Бєженци. У селі моєї бабці на північному заході Волині, де всі спілкуються західнополіською говіркою української мови, це слово завжди вимовляли на російський лад. Коли хтось терміново шукав знайомого, йому могли жартома відповісти — «Пішов у бєженци». Мабуть, так само, але вже без натяку на жарт, майже 100 років тому казали про інших односельців. Тих, які втікали вглиб Російської імперії під час Першої світової війни, рятуючись від наступу німецьких та австро-угорських військ.
Так само, на російський лад, це слово вимовляють герої книжки «Бєженство 1915» Анети Примаки-Онішк. Воно несподівано увійшло в їхній лексикон влітку 1915-го, коли німецькі та австро-угорські війська проривають фронт і переходять в наступ, із західних губерній Російської імперії починається вражаюча евакуація. Від двох до трьох мільйонів мешканців цих країв, переважно білоруси та українці із сільських місцевостей, втікають на схід під акомпанемент розповідей про звірства наступаючих армій. Утікаючи, селяни втрачають мало не все: війська руйнують господарства, палять збіжжя на полі, людські хати – щоб ворог наступав по спаленій землі.
Подорож у невідоме — перший етап трагедії біженців, який на основі архівних документів та спілкування з очевидцями масового переселення описує авторка. «Бо усє єхалі», — так пояснює одна із героїнь книжки, що саме гнало людей від дому. А ще — чутки про звірства «прусаків»: жінкам відрізають груди, старих живцем кидають у вогонь їхніх же палаючих хат. Втікайте, люди добрі, поки не пізно!
Для селян, чий світ іноді обмежувався походами до кількох навколишніх сіл, переїзд за сотні і тисячі кілометрів від дому перетворився на багатомісячні поневіряння шляхами імперії. На власних возах, у товарних вагонах поїздів, таборах для біженців — щоденні клопоти по господарству замінили інші насущні завдання — виживання у вирі війни та епідемій, що її супроводжують.
Сьогодні від села Книшевичі на Підляшші, де народилася Анета Примака-Онішк і звідки у 1915-му виїхали майже всі мешканців, до білоруського кордону — трохи більше шести кілометрів. До України звідси — майже двісті, але важко сказати, якою мовою тоді розмовляло місцеве населення. Самі називали, що говорять «по-простому», а під час переписів свою національність визначали як «тутейші». Але навіть сьогодні старші люди там вживають слова, притаманні як українській, так і білоруській мовам.
Можливо тому авторці так складно працювалося над цією книжкою. Збирати матеріали про біженців вона розпочала у 2012-му, книга вийшла у світ 2017-го. Частину інформації отримує через створений нею ж сайт, присвячений цій темі — від інших користувачів. Решту шукає по архівах та роботах істориків. Яких небагато: польськихдослідників не надто цікавить трагічна доля мільйонів православних, хай навіть вони пізніше стали громадянами Польщі. І не дарма оригінальна назва книги з польської перекладається так — «Біженство 1915. Забуті втікачі».
Одного героя у ній немає — їх десятки. Жінки і діти, які на якомусь з етапів шляху відстають від групи своїх односельців, і врешті опиняються за тисячі кілометрів від них. Чоловіки, ладні віддати просто на вокзалі до поїзда з сиротами наймолодшого сина із багатодітної, як тоді часто траплялося, родини, щоб легше прокормити інших. Їхні історії змінюються калейдоскопічно: спочатку – схожі поневіряння на старті одіссеї, переїзди «на край світу», куди їх відправила царська адміністрація, і врешті — освоєння на новому місці. Крим, Дон, киргизькі степи, Сибір — нащадки біженців досі живуть у найрізноманітніших куточках колишньої імперії. Хто не зміг прижитися — в момент краху Російської імперії здійснили ще одну важку подорож — уже додому. Недоїдаючи, помираючи від тифу у тих же товарних вагонах та лікарнях, потерпаючи від грабунків – щоб опинитися на згарищі власної хати, за якою тужили усі роки.
Своїх героїв авторка помітно жаліє і симпатизує їм. Як онука біженки, їй простіше пройнятися долею мільйонів утікачів, ніж відстороненому дослідникові. А журналістський досвід і традиції польського репортажу допомогли викласти їхні історії так, щоб захопити і читача.
Із поліського села моїх родичів, через яке фронт пройшов восени 1915, у біженство подалося лише кілька родин. За два роки вони повернулися назад: Курська губернія так і не стала для них своєю. Їхню історію тепер можна дізнатися лише з фрагментарних оповідок їхніх нащадків: самих учасників переселення уже давно немає серед нас. А історії біженців із нинішніх українських земель ще чекають на своїх дослідників.
журналіст, репортер. Закінчив Києво-Могилянську академію за напрямком «археологія». Дописує до низки українських видань. Найохочіше працює із історичною тематикою. Цікавиться художнім репортажем
