Олена Романенко. Покоління: читач vs письменник

Історики літератури як аксіому пропонують ідею про те, що прихід нового покоління – це прихід нового письменника, літературного угруповання чи поява маніфесту, у якому проголошується нова ера. І цій тезі хочеться річуше заперечити. Особливо коли йдеться поширене проставлення «шістдесятники – вісімдесятники – дев’ятдесятники – двотисячники». І для цього є я маю принаймні один аргумент.

Хай як дивно, та він не належить сучасному літературному процесу, а озвучений 1922 року Олександром Білецьким у статті «Про одне з чергових завдань історико-літературної науки. (Вивчення історії читача)»: «Доводити зараз, що історія літератури не лише історія письменників, але й історія читачів, що без маси тих, що сприймають художній твір, немислима й сама творча продуктивність… значить ломитись у відчинені двері». Саме читацька оцінка – від професійних читачів із академічного середовища чи літературних критиків і читачів-непрофесіоналів – так чи інакше формує канон літератури, одних залишаючи на узбіччі літературного процесу, а інших підносячи на вершини літературного розвою.

Що може читач? Чому він настільки важливий для літературного процесу? Читацька оцінка та враження, як довела Марія Зубрицька у праці «Homo Legens: читання як соціокультурний феномен», є глибоко суб’єктивним явищем, і водночас – частиною складного соціального процесу, пов’язаного із формуванням читацького канону – шкільного, академічного та індивідуального.

Банальна істина «без читача не існує літератури» підтверджена промовистими фактами з історії української літератури. Не враховувати фактору читача і читацьких практик, коли йдеться про класифікацію поколінь, – значить, припускатися суттєвої помилки. Саме це відбувається, коли ми намагаємося розмежувати «шістдесятників – вісімдесятників – дев’ятдесятників – двотисячників».

Перша проблема виникає із вісімдесятниками. Хто вони і скільки читачів прочитало їхні твори? Читачі й письменники – це таке собі герменевтичне коло, умовна та уявна спільнота, яка обмінюється ідеями, метафорами, образами, витворює спільні мовні й літературні коди, які й задають тон і темпоритм існуванню ідеям, спільним для певного покоління. Такої нагоди у вісімдесятників фактично не було. Бо ті, хто писали «Бийся головою об лід» (Олег Лишега), «Ми помрем не в Парижі» (Наталка Білоцерківець), «Наша осінь з маленькими деревами дуже швидко минула» (Григорій Чубай) фактично існували без читача. Саме про ті роки Володимир Дрозд напише: «Життя і література існують у різних, протилежних світах… дивовижне роздвоєння свідомості». А молодий тоді Юрій Винничук згадуватиме вже в 21 столітті: «Ми весь час читали одне одному свої тексти».

Що читав читач? Переважно – бравурні тексти, сповнені риторики подвигу й перемоги радянського народу, зрідка – справжні поетичні відкриття. Читачі Андруховича? Ось що про них він пише в збірці есе «Дезорієнтація на місцевості»: «Саме там, у запльовано-сакральній атмосфері студентських гуртожитків, під шипіння вінілу і мерхтіння свічок, я зустрів своїх найперших читачів, чи то пак, слухачів. ким ми були? сектою? таємним клубом? неформальним об’єднанням снобів? зборищем ювенільних vodka-philosophen? …просто нам було нудно в тодішньому потоці офіційно виданого, у цьому безмежжі сірятини й одновимірності. Я не кажу тут про жменьку блискучих імен, якими ми захоплювалися й захоплюємося. Я кажу саме про загальний стан, бо це було жахливо. І цьому всьому ми протиставили наше бу-ба-бу – перш усього, щоб рятувати в собі поетів».

Внутрішний сюжет літературного процесу 1980-х років – письменник без читача. І ця розірваність пригнічуватиме і Тараса Мельничука, й Олега Лишегу, і Юрія Андруховича, і Юрія Винничука, й інших. Читацька спільнота зразка 1980–1990-х років – надто локальна, щоб утворилося літературне покоління як цілісність. Це коло наближених, які читають одне одному твори на квартирниках, їхні тексти мало публікують, а зустріч письменника і широкого читацького кола – відбудеться через десятиліття. Свого читача вони здобудуть багато пізніше, коли буде видано їхні твори, написані дисертації і монографії, а до шкільних та вузівських програм поступово увійдуть твори тих, кого образно називають «поколінням під снігом». І якби довелося описувати покоління вісімдесятників, то варто зробити це саме крізь призму «читач – письменник», щоб пояснити і трагічні рефлексії в поезії Григорія Чубая, і філософські медитації Олега Лишеги, і проникливу метафорику Тараса Мельничука чи когось іншого, бо вони не створили маніфесту, а пережили вражаючу екзистенційну кризу неможливості бути прочитаними й почутими.

