як під тиском обставин ідентичність може мінятися чи зміцнюватися. Коротше кажучи, література 2010-х – апофатична.

Ще не знаємо, ким ми є, але уже декларуємо, ким ми не є. Ще не знаємо, чого ми хочемо, але чітко заявляємо про те, що нам не бажане

Хто такі двітисячідесятники? – Це дев’яностики в інших умовах. Магістральний концепт актуальної прози – ідентичність. Але тепер це самовизначення є домаганням не кризи, як у літературних попередників, а катастрофи. Власне, 2010-і – це другий шанс, а третього, як відомо, не буває. (І жодного тиску, звісно! Бо попереду ще півтора року).