На перший погляд, дев’ятдесятники – це вже ті, що мають свого читача. Але перегляньмо, про що говорять співрозмовники Тетяни Терен у тритомнику «RecВізити». Юрій Андрухович каже, що для нього та його покоління «позбування радянської свідомості відбувалося одночасно з тим, що почалося в 1985 році, – метафорично кажучи, поступовим відкриванням архівів». А Сергій Жадан говорить, що в 1990-ті почувався «трошки загубленим поетом», який існує сам по собі. Як не дивно, питання у відсутності зв’язку «читач – письменник». Це нині задля поширення вірша достатнього одного кліку на фейсбуці, а в 1990-х навіть надії на публікацію видавалися примарними через кризу у видавничій сфері й загальну економічну кризу. Однак стосунки «читач – автор» змінювалися на очах: «Польові дослідження з українського сексу» Оксани Забужко спонукали навіть російськомовного читача переконатися у скандальності цієї книги і таки взяти її рук, а фотосесії та інтерв’ю у глянці Юрія Андруховича привертали до нього увагу широкої аудиторії, яка, мабуть, ніколи не взялася б проводити інтертекстуальні паралелі між віршем «Індія» та творами Григровича-Барського.

Феномен 1990-х років не тільки в тому, що в літературу приходять нові письменники, а й у тому, що в українському літературному просторі формується нова читацька спільнота. Вона вивчала твори українських 20-х і світову літературу і потроху забуває про вічне порівняння української та «великої російської літератури», студіює англійську та прагне читати історію хлопчика-який-вижив-Гаррі-Потера в оригіналі, бо україномовний і російськомовний переклади спізнюються до цього читача. Ця читацька спільнота хоче читання як інтелектуальної розваги і читання-задоволення (якщо взяти за основу класифікацію Марії Зубрицької). Для цього читача писатиме Іздрик і Прохасько, Андрухович і Ірванець, Винничук і Пагятук, Сергій Жадан і Сашко Ушкалов, а також Люко Дашвар, Андрій Кокотюха, Ірен Роздобудько, Ірена Карпа та інші. Так вимальовуються контури нової читацької спільноти: суперечливої, неоднорідної, інакшої і схожої водночас на того читача, якого так прагли зустріти письменники у 1980-х роках. Але це той читач, якого формують твори, написані у 1960-х, 1970-х, 1980-х роках. Ось чому фахівцям так важко описувати відмінність між вісімдесятниками та дев’ятдесятниками. Бо йдеться про це фактично одне покоління читачів і авторів, які нарешті зустрілися.

Та поряд із ними зростало і формувалося нове покоління читачів. Журналісти люблять їх описувати, як натовп, який раптом виростає наприкінці травня у Києві перед Мистецьким Арсеналом, а у вересні прямує до Львова на Форум видавців. Цей читач не гуртується довкола «товстих» журналів зразка 1980-х, а гортає фейсбук-сторінки електронних порталів, присвячених літературі. А одночасно веде власні читацькі блоги, буксторі в інстаграм, не чекає виходу паперової книги улюбленого автора, а підписується на його фейсбук. Для такого читача електронна реальність – це не тільки описані можливості, а й інший вимір сприйняття тексту. Прикметні ознаки цього сприйняття – аудіально-лінгвістична і візуальна орієнтованість. Такий читач хоче «бачити» слово, «відчувати» пульсування в картинці, кадрі, динамічному русі. Тож він тішиться «читанню» відеопоезії, графічних романів, коміксів, перформансів тощо. І цей же читач читання сприймає як буденну освітню чи розважальну практику, тому переважно читає або фахову літературу, або масліт чи стрічку новин у фейсбуці. Завоювати увагу такого читача може тільки постійна новація, присутність в інформаційному просторі, готовність пропонувати читачеві захопливе чтиво або читання книги як інтелектуальний виклик. А буде це вигаданий світ, чи реальний, постмодерна естетика чи неомодернізм – читачеві байдуже.

Установити діалог із таким читачем – виклик для сучасного українського письменства. І ми не зовні, а всередині цього процесу. На наших очах народжується новий тип читання, нові читацькі практики, бо «читати» відеопоезію від колективу «Суб’єктив» чи аналізувати твори «Твоєї поетичної листівки», як і «прочитувати» ідеї та образи перформансу «Розділові» Жадана чи «Мороки» Михеда, – це не гортати сторінки книги, а зчитувати візуальні, лінгвістичні образи, осягати візуальні метафори й усвідомлювати, чи перед тобою актуальний експеримент, чи вже повторена рефлексія автора. На перетині нового типу читання і нової поетичної мови народжується новий сюжет українського літературного процесу, відмінний від внутрішнього літературного сюжету 1980–1990-х років. Назву для цього покоління читачів і письменників фахівці сформулюють згодом. Головне – не очікувати маніфестів, нового великого роману, видатної поетичної збірки etc, а насолоджуватися тим, що ми любимо найбільше й що об’єднує нас, читачів і письменників, – читанням. Про покоління подискутуємо трошки згодом.